Історія киці (1 ч.)
Варвара Серафим — 29/08/2010 - 11:56
Збірка: В шухляду
Киця сиділа в пухнастій травичці, тонесенькі промінчики лоскотали їй вушка, а осінній вітерець котив бруківкою листочки, з якими мабуть так цікаво бавитись! Але киця не побігла за листочками. Вона чекала. Минуло вже декілька годин, відколи одна з господиньок залишила її тут, але киця знала – вона точно прийде. Адже часто дівчата йшли з помешкання, їх не було багато годин, та ввечері хтось завжди повертався. І тоді киця отримувала винагороду за довге чекання – свіже молочко у мисочці або кружальце ковбаски, або, що найбільше полюбляла, чухання за вушком.
Киці було трішки холодно. Зовсім трішечки. А ще вона нудьгувала. Швидко набридла травичка і промінчики і навіть бавитися зі своїм хвостом та з тінню, що її відкидало велике дерево стало не так цікаво.
У напрямку до будинку, на клумбі якого примостилася киця, йшла старенька бабця. „Таке маленьке, а саме... Що ти тут робиш?” – запитала вона. Але киця замість відповіді у два стрибки подолала відстань, що її відділяла від бабусі, і потерлася тій об ноги. Від жінки гарно пахло – хлібом, кефіром і старим одягом. Одяг господинь пахнув і накше – різко, неприємно, по-чужому. „Ти чия? Їсти хочеш?” Киця мовчала. Вона знала, що господині студентки, живуть у гуртожитку, щодня ходять на пари і на роботу, що одна з них русява, а дві інші – чорненькі, але навряд чи змогла б це пояснити старенькій. І їсти їй не хотілося... Та й негарно випрошувати їжу в незнайомих людей... „Ти мабуть загубилася... Вийшла з квартири погуляти, і не знайшла дороги назад. Не переживай, тільки-но згадають про тебе – відразу заберуть додому” – втішила бабуся кицю, тремтливою рукою її погладила і пішла своєю дорогою.
Киця довго думала, що означає оте „додому”. Вона знала, що таке общага, гуртожиток, або кімната триста двадцять, а слово „додому” означало, що хтось із господиньок кудись надовго їде, а коли приїжджає, то привозить багато смаколиків – і печеного, і смаженого, і вареного і купленого... „Додому” – це добре, вирішила киця.
Сонце поволі схилялося до заходу. Його промінчики з золотистих стали багряними, вітерець і далі шелестів опалим листям, розкішна крона великого дерева відкидала зловісну тінь, киці стало по справжньому холодно.
„М’яв...” – це перше слово, яке вона сказала цього дня. Якщо перекласти його на людську мову, то навряд воно б щось конкретне означало. Але на кошачій мові „М’яв...” і відповідна інтонація означало дуже багато – наприклад те, що киці дуже сумно, що вона втомилася, їй самотньо і страшно, і що вона хоче плакати...
„М’яв...”...
Киця за вдачею була небагатослівною. Вона полюбляла слухати, як капає вода, як шумить за вікном вітер, як гудить системний блок комп’ютера і як перешіптуються вночі сусідки. Вона люила дивитися, як господинька, так що русява, переписує конспекти, і як відкидає пасма волосся, які їй заважають або як завгосп – страшний дядько з великими руками – прилаштовує у кімнаті ще одну поличку. Киця певним чином була філософом – вона ніколи не поспішала, навіть коли бавилася. Якщо раптом у мисочці не було молока, киця не влаштовувала істерики, не верещала дико, і не дряпала кігтиками меблі. Вона сідала біля мисочки і терпляче чекала, поки хтось зверне увагу і нагодує. Киця цінувала кожну хвилинку життя, дивилася, слухала, відчувала і ніколи не кидала слів на вітер.
„М’яв...”...
Ніколи, ніколи, ніколи киця так надовго не залишалася одна. Тим паче надворі. Стало настільки темно, що перехожі спотикалися об білий бордюр, який позначав край тротуару. „І як можна бути такими сліпими? Видно ж наче удень” – подумала киця. І засумувала за помаранчевим тапочком, в якому ночувала. Ще геть маленькою, вона якось залізла у нього і вже ніколи не зраджувала своєму кубельцю. Дівчата спочатку ще пробували експлуатувати взуття за призначенням, та з часом змирилися і більше не зачіпали кициної резиденції.
Щось холодне, мокре і вкрай неприємне впало киці на носа. І знову... І ще... Киця не знала, що таке дощ, але він їй відразу не сподобався. „Безглуздя якесь” – подумала киця і нарешті залишила клумбу, щоб сховатися під балконом від набридливих крапель. Тут було холодно, проте принаймні сухо. Киця закрила оченята і непомітно для себе заснула. А небо шуміло, гриміло, кидалося вогнем, наче хотіло знищити все на своєму шляху, а особливо кицю, яка згорнулася клубочком під ветхим балконом.
27/08/10