Синьоока (уривок з казки "Казки темного лісу")
Валентина — 11/08/2010 - 09:57
Збірка: Казки і легенди
Хтозна: близько чи далеко,
В ті часи, коли лелеки
Всім приносили дітей,
Жив бездітний князь Халдей.
Все, що змолоду він мав,
Його батько чесно вкрав.
І тому у їх коморі
Всіх скарбів було доволі:
Срібла, золота і краму –
Різнобарвного товару,
Діжки з пивом і вином,
Салом, медом, часником.
Ще й пшениці сорок тонн
Вивіз нишком за кордон.
А дружина князя Мила,
Як весна, була вродлива.
Синьоока, білолиця,
Молодиця – голубиця.
Стан тендітний, а струнка,
Як тополя без вінка.
Та за батькові гріхи
Не дали дітей боги.
Ще й Халдею нема спину –
Хоч помри, а дай дитину.
Якось Мила на світанку
Стріла Ведуна на ганку.
Він приносив всяке зілля
На племінника весілля.
І, дізнавшись про біду,
Дав пораду й не одну.
— Ти, красуне, не лінуйся,
Серед люду не красуйся,
А як тільки місяць стане,
Ковили покіс зав’яне,
Ти щоранку йди до річки,
Де ростуть старі вербички.
Поки роси на траві,
В воду тричі ти зайди.
А натільную сорочку,
Вишиванку–білоточку,
Для русалок залиши
І до князя поспіши.
Місяць буде ще на небі,
А дитя в твоєму чреві.
Знай: на все своя ціна –
І в русалок є вона.
Та про це ніхто не знає,
Водяник за все спитає.
Місяць новий народився,
Виріс, добре округлився,
Як постарів, зник із неба.
А у князя все, як треба:
Він радіє за дружину,
Яка матиме дитину.
Звістку радісну співці
Рознесли у всі кінці.
Тож святкують по окрузі
Вороги, рідня і друзі.
Кожен ласий випить чарку,
А задарма навіть квартку.
Тільки Мила не співає –
Думка чорна серце крає.
Пам’ятає про ціну:
Їй іти на глибину
До русалок в хороводи,
Тільки бабця прийме роди.
У той час біля боліт,
Де прадавній ліс шумить,
Кинув хтось маля на хмиз,
Щоб чи вовк, чи лис загриз.
І загинула б дитина,
Якби не святкова днина,
Коли весь лісний народ
Водить дивний хоровод.
Всіх гукають танцювати –
Бога лісу шанувати.
Тож на берег із болота
Повилазила бридота,
Щоб в ночі погарцювати,
Квіти і траву топтати.
Гурт русалок-веселунок
Витяг з хмизу білий клунок:
— В лісі кинули дитину!!!
Душу треба мать звірину!
Гей, до відьмака страшного
Понесем цього малого.
А малятко не кричить,
Тільки ніжками сучить.
І хапають худі ручки
Зелен-коси і каблучки.
А русалкам – що ще треба:
— Залишаєм його в себе!
Танцювати з нами буде,
Рід людський навік забуде.
Та відьмак – старезний дід
Каже:
— Буде все, як слід.
Нам негоже цю дитину
Шанувати, як тварину.
Знайдемо йому ми дім,
Щоб любов розквітла в нім.
— Я зроблю його здоровим,
Справедливим, сильним, добрим, –
Засміявся водяник,
Хлопця покропив і зник.
Тут русалка підійшла:
— Буде в юнака краса.
І з барвіночка вінок
Вклала серед пелюшок.
Підступився лісовик:
— Дарувати я не звик…
Та цьому я дам таланти:
Вміння з птахом розмовляти,
Мову звіра розуміти,
Серед лісу не блудити…–
І поклав на ніс хлопчині
Дві малесенькі зернини.
Сів на гілку цар вітрів.
— Дам йому я двох братів:
Перший – спритність у ділах,
Другий – швидкість у ногах. –
Зачепив крилом маля:
— Зараз спи. Улю-уля! –
А останній подарунок
Вовк приніс дитині в клунок –
Гострий зір і гострий нюх,
Й підіткнув під спинку пух .
Духи хлопчика приспали,
На дно човника поклали.
І стрімка річна вода,
Підхопивши малюка,
Понесла його до хати,
Де в малого буде мати
Й батько сильний та завзятий,
Що ще кращого бажати?!
Тож знайшов дитя рибалка
І назвав його Іванко.
Літо Осінь на гостину
Запросило у долину.
Слідом і Зима прийшла,
Сніг, морози принесла.
Тільки-но Весна з’явилась,
Сонце в роси задивилось.…
У цей час у князя в домі
Народила Мила доню.
І красунечку маленьку,
Пригорнувши, рідна ненька
Синьоокою назвала
І в колисочку поклала.
Оберег сплела малечі,
Шаль накинула на плечі,
Та й за місяцем пішла,
Залишаючи дитя.
Князь три роки сумував,
Все на доньку поглядав.
Потім взяв нову дружину,
Молоду княжну Галину.
Миловидну та красиву
Тільки жадібну і хтиву.
Точить князя кожен час,
Мало жіночці прикрас.
То їй сукню із парчі,
То сріблясті дукачі,
То сережки, то каблучку,
То браслетика на ручку.
Кожну мить якась турбота,
А Халдеєві робота.
Непомітно час спливає,
Донька в князя підростає.
І тепер така красива,
Як матуся її, Мила.
Серце має добре в грудях,
Погляд гниль виводить в людях,
Біль втамує і біду.
Полюбляє люд княжну.
Задивляються на неї
Всі повірені Халдея.
Кожен сипле компліменти,
Ласощі несе, презенти.
І готові всякий час
Виконать її наказ.
Тільки князева дружина,
Заздрісна і зла Галина,
Як побачить Синьооку,
Почина кричать з наскоку.
І, бува, зайдеться так,
Що стає, неначе рак
Після варки в чавуні.
Хочеш слухай, хочеш ні.
Лихоманить бідну жінку,
Як на вітрові жаринку.
Якось у спекотну днину
До княгині на гостину
Завітала тітка Рома,
Відьма на весь світ відома.
А Галина сльози ллє,
Заздрість жити не дає:
Синьооку б задавила,
Та княжна всім людям мила.
Тітка нічку міркувала,
Усе зілля перебрала.
Зранку винесла торбину,
Щоб згубить чужу дитину.
Стала відьма научати,
Як траву варить, давати.
— Оце зілля – у питво,
Дурить голову воно:
Князь забуде, кого мав,
І кого коли кохав.
А це зілля кинь у воду,
Де красуня миє вроду:
Заплюндрують Синьооку,
Люду все, що бачить око,
Буде злоба диктувати –
Ну, а це не рідна мати.
Наче крізь кривеє скельце,
Кожен бачитиме серце
Синьоокої красуні.
Де добро, там будуть дулі.
Ще тобі потрібне слово:
Наговори шли на лови
Та інтриги заплітай,
І тихесенько чекай.
Натовп зробить своє діло:
Була щира і красива –
Стане дівчина бридка,
Наче жаба із ставка.
Тільки ти дивись, княгине,
Якщо серце чисте стріне
Синьоока на дорозі,
То тоді ніхто не в змозі
Врятувать від мук тебе.
Чари зникнуть, біль мине,
А у тебе на лиці
Будуть рани й пухирці.
Час летить за миттю мить,
На сторожі день стоїть,
Ніч така мала зробилась,
Що ніде не зачепилась.
А у князя у господі
Зміни кожен день, та й годі.
Він, послухавши княжну,
З дому вирядив дочку.
Люди жару піддавали,
Синьооку засміяли,
І, забувши про добро,
Гнали гоном за село.
Бідна дівчина крізь луки
Подалася геть на муки.
І прийшла на берег річки,
Де русалоньки-сестрички
Чешуть коси і співають,
Духа лісу звеселяють.
Стала нишком край води,
І стрибнула би туди,
Та почула, як в діброві
Линуть пісні веселкові.
Пісні линуть – серце крають,
Сльози ллються, висихають.
А тим часом з верболозу
Вийшла Мила й чеше косу:
— Рідне ти моє дитя,
Не руйнуй своє життя!
Оселяйся біля нас.
Почекай – і прийде час,
Коли щастя у світлицю
Прилетить до голубиці.
Доньку за руку взяла
І до верби підвела.
А в вербі біля коріння
Велетенське є склепіння.
— Тут живи і не страждай.
До діброви завітай,
Якщо серце стисне горем,
Страхом, радістю чи болем. –
Так сказала і пішла –
Не схитнулась ковила.
І з тих пір у верболозі,
На русалчиній дорозі
Поселилася княжна,
Ходить нишком в ліс вона.
Уночі пірнає в воду,
Щоб обмить дівочу вроду.
Білки дівчині в дарунок
Назбирали ягід клунок.
Заєць моркву десь дістав,
Теплу ковдру вовчик вкрав.
А лисичка дукачі
Принесла княжні вночі.
Осінь з Літом посварились,
На Хрещенські запізнились,
Зима губи надула
І снігами замела.
А Весна під білий цвіт
Всіх зібрала на обід.…
Рік пройшов. Новий почався.
Іван на ріку зібрався,
Потрусити ятери
І поставити сітки.
Мати й батько, як малого,
Наставляють сина свого:
— Ти, Іванку, не швиди,
У човні не стій, сиди.
Та візьми з собою квас,
Хліб і печених ковбас.
Ось вареники і сало.
Якщо буде цього мало,
Ти до діда на обід
Завітай, поїж як слід.
І до лісу не ходи –
Не шукай собі біди.
—Добре, – каже, – мила ненько,
Не хвилюйтеся, рідненька.
Все зроблю, як ви просили.
В човник стриб – і підхопили
Його вітер і вода,
А хлопчина, знай, співа.
Ятері перетрусив,
Щук на бистрині зловив
І мерщій побіг до лісу
Годувати вовка й лиса.
Всі вареники роздав,
І ковбаси згодував.
Раптом бачить дивину –
Заєць тягне ковбасу,
Тягне нишком в верболіз.
Слідом наш Іван поліз.
Живоцвіт розвів у боки
І надибав Синьооку.
Спить красуня і не знає,
Як в Івана серце грає,
Як душа співа пісні
Наяву, а не у сні.
Іван довго не чекав
І княжну поцілував.
Та, залишивши харчі,
Зник, як світло уночі.
Може, хлопець і лишився б,
І у лісі одружився б…
Матір, батька пожалів –
У човні назад поплив.
Знав, що дуже рідним любий,
А вони не схвалять шлюбу.
Бо в селі, через хатину,
Батько сватав вже дівчину.
І старий сусід-рибалка
Поглядає на Іванка
Як на жениха дочці:
Все гукає на млинці.
Князь від зілля очманів,
Важко голову схилив,
Із кімнати не виходить,
Уночі, як привид, бродить,
Намагаючись згадати,
Чи була у нього мати.
Хто він є і ким він був –
Все, що знав, усе забув.
Наш Іван не їсть, не спить.
Серце до княжни летить.
Хлопець ходить, наче хмара,
Наче привид чи примара.
Від розпуки батько й мати
Вже не знають, що й казати.
Як до сина підійти
І хворобу відвести.
Здогадався дід-рибалка:
— Закохався ваш Іванко!
Щоб хворобу подолати,
Треба, що він хоче, дати.
Не велика то біда,
Що не знаєм, хто вона.
Видно, краля дуже гарна,
Якщо серденько Івана
Так тріпоче і болить,
Від кохання геть летить.
Хай веде сюди дівчину.
Так і знайдеться причина
Всіх зібрати за столом,
І посидіти гуртом.
"Ох! Наварим дурман-зілля
На Іванове весілля!" –
Так по-мудрому рішили.
І Іванка відпустили,
Щоб красуню їм привіз.
Той швидесенько у ліс…
А красуня всіх боїться,
Їй не спиться, не сидиться.
Бо як вдень вона спала,
Зацілована була.
Тож подалі від біди
Заховалась у вербі.
Хлопець дівку обшукався,
З горя до ріки подався.
Каже:
—Вийди, вийди, люба,
Бо загину, вріжу дуба,
Серце в грудях, як вулкан!
Не забуду ніжний стан.
Твої очі, твої руки,
Гину з горя і розпуки.
За дружину, моя мила,
(Княжна очі опустила)
Я візьму тебе, як є!
Серце ти віддай своє. –
Так сказав і з горя впав,
Гірко, тяжко заридав.
Синьоока вся тремтить –
Душа з тілом гомонить.
І порушує закони,
Серце нищить перепони.
Хоч і боязко, княжна
До Івана підійшла.
— Якщо я і справді люба,
Згодна враз іти до шлюбу.
Разом будемо завжди,
Аж до смертної біди.
Та якщо ти жартував,
Серце із грудей виймав,
То тоді навіщо жити,
Краще біль у річці змити.
Іван з місця підхопився
І з княжною закрутився.
Та до себе притискав,
І уже не відпускав.
Сів на гілку Цар Вітрів.
Скликав духів із гаїв:
—Пропоную дітям цим
Збудувати в лісі дім.
Щоб від заздрощів княгиня
Пожовтіла, наче диня.
І не встигли молоді
Від цілунку відійти,
Як загримав в небі грім
І з’явився в лісі дім.
Синьооку закрутило,
Лахи всі її спалило –
Сукня стала із парчі
А на шиї дукачі.
Діадему золоту
Мила винесла свою.
Тижнів три гуло весілля,
Випили сто діжок зілля,
Переїли стільки булок,
Що забули їм рахунок.
Тонни смажених курей
Полетіли до людей.
А ще риба і гриби,
З сиром, м’ясом пироги.
Пиво, квас, терпке вино…
Все, що треба, – все було!
Танцювали і співали,
Щиро молодят вітали.
Їх віддавши в руки свах,
Розійшлися по домах.
Тільки у княжни Галини
Спокою немає і днини.
Бо з’явились на лиці
Виразки, як ті млинці,
Ще й бородавки такі,
Як у півня шишаки.
Як у дзеркало дивиться?
Краще, мабуть, удавиться.
Люди, бачачи цей жах,
Поховались по хатах.
Князь Халдей усе згадав,
Як колись він доньку мав,
Про дружину любу Милу,
Про Галину хитру, хтиву.
Тож, покинувши княгиню,
В ліс поїхав по дитину.
Кажуть, там і залишився,
Знов на Милі одружився.
І щасливо всі жили,
Хочеш вір, а хочеш ні.