хіба ми тепер не ехо в цих громіздких будівлях,
що нам бруднили руки пилом червоної цегли,
або приреченість з купки надто дешевого зілля
в поглядах ніби, знаєш… в пам*ятників полеглим

ніч восьминогим страхом кожного серця грама
ми закопали в землю, бігли на схід, а потім
ти цілий день виводив в зошиті каліграми
і шепотів щось поки не пересохло в роті

літо сочилось димом у перестиглому травні,
воду з човна черпати нам довелось руками,
стали старі настільки, що аж напевне давні,
я розтрощила пам*ять об велетенський камінь

стала залитою сонцем, соком залитою ємністю,
в чашці побільшало цукру, в снах — непристойних фобій
і врешті ставало легше, ближче і все приємніше
вранці торкатись одягу, що шурхотів на тОбі