Казка про козака гору і нечисту силу (уривок з казки "Казки темного лісу")
Валентина — 2/08/2010 - 10:34
Збірка: Казки і легенди
Зорі в небі, наче квіти,
Місяць сів сорочку шити
Чує круглий всі байки
І сміється залюбки.
А тим часом вже про нього
Почалась внизу розмова.
– Якось у зимові дні
Білогруда на хвості
Мені казку принесла
І поклала край вікна.
Казка нічку ночувала
І мене не турбувала.
Та, як сніг пішов пухнатий,
Попросилася до хати.
Сіла нишком до тепла
І розмову повела. –
Хлопець ставний гомонить –
Оповідь, як птах, летить. –
Жив в степу козак один –
Козака козачий син.
Його прадід і дідусь
Захищали край свій – Русь.
Батько на татар ходив
І не раз проклятих бив.
Слава ж нашого героя
Подолала степ і море.
Говорили, що Гора
(Так назвали козака)
За версту орду почує,
Якщо у степу ночує.
А як шабельку дістане,
То татарам й тісно стане –
Порахує все і всіх,
Кожному відпустить гріх.
Тож заморські вороги
Чи то з жаху, чи з нудьги
Козарлюгу обзивали,
Шайтан-беєм називали.
Якось славний отаман,
Над козачим панством пан,
Аж на Січ Гору позвав
І такий наказ віддав:
—Ти, Горо, у степ іди
І без діла не сиди.
За татарами слідкуй,
На кургані сторожуй.
Як посуне вража сила,
Хай вогонь розправить крила.
Ти, досвідчений козак,
Запали вогняний знак.
Якщо ж це малий загін,
Зроби так, щоб згинув він.
Хай забудуть вражі діти,
Як наш рід в полон водити.
Щось проклятий Осман-бай
Зачастив в наш рідний край.
Гора довго не вагався –
Навесні у степ подався,
Прихопивши харч з собою
І козацьку вірну зброю.
Тютюну торбину цілу
Поклав конику на спину,
Ще й казан старий, як світ,
Що залишив йому дід.
До кургану все привіз,
Ледь не поламався віз…
Все, як слід, облаштував:
Для вогню смоли узяв,
Ще й колодязь обновив –
Дерев’яний зруб зробив.
Сів і жде татарські клани,
А ті сунуть наче хмари,
Сунуть чорною ордою,
Наче погань за водою.
Гора смолу підпалив
І нападників зустрів.
Як хазяїн, дуже чемно
(Не втрачати ж час даремно)
Частував ворожу силу
Так, що ледь не звів в могилу.
Розгулялась шабля вволю –
Розлетілась смерть по полю.
Кінь копитом б’є татар…
А вогонь сягає хмар.
Із Січі летить загін,
Тільки чути шабель дзвін…
Там, де був ворожий стан, –
Вітер обдима курган
І розносить спів птахів
За сто верст від тих країв.
Як весна лишила степ,
Літо нагострило серп,
Осінь дощ несе з собою
І вітає нас з зимою.
А Зима у шати білі
Одягла степові хвилі.
Цілий рік сидить козак:
Не пройти у степ ніяк.
Хто минає Перекоп
Враз отрима кулю в лоб.
Шаленіє Осман-бей.
Де знайти йому людей,
Щоб в рабів перетворити
І на цьому заробити.
Як би міг, завив би вовком.
Але що із цього толку?
Гору не злякаєш цим,
Не вторгуєш цим цехін.
Може б бей і згинув з горя,
Та прийшла ворожа доля
І послала до палацу
Злого дервіша Горбацу.
Хитрий блазень і співак
Всіх запевнив:
—Знаю як
Козака змести з кургана
І прославити Османа.
Треба двісті золотих,
Щоб купить товар на них.
Ми ж сховаєм вояків
Серед краму і мішків.
А ці кості чарівні
Ще прислужаться мені.
Поки гратимусь з Горою,
Воїни дістануть зброю,
Нападуть і вб’ють Шайтана,
Вогнище знесуть з кургана.
А тоді уже не спи,
Поспішай, людей лови
І гони їх як рабів
До турецьких берегів.
Поки беї сперечались,
У похід на Русь збирались,
Наш козак сидів в дозорі
І з нудьги плював на зорі.
Проклинав той день і час,
Коли вогник бою згас.
Раптом бачить – на горі
Позлітались духи злі
І давай собі стрибати,
За край місяця хапати.
Місяць довго не тримався
І в колодязь заховався.
Біса діти – до води
І накоїли б біди,
Якби не козак Гора,
Що за всім спостеріга.
—Ах ви, бісове створіння,
Недорідне покоління!
Ви куди? Куди зібрались,
Чи іще не настрибались?
Свій казан Гора схопив
І колодязь ним накрив,
А у шкіряну торбину
Він поклав головку сиру.
А найстарше бісеня
Без поваги промовля:
—Віддавай нам місяць з неба,
Не ховай його у себе!
Довго ми за ним стрибали,
Поки з неба не зірвали.
Гора брови звів сердито:
—Всі дороги вам відкрито!
Бісеня схопив за хвіст
Й до колодязя поніс.
—Йди, шукай його ось там!
І підняв старий казан.
Біс як глянув через край, –
Легше записатись в рай,
Чим летіть хтозна-куди,
Вниз до самої води.
Став просити козака:
—Не губи мене, Гора.
Три бажання я твої
Виконаю, як свої.
Тільки місяць нам віддай,
Я ж схопив його за край.
Козак вуса закрутив:
—Знаю вас, балакунів.
Обіцянка – не цяцянка,
А для дурника – приманка.
Принеси мені казан,
Здоровенний, як вулкан.
Щоб за раз зварив я кашу
На козацьку сотню нашу.
Як не знайдеш таке диво,
Не отримаєш світило.
Чортеня запискотіло
І за дивом полетіло.
А тим часом наш Гора
Місяць в небо випуска.
—Лети, братику, не гайся,
На дві ночі заховайся.
Я тебе не підведу,
Біса сім’я обдурю.
Місяць в небо полетів,
Козак люльку запалив.
Сів, чекає на гостину
Всю чортячую родину.
Не встиг Богу поклониться
Та за рідних помолиться,
Як почувся гомін-крик –
Не то стогін, не то рик.
Тягнуть біси степом чан,
Що вмістив би океан.
Ледве тягнуть, важко їм,
Крекчуть бідні – чути в Крим.
А козак його рукою
Покрутив над головою.
—Добра річ. Як час настане,
Може, і в пригоді стане.
Обернувся наш Гора,
Бачить: бісова орда
Ледве диха від утоми,
Ноги долі розкида.
Козак хитро посміхнувся
І до ледарів звернувся:
—Що ж ви, бісики, розсілись,
Невже, милі, притомились?
Швидко шкіру принесіть,
Та таку, щоб чан накрить.
Підхопились знову духи,
Полетіли аж за луки.
Довго разом чаклували
І потрібну річ дістали.
Козак шкіру роздивився,
Задоволений лишився.
В третій раз послав чортів
Аж за семеро морів.
Каже:
—В світі є дубина,
Не легка, як соломина, –
Справжня зброя козаків,
Важить більше ста пудів.
Хоч і дерев’яна вся,
А міцніша від меча.
Полетіли геть нечисті.
Сів козак, чекає вісті.
А тим часом Осман-бай
Суне степом у наш край.
Воїнів в мішки зашив
І товарами прикрив.
Грошей повен гаманець,
Нарядився, як купець.
Дістав дозвіл на товари,
Все сховав у шаровари.
Дервіш одягнув каптан,
На коні сидить, як пан.
У кишені кості гріє
Та про гроші й славу мріє.
Притяглась із-за морів
Жменька втомлених чортів.
Поки донесли дубину,
Їх лишилась половина.
А Гора собі сміється
Так, що степ увесь трясеться.
Зброю легко підхопив
І в повітрі закрутив.
Це побачили чорти,
Розлетілись хто куди,
Прихопили, правда, торбу –
Старий сир взяли на пробу.
А козак їм навздогін
Каже:
—Біси, то не він.
Ви у небо подивіться,
Місяць новий народився.
Той, що в торбі понесли,
Миші їли ще з весни.
А найменше бісеня
Скавучить, як цуценя:
—Нам цього доволі буде,
А новий хай світить всюди.
Поховались духи злі,
Позалазили в кущі
І тепер сидять так тихо,
Що заснуло навіть лихо.
А в цей час у степ Осман
Вже привів свій караван.
Тягнуть коні і воли
Навантажені вози.
Вдень минули Перекоп,
А вночі Гора їх – хлоп:
На дорозі зупинив,
Дозвіл показать звелів:
—І яка ж така цікава
На Вкраїні жде вас справа? –
Не прийшовся до смаку
Караван цей козаку.
Хто в халепу вскочить хоче,
Той мандрує серед ночі.
Осман голос подає:
—Охорона добра є.
Дорогі у нас товари,
Нас чекають всі базари.
Хустки з шовку, килими
Пропонуємо всім ми.
А в степу пригоди всюди,
Вже втомились коні, люди,
Зупинитись страшно нам,
Боїмося втратить крам.
«Ох нечисті тут діла, –
Думка давить козака. –
Підозрілий караван
І брехливий цей Осман.
Очі долі опускає
І в мішках когось ховає».
Гора вуса покрутив
І торговців запросив
На кургані відпочити,
Попоїсти і попити.
Поки гості лаштували,
Стіл багатий накривали.
Він тихенько взяв казан
І накрив ним караван.
Місяць з неба виглядає,
Як козак у кості грає.
Вкотре кидає Гора,
А везіння все нема.
Програє тютюн і зброю,
Свитку, яку мав з собою,
Навіть вірного коня…
До біди веде грання.
Не помітив наш козак,
Поданий Османом знак.
Налетіла татарва,
Осідлала козака.
Розкидають хмиз по полю –
Біда нашому герою,
Не запалить він багаття –
Не озвуться його браття.
Ех! Гора схопив дубину
Й кинув в чану середину.
Дзвін його дійшов на Січ:
Бойовий почули клич.
Кошовий почув ті дзвони,
Козаків зібрав загони.
Вмить явились до кургану
І схопили рать Османа.
Кажуть люди, ті вояки
Глухі стали, наче раки.
Як з-під чана їх виймали,
Ноги бідних не тримали.
Кошовий віддав наказ,
І зробили тулумбас
З чана й шкіри, що чорти
На Вкраїну притягли.
Тож як треба за наказом
Козаків зібрати разом
У похід чи пити квас –
Стали бити в тулумбас.
Хто мені не довіряє –
Хай на Січі побуває…