НЕМАЄ СОНЦЯ повість частина 1
Курінний — 30/07/2010 - 15:58
Незнайомій пасажирці з-під
Михайлова в далекому
1978 році присвячую.
1
– Бгмгбдмд!
– Шо?
– Мгбгмдбд!
– Це ти, Кузя, по якому?
– По якому-по якому, гусь ти стрижений – по молокому! Питаю: будеш? – переходить Кузя на голосний змовницький шепіт.
– Тю, так би й звиздів. А що, є? Де взяли?
– Де, де... Місця тре знать. Коротше: чмир один московський „жигуликом” на малу батьківщину пер, та в твані втонув, а я витяг, ото й є. „Столична”! Давай, Льо, дрейфуй помалу до Окурка. Утрьох і репнемо.
Огузкуватий, схожий на здрібнілого солдата Швейка, Кузя аж міниться в передчутті насолоди. Ще б пак: добути в радіусі ста кілометрів „пальне” складніше, аніж золотий самородок десь поміж змішаного з грязюкою буряковиння, а тут ще й не якийсь калюкувастий „Агдам”, а справжня „столиця”! Я проймаюсь до Кузі почуттям поваги та вдячності – бути третім біля такої розкоші, то неабияка честь!
Задля конспірації нуджуся ще кілька хвилин у кабінці свого „шістдесят шостого”, хрумаю яблуко – вдаю, що оформлюю путівку; потім вилажу та, звично місячи чобітьми підступно замасковану сніжком багнюку, чвакаю до намету контрольно-технічного пункту. Конспірація не зайва: поруч Юсуфів „захар” й уся середньоазіатська складова взводу ґерґоче щось там по своєму, щільно згромадившись навколо задертого капота вантажівки. Якось Юсуфові стукнули, що я назвав його верблюдом (точніше, його кордубата постать – щось середнє між кораблем пустелі й мавпою) і з тих часів він мене відверто незлюбив. Присікується чортів орангутанг на кожному кроці, з якою насолодою затопив би кулаком у його видовжену, позбавлену будь-яких ознак інтелекту, мармизу, та то... лише в мріях...
На виїзді з нашого польового, а точніше – „луговинного”, бо розташований на заплаві, парку височить рясна, розлога, вбрана в гнило-жовту листяну одіж, береза. Навпроти – шатро КТП.
В Окурка „ташкент”. Вкопана в землю буржуйка пашить – аж вишнева, життєрадісно тріскотять у її нутрощах дрова; класна річ, біда – сажу часто доводиться трусити. Від неодноразового повторювання цієї процедури шкіра на долонях і обличчі молодшого сержанта Кортнєва майже не одмінюється за кольором від шкіри того ж таки Юсуфа, ну відповідно й дражнило.
Не позаздриш нашим сержантам. Водіїв хоч дорога підхарчовує: то там щось перепаде, то сям, а сержанти „безлошадні”, тільки й виглядають, аби хто що кинув, повернувшись. Та ми їх не зобижаємо, надто Окурка – цей, бідолаха, незмінний черговий по парку. Другому, сержантові Шебеку, легше: він теж вічний черговий, але по розташуванню, а там і харчоблок, і офіцерня, то перебивається...
Сидимо круг буржуйки, печемо на її пахкій вишневій спині приморожену картоплю, насолоджуємося млосним теплом, котре розкочується густою хвилею від шлунку по всенькому тілу. Ось досягає голови...
Надворі вогко й незатишно. Паскудний напівживий протяг пхає долиною студений, наїжачений памороззю туман, понуро важніє під ним прямовисне віття самотньої берези по той бік гаражних воріт, а тут гарно. І на узгірок, до клубу, чи то пак – до казарми, квапитись нічого. Що ми там не бачили, „завтрак туриста”? То він уже так проснідався! Ліпше печена бульба.
– Ляпота, бля! – закіптюженим нігтем чухає носа Окурок. – Мені купу дров і соточку до вечері, то я тут, бля, до дембеля б квохтав!
– Та ще, аби чебурашку під бік! – мрійливо додає Кузя. Розімліле ластовиння на його щоках виблискує в жовтому світлі гаски крихітними росинками.
– Яку чебурашку? – не в’їжджає сонний Окурок.
– Ну-у... – Кузя зображає в повітрі велетенські вуха мультишного Чебурашки, а потім робить рух, ніби рвучко притягує їх до себе.
– А-а! – регочеться Кортнєв. – Чуєте, бля, пацани, верз Шебек: прикотила тут до Іванькового якась профура, з Москви, буцім, витурили. То ми хочемо її, бля, сюди! Тільки чим заманиш!?
– Пізно, – кидаю байдужо. – З дня на день знімаємось і: „прощай, немытая Россия!..”
– Триндьож! – мотає кумполом Кузя. – Я чув, балакали Писанко з капітаном: іще тижнів зо два стоятимемо. З Огибалово буряк треба вивезти, а тоді ще й з Іваньково.
– Аякже, – махаю безнадійно рукою. – З цього багновища вивезеш! Я за другим ходарем ледве з площі виповз – місиво по ступиці!
– Дві ходки? – дивується Кузя. – То ти в нас, Льо, стахановець! Я одну ледве відтяг, так, аби товарку Маланцеві здати.
– Треба ж убивати якось час, – виправдовуюсь.
– О, – пожвавлюється Окурок. – Слухайте, бля, хохму про Маланця: кинувся сьогодні Писанко, либонь із похмелюги, ємності з бензином ревізувати, а сімсот літрів пального наче, бля, хто сьорбнув! То він сіромаху Баума ледве в грязь не увігнав, наче гвіздок – по шляпку! А той, бля, в груди себе гатить: не брав, не знаю, мать злили! Казав я йому: тихіше ти з пальним, а Маланець: „Війна буде – спише!” В бідного прапора, як він замірювання зробив, замалим серце не стало!
– Гляди, – кривиться Кузя. – В такого стане.
– Ясно – Маланець, – хмикаю. – Тому, що не дай – усе проп’є.
– Прогатить, – погоджується Окурок.
– Просадить, – підтримує загальну версію Кузя й, хитро підморгнувши, продовжує: – Я навіть знаю кому. Може бачили: „Запорожець” тут за клубом, у мужика в дворі стоїть? Був я оце днями в нього, привозив дещо. То там у сараї куди лиш можна горючки наллято! Всілякі бідони, каструлі, банки трилітрові, навіть у ночвах бензин! „Запор” струхне, а бензин лишиться!
– Маланцева робота! – регочемось.
– Ну, то... ще по бульці?..
Приємним заколисуючим плавом розноситься тілом горілчане тепло. Сьогодні мені гарно. Вчора, цієї саме пори, нудьгувався, застрягши всіма чотирма колесами, в превеликій гниловоді за Матвєєвим, спокусився трояком – перевезти тамтешньому клієнтові порося. Клієнт подався шукати трактора (задум майже безнадійний), в кузові монотонно рохкав підсвинок, а я сидів, щулився, пильнував, як засіває вітрове скло автівки невпинна мжичка, й страждав від своєї безталанності: і друганів путніх у мене ніколи не було, ні на „гражданці”, ні тут, і до дівки підійти хоробрості не вистачає, навіть на „калим” ось змотатися толком не щастить. І як воно в інших виходить, а тут, за що не візьмусь...
Клієнт добув трактора на диво швидко, але настрою те мені не поліпшило. Оце вклонитися Кузі...
На вранішньому розводі капітан Воровський відводить душу донесхочу. Йому їсти не дай – дай промову штовхнути, а тут така нагода. „Я, наче Фідель Кастро, – хвалився він якось особовому складу, – дві години можу без папірця виступати!” Капітан і зовнішньо схожий на славетного кубинця: грубі риси обличчя, рясні брови, тільки й те, що без бороди.
Викликаний на середину вичалапканого плацу Баумгертнер-Маланець – саме втілення каяття: низько похилена голова, зсутулена спина, пальці винувато бгають новеньке, акуратно випрасуване (і як примудряється в цьому болоті?) „хебе”. Капітан Воровський починає з відданості комуністичним ідеалам, а це означає, що стовбичити нам довго.
Ми мусимо усвідомлювати... й високо нести прапор... і бути гідними пам’яті... справа Партії та Радянського уряду... під керівництвом Генерального секретаря... й наше завдання... з честю... на передових рубежах... п’ятирічку... соціалістичне сільське господарство... плоть од плоті... але деякі... інколи... несвідомі... Маланець хилить голову нижче, помалу соває чоботом, аби з калюжки, що натопталася під ногами, збігла вода.
Йому нічого не буде. Він знає. Маланець не є матеріально відповідальною особою. І ми знаємо. Й командир взводу, гладкий, малиновий, мов погони на його шинелі, прапорщик Писанко знає, і командир роти капітан Воровський знає. Бензин спишеться – не таке списувалось. Але капітан говорить і говорить. Прапорщик Писанко важко тупає з ноги на ногу, його чоботи тонуть поступово в мокравині. Офіцери ротного управління бігають по черзі до туалету й чистять поодаль, біля відкритої всім вітрам умивальні, зуби. Молодий, рожевощокий, схожий на підлітка-купідона, замполіт відважно розтирається рушником до пояса; хмуристий, мовчазний зампотех задовольняється лише кількома пригорщами крижаної води в лице; хворобливого виду, але веселої вдачі начфін взагалі, здається, ігнорує водні процедури. Розвод їх не стосується, просто ротне управління розташували при нашому взводі в Огибалово. Всі мешкаємо в обладнаному під казарму клубі, солдати в залі, на власноруч виготовлених нарах, а офіцери й прапорщики – в рипучих ліжках на сцені. Казарму укомплектовано грубкою, до якої підкладає дрова черговий, і старосвітським програвачем, котрий працює лише на одній швидкості. Більше нам, утім, і не треба, бо до програвача додано одну єдину платівку, з неї Анна Герман своїм неймовірним голосом щовечора повідомляє нам, що „Белая черемуха душистая снова расцвела в моем саду…”
Офіцери вмиваються, а капітан усе торочить: Він за нас візьметься... він напише нам такі характеристики (на біса мені його характеристика?)... й він ніколи не дозволить... а якщо ми... якщо негайно... то він сам... ну а прапорщик Писанко особисто (прапорщик вже не тупає, а стоїть непорушно)... і, незважаючи ні на що...
На гребені клубного даху всідається велика сиза ворона й, витримавши нетривалу, сказати б, ефектну, паузу, починає нахабно крукати. Те крукання дивно збігається з ритмом капітанової промови й ця обставина викликає чийсь притамований смішок. Капітан замовкає, кидає спершу на підрозділ, а тоді на птаха гнівний погляд і залишає нас врешті на безпосереднього командира.
Прапорщик Писанко не капітан. Цей нічого не говорить ні про справу партії, ні про виконання п’ятирічки. Метода в нього інша. При потребі „кусок” просто заводить порушника військового статуту, або його, прапорщика Писанка, спокою, до кінобудки й банально б’є там сердегу своїми велетенськими кулачиськами. Вчора ввечері Маланець отримав уже своє. Тому сьогодні спокійний.
Прапорщик оголошує наряд: усі вільні від буряковивозки відряджаються сьогодні на заготівлю дров. Командир – сержант Шебек. Водій, – Писанко перемацує припухлими, схожими на червонясті квасолини, очима шеренгу й зупиняє погляд на мені. Коли мова йде про водіїв, він завжди зупиняє на мені свій погляд – я його особистий водій – водій командира взводу. – Рядовий Гайденко!
Дрова потрібні, щоб топити в клубі, для кухні, а також для обігріву незмінного чергового по автопарку – молодшого сержанта Кортнєва. Їдемо по дрова. Шебек у кабіні, восьмеро „лісорубів” – у кузові.
Ліс довго шукати не треба, тут куди не їдь – скрізь ліс. Гірше з сушником. Врешті вирішуємо валити все вряд – горітиме! Але просто нарізати й привезти дров – нецікаво. Одразу народжується план:
– Хутенько начикрижимо на машину й мотнемось – попхнемо десь у селі, – пропонує Калина. – А тоді наваляємо собі – день великий!
Погоджуємось. Хоч Шебек і командир, а направду керує операцією меткий, мізкуватий Калина – „дід”. Добряга Шебек не заперечує – йому однаково. Я, хоч і водій, теж допомагаю – спільну ж справу робимо!
Сяк-так нахрещуємо в кузові купу паліччя, Калина пропонує розскочитись – половина, на чолі з Шебеком, продовжує заготівлю, половина їде розвантажувати. Четверо воїнів умощуються згори на дрюччя, Калина в кабіну – їдемо в Занудово. Чомусь Калина вирішив, що тамтешнє населення страждає від бездрів’я найдужче.
Впливаємо в похмурене, наче болячками, всіяне низькорослими чорними „ізбами”, село. Чудні тут села. Наші села біленькі, приязні, а тут: що не село, то немов чума ним прошелестіла. Стоїть десятків два-три уземкуватих замшілих хатинок, а в центрі неодмінно – велична руїна чи то монастиря, чи церкви. І незрозуміло, хто до тієї церкви ходив? Чи може села були колись люднішими.
Їдемо широченною, чисто тобі столичний проспект, вулицею. Кругом грязиво. Й нікого. Аж ось надибуємо аборигена. П’яний, мов чіп, чолов‘яга в забрьоханій кухвайці й традиційній тутешній взуванці – ризових чоботях суне поволі через мокляк, відважившись із якогось дива переплисти з одного боку „проспекту” на інший. Навряд, чи це йому вдасться. Стаємо.
– Мужик! – опускає скло Калина. – Дрова нада?
Абориген ошелешено зупиняється, нерозуміюче мотає баняком. Чи не видались ми йому інопланетянами?
– Дай закурить, отєц! – чується з кузова голос потішного носатого поліщука Попруги.
Мужик підводить голову й над пониклим, напіввимерлим селом лине витіюватий, нескінченний, російський мат... Котимо далі. Весело, але дещо одноманітно, лопотить під колесами багняк...
Врешті нам щастить таки змахнути паливо древній, схожій на Ягу, бабуленції, чия оселя вже точно є подобою славнозвісної „ізбушки” на курячих ніжках. За два літра горіляччя. Вертаємось.
Удвічі втята бригада заготівельників працює мляво, нехотя. Шебек спить навстоячки, прихилившись до гладенького ясенового стовбура – навчився в учебці. Наша щаслива з’ява вносить відчутне пожвавлення.
– Уквасимо зразу! – нетерпеливиться Вася Чорний.
– Нє, – цвіркаючи крізь рідкі зуби, заперечує низенький в’юнкий татарин Федя Самітов, – перш би закінчити з дровами, бо тоді...
Думки розділяються, а навздогін за думками ділиться й здобич. Половину постановляємо лигнути зараз, решту – потім. Сьорбаємо. Всі зиркають на довгов’язого, худого, мов найтонша з заготовлених нами жердин, Бойка-Боса. Той невдоволено плямкає баб’ячими губами, але дістає таки з кишені кілька твердих, наче козирок парадного кашкета, галет – у Боса завжди є що гризнути. Закушуємо. Знов ковтаємо.
Назад вертаємося з піснями. Вправно „підпушена” купа ломаччя виглядала б цілком пристойно, якби картини не псували розпорошені по всьому кузову, самі як дрова, доблесні захисники Вітчизни. „Ідьот солдат по гор-роду!..” – горлають ті нагорі, а ми з Шебеком в кабіні. Нам весело.
– А може вернемось, решту спустимо? – пропонує Шебек. – Ну його, того Писанка! – Регочемось.
В розташуванні „лісоруби” розлазяться по кутках тихо, аби не потрапляти на очі офіцерам. Втім не всі: Федя Самітов нахабно блює прямо на колесо мого „шістдесят шостого”, його одноплемінник, неповороткий флегмат Валієв спіткнувся й телепнувся круглою, наче місяць уповні, мармизою в багновицю, вирлоокий, хитрющий (у тверезому стані) молдованин Гудумак на все горло волає, що „там ще осталось” і вимагає продовження банкету. Зглянувшись над трударями, розвантажувати дрова виходять „свіжі” хлопці з казарми. Прапорщик Писанко спить готовий, капітан Воровський пиячить десь із місцевим головою, щасливим власником єдиного на все село всюдихода – УАЗика. Заколисуюче шелестить в голові і, відключившись, я падаю на нари...
2
Знову прапорщик Писанко затримує на мені свій, сивий після вчорашнього, погляд:
– Гайденко! Останься...
За особистим розпорядженням взводного Маланець заливає мені повні баки бензину, прапорщик натужно всовує на куценьке пасажирське сидіння свою неозору тушу, „На Стрілецькі Висілки”, – встигає буркнути назву кінцевого пункту поїздки й умить засинає. Бо я рушаю. В нього завжди так: щойно я починаю рух – засинає, щойно спинюсь – прокидається, рушу – знов засне. І „масуватиме”, скільки б я не їхав, хоч і цілий день. Вже перевірено під час передислокації. Отакий загадковий рефлекс!
Їдемо. Печінкою відчуваю, що чортів проноза нанюхав уже якийсь гембель. Точно! У Висілках заїжджаємо на обмежоване високим суцільним парканом дворище похмурого мугира, де я зливаю йому майже увесь бензин. Звісно – якщо Маланцеві можна... Навзамін мугир виносить із сараю п’ять чи шість ящиків великих, гарних, одне в одне, яблук.
– Зимові! – переконує він прапорщика. Той надкушує, чвакає, з виразом знавця, зеленою м’якоттю.
Вертаємось.
– Фрукту скинеш і мотай на буряк, – прокидається взводний у розташуванні. – До смерку ще дві ходки крутнеш!
Аякже! Осьо тобі дві!
Солдатики, котрі на ремонті, перенесуть Писанків приварок до кінобудки. Там у нашого командира не лише місце для екзекуцій, а й комора. За півроку мандрів неозорими гонами Союзу дбайливий прапорщик Писанко таки непогано пристарався: приховані у нього в „коморі” й сулійки з олією, і баклажки з медом, і клуночки з крупами лежать, і мішечки з борошном... А чого, прапорщик Писанко господар – усе в сім’ю!
Їду вантажитись.
На бурякопункті в Михайлові здибуюся з Васею Чорним. Вогненно-рудий, попри прізвище, Вася копирсається в моторі – заглух, ні гу-гу. На всенький бурякопункт линуть багатоповерхові Васині матюки, роз’ятрений украй Чорний погрожує спалити бісів гармидер на попіл:
– Треба ж, якраз сьогодні!..
– А що таке?
– Ха – ти не в курсі! Окурок із Шебеком притягли якусь чувіху, Чебурашка – дражнять. Там уже всим взводом деруть, на КТП! Калина перший віддер, тоді Шебек, тоді Окурок, тоді Сочка, за ним Гудумак. С-собака, моя черга за Доником, а я тут! Чо стоїш, глянь, може ти свіжим оком...
Лише за годину знаходимо причину, відкахикавшись, „гармидер” заводиться.
– Ну, погнали! – навіть не витерши руки, Вася всідається за кермо. – А хоч, я тебе вперед пущу? Бо це ж ти тепер уже після всіх полізеш. І після чурків...
Вася Чорний – хлопець справедливий. І за те, що я допоміг йому з машиною... Їдемо „додому”. Я відчуваю приємне збудження й тривожний студенець у животі – я незайманець.
В розташуванні зовні ніби, як завжди, а таки щось не так... Тиша! Звично захоплюється білою черемхою Анна Герман, але не чути перегукування, реготу. Всі якісь аж надто чемні, дисципліновані. Прапорщик Писанко ріжеться в карти з начфіном і раз-по-раз поглядає до нас у зал – відчуває, гад, що щось не так, а присікатись ні до чого! Калина лежить на своєму „дідівському” місці біля грубки й усміхається, наче задоволений існуванням, кіт. Чого б йому не всміхатись!
Вася зник, побіг з’ясовувати, як там з чергою; беру казанок, суну до дощаного кухонного навісу, над силу давлюсь остогидлим „завтраком туриста”. Добре хлопцям: Калині, Васі Чорному. Калина, хвалився, перебрав їх на гражданці донесхочу, Вася, той взагалі жонатий, дитина є, а мені...
Пригадався випускний... Тася стояла поруч, свіжа, збуджена... Щойно вона дозволила себе поцілувати, і пригорнути, й торкнутися крізь холодний шовк урочистої сукні грудей... І я злетів миттю десь аж понад пришкільними ялинами, й зробився дужий, і забагнулося негайно врятувати її від смертельної небезпеки... Але тут почулося знайоме дзижчання Вітальчиної „Яви”... І все зникло... Я пішов тоді й напився з хлопцями до блювоти...
Наче з-під землі виринає Вася:
– Ну де ти? Кидай своє їдло й дми туди! Я за нього домовляюсь, а він...
Ковзким схилом ізсовуюся в парк. Біля намету смалить цигарку Окурок:
– Хутчіш, хутчіш – люди ждуть! Двадцять хвилин тобі на все!
Приречено схиляю голову й залажу всередину.
Цього разу буржуйка не розпечена, але тут досить таки тепло. Горить незмінна гаска і в її світлі бачу, як збоку, спиною до мене, стоїть навпочіпки якась дитина. Щось хлюпає. Підмивається! – доходить нарешті. Й ніяка то не дитина – то вона! Стою вкляклий, зовсім не уявляю, що робити. Мені чомусь геть нічого не хочеться. Коли їхав з Михайлова, кортіло аж-аж! А тут... Виліз би, та й пішов собі, якби не Окурок за низьким брезентовим напиналом. Вона тим часом закінчує гігієнічні процедури, підводиться. Дрібненька, тендітна, довга солдатська майка сягає їй аж до п’ят. А під майкою нічого? Нагороджує мене сонним поглядом темних очей, влягається на розкладачку.
– Тебе як звуть, чорновусику? – голос у неї тонкий, прозорий. Зовсім іншим, за моїми уявленнями, має бути голос у „таких”.
– Льоха...
– А ти часом не збоченець? Бо тут був один попереду... а ми так не домовлялись...
– Ні...
Чорт, про що з нею говорити? – вереміється розгублена думка. – Про що взагалі в таких випадках із ними говорять? – Мої долоні вкриваються неприємним потом. – Про що!?
– Так і стирчатимеш?
Здригаюсь, наче від холоду, вимучую крок до розкладачки, обережно присідаю на самісінький її краєчок. Мов біля хворого.
– Е, ти що, чорновусику, з целок? Я вже змерзла!
Щось невиразно мурмочу, вона бере мою руку своєю твердою холодною долонькою та кладе собі на стегно. Стегно теж холодне. Мені зовсім нічого не хочеться.
Не так воно має бути, не так! Має бути злет. Як тоді, з Тасею. Над ялинами, над хмарами, над чортичим. Має калатати серце, здійматися груди... І стегно в цієї якесь... ніби хлопчаче...
– Так, гвардійці, – продовжує вона вередливо, – ви або ворушіться, або несіть що випити, чого я качатимусь тут дурно?
– Зараз! – схоплююсь на рівні. – Принесу! – І кулею вилітаю з шатра.
Береза стоїть, безрадісно звісивши обважніле від вологи віття, ні вітру ні протягу – анішелесь. Вася Чорний з Окурком делікатно стовбичать поодаль, такої скорої моєї з’яви вони, вочевидь, не сподівались.
– Що, – підкочується Вася, – не вдув? – Я невиразно стенаю плечима. – Ні?
– Ну... мені... здається, в мене температура! – махаю роздратовано рукою та йду від них геть, мовчки здираюсь нагору.
Ну вас к бісу! Всіх! Усіх до одного! Це моє діло! Ну не знав я, про що з нею говорити!
Лежу, підібгавши коліна, вкрившись із головою шинелею. Поруч похропує, як завжди, Давид. Його черга завтра. Давидові дуже кортіло, щоб я поділився враженням і йому не сподобалось, коли я відвернувся й заявив, що б’ю на масу. Ну їх усіх!.. Та й нічого надзвичайного не трапилось, подумаєш! Може мені не хотілося. І справа навіть не в почуттях, які могли бути в мене до неї почуття? Просто не було нічого взагалі. Нічогісінько! Колись, як я поцілував Тасю, і злетів над ялинами, й над хмарами... ото було... А цю мені й цілувати не кортіло. І торкатись не кортіло. І я не знав, про що з нею говорити... Може слід було випити?.. Чи може вона просто не в моєму смаку? Сухе, нікчемне... Правда голос у неї... Але що голос! І взагалі, ну їх усіх... Всіх...
Хтось торсає мене за плече.
– Ну вас, ну вас усіх! Відваліть, не кантуйте!
– Вставай!
– Пішов нахум! Відстань! – Я розлючено тягну на голову шинелю.
– Підйом, гусь, перевірка! – велетенська Юсуфова ручиська шарпає мене так, що я ледве не злітаю на підлогу.
Нічна перевірка – геніальний винахід капітана Воровського. Особливо часто він послуговувався цією методою на цілині. Там стояли всією ротою й вистачало джиґунів, які пропадали в селищних молодичок щоночі мало не до третіх півнів. Аби покласти край розпусті, капітан надумав тоді оголошувати посеред ночі підйом і рота стояла вишикувана доти, доки в шеренгу не ставав останній із тих, хто запізнився. Топталися втомлені, злі, іноді годину, бувало дві, три... З’являвся останній з баболюбів, взводний доповідав ротному, що особовий склад на місці, й рота розходилася спати. Ніяких заходів щодо порушників капітан не вживав – виховну роботу проводили в наметах самі солдати. І чим довше тупцювалися вони під холодним казахським небом, тим довше й гучніше долинали тоді з деяких наметів приглушені відзвуки тусанів.
Вичовгуємо з натопленого клубу надвір, щулимось на колючому жовтневому „колотуні”. Сонні, роз’ярені. Якого біса? Пройшов би казармою, полічив. Тут же не рота, всього взвод – близько тридцяти „воїнів”. Ага, ясно: з того, якою дубовою ходою витупує командир насеред плацу, зрозуміло: наш ротний загачений сьогодні вище кашкета. Шикуємось. Сонний Писанко підганяє, він теж не в захваті від цих капітанових мансів, та що вдіє? Найліпше хутенько відрапортувати, що всі на місці й розбігтись. Але відрапортувати „сундук” не встигає – підмерзла, прихована нічним сніжком, калабатинка на героїчному шляху капітана стає для „Фіделя“ нездоланною перешкодою. Його чобіт ковзає на льодку, ротний змахує руками й гепається навзнак, із лускотом провалюючи потилицею кригу в іншій калюжці. Не втримавшись, хтось регоче. А що – однаково темно! Громіздкий прапорщик, наче квочка над нерозумним вилупком, тупає над дорогоцінною капітановою персоною, врешті гукає на поміч Шебека, вдвох вони з неабиякими зусиллями підводять капітана з землі й ведуть у клуб. Прапорщик махає рукою: розійдись!
Не встигаю вгрітися, як мене знаходить велика довгопала долоня. Я здогадуюсь, кому вона належить...
– Ти, салага, ти мене послав!
Він старший від мене всього на півроку, та що поясниш орангутангові...
– Ну Юсуф, я ж не знав, що то ти...
– Ти мене послав! – костистий кулак в’їжджає мені під дихало, наступний удар наздоганяє вилицю, наступний вціляє в груди... Юсуфове шакаленя – мізерненький, ще чорніший, аніж Юсуф, Бек, лупить тим часом своїми іграшковими кулачками мені по печінці.
Я згортаюсь калачиком і затуляю голову руками. Ніхто не квапиться мене рятувати – тут кожен за себе сам.
– Юсуфа ще ніхто не посилав, поняв, салага!? Поняв? Я тебе навзамін „завтрака туриста” з’їм, поняв? Ніхто Юсуфа не посилав!..
Лежу, скоцюрбившись під шинелею, голова мов баняк, але мені майже не болить. Болить тобто, але по іншому... на серці, чи що. Горила дзьобаний! Чурка! Давно з гір ізліз? Я твоя мама імєл, ішак!..
На душі паскудно, ніби там звили кубло й понагиджували миші...
Мене звабила Тасина потилиця. Усенький дев’ятий клас Тася сиділа на передній парті і я мав розкіш милуватися її потилицею досхочу. Тобто, спершу я нею зовсім не милувався, потилиця, як і належить бути дівочій потилиці: вузенька, беззахисна, посередині невисокий, усіяний прозорим русявеньким пушком, горбочок; але десь під кінець третьої чверті... Тася тоді захворіла, її довго не було, і я відчув якось (це було на уроці алгебри) дивний, незнаний доти, щем; химерний, тривожний і захоплюючий водночас сум, сум за її потилицею. І коли Тася з’явилася після одужання, я кохав уже її всю, не тільки потилицю.
Вона таки вирізнялася з-поміж дівчат: не була ні торохтухою ні реготухою, тиха, чемна... А на присвяченому мамам концерті напередодні восьмого березня всі з подивом і заздрістю дізналися, що Тася грає на гітарі. Сиділа на сцені в строгому чорному гольфі, зібрана, загадкова... Я уявлення не мав, як до неї наблизитись, що сказати... Мені, боязкому, невправному... Довго страждав, аж поки намірився: „Ти не могла б мене навчити... ну, на гітарі? – А чого, приходь. Хоч я й сама лише вчуся. Тільки регулярно щоб ходив, бо Віталька он два рази всього прийшов і кинув, тільки часу з ним змарнувала!” Я пішов...
3
Знов не дає мені спокою прапорщик Писанко:
– Відвезеш цього чоловіка в Матвєєво! – підводить до моєї вантажівки худокостого мужика в кухвайці. – Та хутко! Звідти прямо на буряк!
Їду. Дорога на Матвєєво – моторошного стану, рясно погризена більшими й меншими вибоїнами, бруківка. Кругла, геометрично правильна, форма вибоїн наштовхує на здогад, що то не що інше, як вирви часів війни.
– Сам звідки? – порушує мовчанку мужик.
– З України.
– А-а. А що, й у вас, єді твою, так хлебчуть?
– Та наче ні, хоча... буває.
– Зарубай собі, синку, на носі: Рязань – це столиця, єді твою, російського п’янства! Усьок?
Згоден. Коли розвантажувались на станції Рязань-2, треба було потяга з нашим автогосподарством розчепити на кілька ланок. Залізничник відрахував скільки треба вагонів, роз’єднав зчеп і дав сигнал. Йому й на гадку не спало підвести дивилки й побачити, що передніми колесами вантажівка стоїть на одній платформі, а задніми – на іншій. Так той „захар” на колії й торохнувся. Ну хіба міг таке вчудити тверезий? А коли вже складальник на зміні...
– А чому так? – продовжує пасажир. – Чому руський мужик, єді твою, хлебче, наче ото лошак після кобилиці? Хоч знать? А це, синку, інтересно, слухай! Ото, єді твою, як умирав Іван Грозний, а він, кажуть, трудно вмирав, то позбігалися до нього всі бояри, ну, дармоїди, словом, тогдішні – останнє слово царя слухати, звичай був такий. Понахилялись, єді твою, дослухаються, а він, бідолаха, відходив уже, та шепоче: „пить...” – води схотів, а те політбюро думало, що це воля його остання, та й загадало руському народу... цар, мов, велів... А його боялися всі, хоч і мертвого, з тих часів і пішло... Та й досі... А що, єді твою, красота: заробив – пропив! Коротше, є спиртяга. Ковтнеш?
Зупиняюсь. За майже півроку напівцивільного життя чого я тільки не перекуштував: і брагу, й недогон, і виготовлені з найнесподіванішої сировини вина, й найзагадковіших рецептів настоянки, а от спирту не доводилось. Навіть кумис лизнув якось на цілині – гидота! А тут спирт. Воно й не дивно: гнила продукція гнилого місцевого „сеге” тільки на перегонку й годиться, недаремно спиртзаводів тут, що боліт між їхніми куценькими вбогими полями.
Мужик простягає мені фляжку й (добра душа!) на закусь – половинку розкраяного яблучка. П’ю.
Розтуди твою й перетуди! Нутрощі, здається, вмить мертвіють від космічного холоду, забиває дух, баньки мало не викочуються з орбіт... Мужик поблажливо плескає мене по спині:
– Нафіга ж ти вдихнув? Закусить треба – тоді вдихати. Учиш вас, єді твою, учиш...
Сам він сьорбає з фляжки, наче то не вогненно-крижане паливо, а вода. На пропозицію повторити відмахуюся, зволожую стравохід четвертинкою кислої антонівки, хекаю...
Благополучно доставивши щедрого приятеля нашого командира в Матвєєво, завантажуюсь та тягну на Михайлов буряк. І кому вони потрібні, оті мізерні, навпереміж з ґлеєм, хвостики? На під’їзді до кагатного мене гальмує ВАІ.
– Ану-ну-ну, – принюхується блакитноокий жевжикуватий лейтенантик, щойно я зіскакую до нього з кабіни, – що, пив?
– Нічого я не пив, – не дихаю.
– Мене не об’єгориш. Ану права! Чого писок вернеш?
Одразу вирішую: хай там що, посвідчення не давати – шукай його потім! Нишпорю по кишенях, зазираю в кабіну:
– Нема. Чи згубив десь...
Літер буряковіє:
– Я тобі покажу: „нема”! Рота, взвод?
– Перша, – зітхаю. – Тут не збрешеш – за номером вантажівки вирахують ураз. – Взвод четвертий.
– А-а – капітан Воровський! Ну, чекай нас у гості. Ох капітан зрадіє!
Уявляю... Але права таки не дам. Посвідчення водія – єдине, що маю цінного, воно мені й на гражданці згодиться.
Розвантажуюсь, мляво згортаю з кузова лопаткою осоружне баговиння. Настрій – паскудніше не буває. За те, що не дав права, „сундук” із капітаном нічого не скажуть, ще й похвалять тихцем, а от, що попався... Писанко може й у кінобудку запросити, а там уже в залежності від стану... Все мені останнім часом... Напитись, чи що? Та де візьмеш?
Мию в калюжі, біля вагової, руки й рушаю назад.
А непогано було б. Напитись тобто.
На виїзді з містечка голосує жінка. Дверцята наших автівок прикрашає категоричний напис великими білими літерами: „пассажиров не брать”, але ми дружно ігноруємо ту засторогу, ризикуючи навіть попастися начальству, або ВАІшникам, а що – й драний карбованець не завадить! Зупиняюсь.
– Ви в бік Стрілецьких? – Невідрадно киваю, все не полишаючи собі мрії про випивку. – От спасибі! Мені, взагалі-то, до Огибалово...
– Туди й кочу... – зітхаю.
– Правда? Оце пощастило! А то я вже не знала... Затрималася в „районо”. А вам нічого не буде... ну, цей напис?..
– Та пусте, відіб’ємося... В одну лунку двічі снаряд не влучає.
Хтозна, скільки їй років. Ніколи не знався я на тій мудрагелії – вираховувати жіночий вік. Можливо... ну, літ тридцять. Так, нічого, щоб аж надто... Простенька якась. І очі, як на мій смак, задрібні, й носик між пухлявими щічками закуций, і стану либонь не знайдеш – он яка гладуха. Та, власне, що мені? От чемергесу б знайти. Втім, зобов’язаний же я закинути вудку. Солдат, як не як, і везу пасажирку.
– В Огибалово живете?
Дивно, правда? Що не розгледів тебе зразу. Не впізнав. Не пізнав. Ще коли стояла ти в чоботях і мішкуватому картатому пальтечку й тримала піднятою руку. І ріденький воложистий сніжок дбайливо оздоблював твою чорну чоловічу шапку білим сяєвом. Як міг я бути таким сліпим, таким нечутливим? Адже ж з’явилася ти! А я кинув байдужо оком і ти мені навіть не сподобалася. Смішно! Ти зачинила дверцята, я рушив і уявлення не мав, що я вже інший, і все навколо інше й ніколи вже не буде таким, як було хвилиною раніше. І що гниловоддя довкола вже не гниловоддя, а розкішна, розбушована, пітна від жаги земна плоть; і що дощ уже не пісний і надокучливий, а таємничий, теплий, наче мамина колисанка; і що сніг вже не клейкий та дратівливий, а чарівний, тихий: незбагненне й нескінченне диво цього чарівного дивного світу, дивного, бо в ньому з’явилася ти: і мій дощ, і мій сніг, і моя земля, і мій прапорщик Писанко, й мій капітан Воровський, і моя служба, все... З’явилася, впала, мов та снігова крихта, мов дощова крапля, вродилася з вітру, з давньої безнадії, з затаєного до найглибших закамарків душі суму... Це ти розвиднила мені очі, це ти зробила мене чутливим, це ти повела кутиком уст і змилостивила мені всесвіття почуттів. Змилостивила, відкрила істину. Відкрила сенс життя. Тобто себе. Чому я не впізнав тебе одразу? Надто високим було громаддя... Та ти його здолала.
– Так. Учителька я. Не були в нас у школі?
– Ні.
Там тільки мене не вистачало. Я й досі побоююсь учителів!
– Ще довго возитимете?..
– Не знаю. Кажуть: тиждень-два.
– Подобається тут?
– Та... Вбого якось наче...
– А ви ж сам звідки?
– З України...
– Ну, з України, звісно... А ми це так от і живемо: твань, п’янь...
– Умгу...
Чого це вона тягне з тебе слова, наче обценьками? Ану сміліше!
– Поки дотеліжимося – споночіє...
– Ох, такий куций день. Спасибі, що підібрали, а то автобус пішов...
– Либонь і чоловік непокоїться? – ковтнувши слину, витискую „контрольну” фразу. Відчуваю, як спалахують мої вуха.
Вона якусь мить мовчить, потім промовляє захмарено, дивлячись убік, за вікно:
– Нікому непокоїтись. Покинув він нас.
– Чого?
От нетяма! Хіба таке питають? Вона сумно всміхається:
– Хто їх зна, чого вони нас кидають, чоловіки...
І таким утомленим голосом це вимовляється, що я аж по кокарду проймаюся відчуттям провини за все наше товстошкіре та легковажне чоловіче плем’я... Далі їдемо мовчки.
– Незручно, але... – озивається вона вже біля села, – чи не підкинули б ви мене до хати, бо вже нерано, а мені ще доньку бігти провідати... Вибачте...
Радо зголошуюсь. Авто звично вимішує тванюку закручених темних закапелків, врешті зупиняюсь біля непримітної, карлуватої „ізби”.
– Скільки я вам винна?
Я виконав її прохання й це додало мені хоробрості:
– А от чаєм пригостіть, то й сторгуємось!
Мені вже не кортить випити, втім і чаю мені не хочеться. Просто продовжую гру.
– Що ж, прошу, – відповідає вона спокійно, а в мене тишиться чомусь серце.
Тужно вискають двері, заходимо. Хатні стіни – гладенький, ретельно припасований зруб, дощата стеля, посеред кімнати – грубка з широкою плитою та з кухонним причандаллям на комині. Під стелею в куті – ікона.
Тут господиня стає господинею: метушиться біля плити, припрошує сісти, бігає перевдягатись, раптом згадує, що ми досі не познайомились.
– Льоха... Ну, Леонід тобто, – відрекомендовуюсь знічено.
– Лариса, – всміхається.
Тепер я можу розгледіти її краще: не така вже й товстуха, пухкенька просто, й носик як носик, і блакитні очі не бездонні, але приємні й лагідні; овал обличчя обрамлює простенька „вчительська” зачіска русявого волосся. Й уся вона якась домашня, скорше вже вихователька дитсадка, ніж „училка”.
Сидимо навпроти одне одного, п’ємо чай, не магазинний („даруйте, грузинського саме нема, вчительська зарплата, знаєте...”), а настояний на якомусь загадковому зіллі. Її очі дивляться на мене задумливо, допитливо й трохи сумно.
– Колишній мій пив, – розповідає. – Ох і пив! Тут усі п’ють. Мужики всі й баби майже всі, то я й терпіла, – зітхає. – Тетянка, донька наша, хвороблива дуже, їй і харч добрий потрібний, і догляд, і вітаміни. А він, що сам не працював ніде, то ще й мою зарплатню пропивав. А то сережки якось украв і обручку та й подався десь у Михайлов, до такої, шепнули люди, як і сам. Як з таким мужиком, то ліпше самій...
– Знайома картина, – киваю головою. – В мене старий теж не подарунок, то знаю... А де ж ваша Тетянка?
– В мами. Там худібка, а їй молочко сиродійне корисне. Я провідую ходжу щодня.
– Велика вже?
– Шість годочків.
– Гм, і моїй Натці, сестрі, якраз шість.
– Яка вона в вас, гарненька?
– Препаскудна! Маленьке шкодливе щеня! Так і слідить, аби капость яку втнути: то шнурки мені з кедів витягне, то колесо спустить у велосипеді, навіть піддивлялася, було, коли я купався!
– Правда? Ви її, сподіваюсь, не били?
– Що там бити! В ту кістячину й не влучиш!
Вона щось розказує, я дивлюся в її сяйливі, співчутливі й такі, що самі не відмовляться від співчуття, очі та відчуваю, як звідкілясь ізнизу, десь аж від кінчиків пальців ніг, підіймається мною незнана досі, парка, невагома й трішки ніби солонувата хвиля. Помалу, нечутно підіймається й водночас невпинно. І сповнює мене всього. Мені так гарно сидіти перед цією, старшою за мене, незнайомою власницею погідливого теплого погляду, так хороше чути її м’який голос із незвичним для вуха, трошки навіть кумедним місцевим „о”, я ніби загіпнотизований; мені приємно й мені більше нічогісінько не треба. Навіть доторкнутися до неї, як до жінки – не хочеться. Просто сидіти, просто слухати, дивитись... Невже десь, за мільйони безрадісних кілометрів звідси, існує прапорщик Писанко, капітан Воровський, Юсуф, Калина?.. Я в це майже не вірю... Але вона повертає мене до дійсності:
– Що ж, Леоніде, час. Мушу ще збігати до Тетянки. Дякую вам.
– Що ви! Я завжди... Може треба щось привезти, то я...
– Добре. Спасибі...
Химерне щось у її погляді. Незнане. Жодна вчителька не дивилася на мене так...
Вона підводиться і я теж мушу підводитись. Незграбно чіпляюсь за поріг чоботом, незграбно силкуюсь вичавити з себе якісь слова. Чари розтанули. Але я їх не забув. І погляд її оцей... Тому, вже завівши мотор і зауваживши, що вона досі стоїть на порозі, знов повертаю ключа, визираю з кабіни:
– А можна я... кгм... ще приїду?.. Завтра?
Вона мовчить лише мить, хоча мені здається: віки. Я сто разів устигаю проклясти себе за незугарність і хамство, я тисячу разів устигаю зіщулитися в передчутті її вбивчого зневажливого сміху („Ти що це собі намріяв, шмаркачику?”), коли раптом чую:
– Можна... – і чорні двері її чорної хати зачиняються.
Рясна, ледь заторкнута намороззю, береза при в’їзді в парк видається мені, в непевному світлі фар, здійнятим у небо й завмерлим там першотравневим салютом...
Прапорщик Писанко лежить, заклавши руки за голову, відзначивши з’яву особистого водія, суворо підманює мене товстим, наче сосиска, пальцем:
– Де блендав?
– Ледве дотяг! – демонструю завбачливо вимащені руки. – Чи бензин десь перемерзає, чи що!
– А чого сяєш, мов бляха після асидолу?
Чорт, невже видно щось на моїй фізіономії? Либонь, що видно й то не дивно. Вона сказала „Так”! Вона сказала „Можна”! Вона НАВМИСНО стояла на порозі й чекала! Невже це правда, невже це зі мною? Чи ненавмисно? Просто з ввічливості? І „можна” сказала з ввічливості. Ні, я бачив її очі! Вони... вони не дивились на мене ввічливо, вони дивились на мене... на мене... Бля, як незвично вони дивились! Завтра я побачу їх знову! І очі й обличчя, і...
Доник, кухар, виділяє мені з розходу бляшанку нашого безцінного харчу, натужно ковтаю зернистий давкий „завтрак...”, дослухаюсь до балачок у казармі:
– Кинув її раком, – збуджено, голосним шепотом, ділиться враженнями Давид, – прямо над буржуйкою. Січеш: знизу пічка пече, згори я печу, вона крутиться, мов гадюка! Що, – кажу, – жарко? То набирай у рота води та бризкай – піддавай парку!
Сторожко озираючись у бік „офіцерської” сцени, слухачі давляться реготом.
– Ні, пацани, – просторікує з іншого боку довготелесий землячок Бос, – мені воно до гузна, що випивка, що глядки – я по м’ясному ділу. Вчора бабці одній тут картоплю перевіз від дочки, то вона мені такий полумисок щів насипала – ледве вмолов! Звісно, щі – воно не борщ, а все ж не наші „завтраки”!..
– Ходив я до однієї в Ростові, – це Калина, – богиня! Ну все, і тут, і тут, і скавуліла за мною, й пошваркотати було з нею приємно – розумна; одна біда: коли кінчала – робилася такою потворною, мене аж вернуло. Через те й кинув... Ну все, харе триндіть: упор лежачи і – дєдушка на масу. Не будить, не кантувать, при пожежі виносить першим!
Брехачі! З головою вкриваюсь шинелею – хутчіш, хутчіш повернутися спогадом до Лариси, до її чаю, до її чару... До її очей, її тепла... Там зовсім не так, як тут, у казармі, там наче вдома. Ні, навіть не так, хтозна як. Так мені ще ніде не було.
Це правда, я тебе тоді геть не хотів, як мужчина. Хоч і усвідомлював, що ти не дівчинка й тобі самих лише поглядів та зітхань недостатньо, але те мене зовсім не турбувало. Буде, як буде. Я віддавався в твої руки, на твій розсуд... Мені було байдуже, аби біля тебе. Чай то чай, очі то очі, байдуже. Буде, як ти вирішиш. Тоді, першого дня, мені вистачало навіть твоїх очей; згодом, дуже скоро, мені стане не вистачати вже всієї тебе. А тобі, я гадав, усього мене.
Я лежав, укрившись із головою шинелею і, то раював подумки в твоїй утішливості, в твоїй таємничій посмішці, то холонув від нестерпнопекучого „якби”. Якби ти встигла на автобус, якби мене не гальмонули ВАІшники, якби я не спинився... Що б тоді було? Ніч. Дощ. Брудота. Волохатий Юсуфів кулак. Все?
4
Вдосвіта, не встигаємо ми ще й поснідати, налітають ВАІшники. В розташуванні крикнява, метушня, всі штурмують Баума-Маланця, аби пошвидше вхопити путівку й злиняти, але Маланець незворушно розводить руками:
– Не велено!
Поквапно шикується особовий склад, мене викликають на те самісіньке місце, на якому ось зовсім нещодавно топтався злісний розтринькувач соціалістичного майна – Маланець. Стаю в витоптану ним ямку й капітан Воровський починає промову: В той час, коли вірні нащадки славних ідеалів... напружуючи сили... величні плани й грандіозні звершення... плече до плеча... усвідомлюючи та схвалюючи... попри ускладнення міжнародної ситуації...
Моє водійське посвідчення в його міцній долоні то злітає раз-по-раз догори, то опускається, мовби чудернацький передзимовий метелик. Жевжикуватий ВАІшник топче мочар поряд із прапорщиком Писанком, на його рум’яному обличчі деякий подив: здається, лейтенантик ніяк не впливе в глибоко схований сенс просторікувань нашого капітана. По закінченні казання метелик-посвідчення (минаючи розчарованого ВАІшника) перепурхує до пухкої долоні „сундука” й, посвідченням таки махнувши, Писанко запрошує мене йти за собою. Так і знав – у кінобудку!
– На, сопляк! – в кінобудці прапорщик шпурить мені в обличчя права. – І кланяйся кепові, що відвалав тебе в тих собак, а то рубав би ти вже досі в Доника дрова! Та гляди – це востаннє! А щоб краще дійшло... – взводний дивиться сонним оком убік і зненацька його об’ємний кулачисько по самісіньке зап’ястя вгрузає мені в пузо. Я хухкаю, безгучно хапаю ротом повітря й тихо осовуюсь на підлогу, якраз між ящиком привезених мною нещодавно яблук і сулією з олією.
– Вставай, вставай! – не дозволяє мені розслабитись командир. – Паняй на роботу, розсівся!
Здебільшого буряки нам завантажують вручну. Буває, приїздить яскраво-жовтий навантажувач (чи не єдиний на весь район), але бачимо ми його нечасто. Всі поля розділено тут між колгоспниками, кожна родина доглядає свої гектари й кожна завантажує солодкі корені власними силами. І за те, щоби ми зглянулись та під’їхали саме до того, а не до іншого господаря, сіромахи-мужички ще й пхають нам по кілька карбованців за ходку. Але сьогодні я сам ладен заплатити (було б що!) неквапним рязанцям гроші, аби вони накидали в кузов моєї автівки буряків якнайшвидше.
Нахабно порушуючи всі до одного пункти й розділи правил дорожнього руху, мчу на Михайлов, відтарабанюю дві обов’язкові ходки й, не закермовуючи навіть на обід, пливу багнюкою до знайомої вчорашньої хатки. Чорт, чи запам’ятав, чи не наплутав? Ні, ось вона: й колодязь під дощатим дашком біля сусіднього обійстя, і химерний дерев’яний півник на гребені.
Сьогодні Лариса інша, не така як учора. Я відчуваю це, ще тільки вгледівши її на ґанку. І справа навіть не в одязі – на ній квітчаста, з численними оборками, трохи старомодна, сукня – інша сама Лариса. І постава в неї інша, й погляд інший, і нахил голови. Мене вабить, до сказу вабить ця нова, таємничніша й жіночніша, ніж учора, жінка й водночас... я її таку... боюсь... Невже ця барвиста сукня для мене? Ти, Льохо, зсунувся!
– Доброго вечора, гм...
– Добрий вечір... – І усмішка, усмішка інша, не вчорашня! Але яка ваблива (ні – зваблива!) – То проходьте, Леоніде. Чого на порозі...
Всадовлює мене на вчорашнє місце, на столі смажена, з кірочкою, бараболя, квашена капуста й неабияка розкіш – порізана дрібненькими кубиками варена ковбаса. Вкотре усміхнувшись своєю, потайною сьогодні, усмішкою хазяйка дістає звідкілясь невеличкий бокастенький поставець.
– Сама робила, для особливих випадків! – і наливає мені в чарку якогось темного трунку.
Отже сьогодні особливий випадок? Не розсмакувавши, ковтаю гіркувате зілля, вона миттю наливає ще… Жую, щось відказую на її слова, кілька разів ціляю ложкою повз тарілку, знов п’ю і усвідомлюю, що не боюся вже нічого...
Ні, це не я підводжуся з лави, не я пересідаю на інший бік столу, до неї, не я кладу долоню на її плече, тихо, але настійливо, повертаю до себе її обличчя. Це не до мене вона так близько, це не я торкаюсь пальцями її чола, не я – хіба б я посмів! Але я зовсім не п’яний... Лише трохи, легенько, приємно паморочиться в голові. І ось шелестить (ні, не під моїми пальцями!) її сукня, й чується крізь сукню тепло її тіла, і його запах, і його магнетизм... І губи її виявляються несподівано гарячими, і долоні її несподівано сильними, й обійми дивовижно пожадливими.
А це що? А це її плече. А це? Це її груди. А це?.. Де я? Що я дію? Невже це мені? Чому мені, за що мені така винагорода, чим заслужив? І чим віддячуватиму? Й кому?.. Ось таке от воно на вигляд, її тіло, ось така на дотик її шкіра. Ще хвилину тому я цього не знав, а тепер знаю. Щось жарке шепочуть її вуста: „Ну, чого ти?..” А, так!.. Розстібаю паска, стягую „хебе”, жбурляю в кут чоботи... Мені зовсім не ніяково, й не соромно. Це наче перед лікарем, ні, перед мамою в дитинстві... Ні, не так, не так... Наче на межі паралельного світу, ось як! Ти давно знав, що він існує, і давно підозрював, що він пречудовий, й ось ти на його порозі, нарешті! Залишається заплющити очі й пірнути...
Що це вона робить... Що вона робить зі мною... Господи, що вона зі мною робить!..
Наче біжу, ні – лечу над сліпучою ранковою лукою, й ноги мої босі холодить світанкова волога, і обличчя мого торкається щойнолагідновмите сонце, й легені мої наповнює шепітливий ранковий легіт, і серце моє наповнює захват, і душу мою порожню наповнює щось незнане, чудесне та водночас гірке усвідомленням своєї скорої минущості. Але палає ще сонце, й вилискує ще на малахітових травах срібляна роса, і луці не знати ще краю, й виринати з неї на чужу, вітрову та непривітну поверхню ще не час...
Невеличке, повне алкоголіків, село й довкола такі ж невеличкі, потворні, повні алкоголіків, села. Як велося тобі, нещасливій самотній душі? І що завадило стати такою, як решта, що стримувало? Вільна, „розвідна”. Либонь не один із молодих проспиртованих тутешніх старичків підкочувався в рідкісні хвилини між похміллям та черговим вирубоном. Воліла бути сама? Але ж ти жінка, а жінка не може бути сама, природа такого не передбачила. Жінка сама не витримає. От ти й не витримала. І сказала: „можна”. Стоячи на порозі порожньої хати й дивлячись, як залишає тебе цей сором’язливий солдатик. Навіть не ти сказала, а одинокість твоя, холодна постіль твоя, пустка твоя, де ти щовечора залишалася наодинці з остогидлими зошитами тупих місцевих двієчників! Чому ти плакала, чому ридма ридала, відвернувшись тоді від мене, а я невміло, зніяковіло голубив пальцями твою білу спину? Бо відчувала минущість? Солдатик поїде, а пустка залишиться, і осудливі погляди сусідів залишаться, й холодна постіль... Жінка не повинна лягати в холодну постіль...
Це я усвідомив пізніше, а тоді знав лише одне пояснення, лише одну спонуку, котра вкладає двох у ліжко. І вірив, щоєсили прагнув вірити, що оте „можна”, то було саме воно, славнозвісне, те, що з першого погляду. І блаженствував. Не хотів лише, щоб ти плакала. Я від того губився...
– Я тобі люба? – Вона вже не плаче – пестить мій солдатський чубчик і грайливо лоскоче мізинчиком за вухом.
– Ні, має бути якесь інше слово, чорт зна яке. І не люба й не любов. Ну, тобто... я тебе, ясно, люблю, але... Навіть не знаю. Ти мені трішки... як мати...
– Маленький! Це тому, що я старша.
– Не знаю. Досі я ніколи... ні з...
– То ти незайманець? А я здогадалась!
– Правда? – відчуваю, як пашіють мої вуха. Добре, що в напівтемряві вона цього не бачить.
– Маленький мій захиснику Вітчизни, я зробила тебе мужчиною!
– Я розчарував? Либонь ти сподівалася...
Вона сміється. Але зовсім необразливо. І пригортає мене до себе. Справді, як мама:
– Еге ж, розчарував. Знаєш, як давно мене ніхто не розчаровував!
– Але чому, чому я? – Мені до сказу, до щему кортить почути зараз оті найзаповітніші в світі слова про перший погляд, про стрімкість почуттів... але вона мовчить і я продовжую вже знічено, майже скривджено. – Що, тобі просто набридла самотність? – Вона далі мовчить і я розумію, що не варто було, адже все так чудово... – Я тебе образив? Вибач ідіотові, я такий незугара!
– Ти ще надто молодий. Молоденький, а це не вада. А чому ти? Ну, може тому, що ти ніколи не бив свою сестричку, хоч іноді вона цього й заслуговувала.
– Я збрехав. Раз я її вдарив. Вудлищем...
– Будемо вважати, що ти мені цього не казав.
– Про сестричку, це ж... не по серйозному?
– А тобі направду треба по серйозному? Нащо? Ось я біля тебе – розкішна, соковита російська баба, чого тобі ще?
– Ні, ні, ти не баба, ти...
– Що?
– Море!
– Хочеш пірнути в нього ще?
– Хочу...
Ніч. День. Довга, тягуча, мов неоглядна тутешня грязюка, стума й знов темінь. „Белый цвет, черемухи цвет!..” – натхненно виспівує з задряпаної платівки Анна Герман, густо тхнуть намотані довкруж халяв, давно не міняні, онучі, опираються вогню, сичать, у грубці дрова... Ніч і день. Лариса і багнюка, багнюка й вона. Решта – тло. Кузя: „Слухай, Льо, в Чебурашки був? – Був. – І як? – Що як? – Ну... нормально? – Нормально. – А в мене... знаєш, не пройшло... Ти тільки нашим не проколись. Я ще ніколи... ну, ти поняв... – А ти спробуй, наче в море... – Як це? – Шубовснути. Уяви, що перед тобою море. Літнє, злагідне. І – в нього! – Не знаю... В море... Я й не бачив його, моря, тільки Каму. – А ти уяви! – Море... – це вже вона. – Ти хоч бачив його? – Ні. – Я лишень Балтику бачила. І Ладогу – холодина! Возили колись у Ленінград на екскурсію. На концерті були симфонічному. – А ти яку музику любиш? – Класичну. Без ума від Чайковського. А сучасна якось мене не торкає... – Чому, є й сучасна непогана, АББА приміром, або Анна Герман. „Белая черемуха душистая” – улюблена пісня нашого підрозділу. – То неспівмірні речі – глибина... – Правда, є одна мелодія, вальс Хачатуряна називається, знаєш? Я, як почую... наче в космос злітаю, і такий великий роблюся, мов дирижабль! А прапорщик Писанко тріо бандуристок любить, зізнався якось, перед тим, як заснути... – Вчащав я до однієї, якраз перед армією, – Калина, – заміжньої. Благовірний на зміну, а я – до неї. А якось той повернувся, а ми саме... ну, як у анекдоті тому. То вгадай, Сочка, який предмет гардеробу вдягати наймарудніше, га? Нізащо не здогадаєшся – шкарпетки! Так я їх, триклятущі, й не натягнув! Й от він завалює, вона: – Це товариш мій шкільний, зайшов про зустріч домовитись, однокласників! – Я стою перед ним босоніж, розшаркуюсь, а з кишені шкарпетки стирчать – умора! – Чуєш, Льо, – знов Кузя, – вийшло! Як ти казав! Тільки уявив, що вона – море, то... як шубовснув! – Ну молодець, молодець!..”
Ніч і день з нею. Вдень подумки, помрійки, а вночі... Наче вальс Хачатуряна, наче на дирижаблі, наче в космос... Скільки людина може витримати без сну?
Тисяча червонопогонних чортів – знов Кузя: „Чув, Льо, добалакався з Босом: він поступається мені своєю чергою... ну, в Чебурашки. За дві бляшанки „завтрака...” Як гадаєш: двічі на день... нічого? – Потягнеш...”
5
Пообіді на площі хоч запали. Лише поодиноко блискають вибіленими від ненастанної сльоти боками полишені напризволяще буряки. Стенувши плечима, завертаю в село. А в Огибалово якесь незрозуміле та, сказати б, нервово-хворобливе пожвавлення: снують вуличками, байдужо розляпуючи мокряк, сухі, мов стручки, незавидні місцеві мужички, вимахують кінцівками, перегукуючись за парканами, мужеподібні баби; ага, звернувши на головну вулицю, бачу біля сільпо оточену неспокійним натовпом „будку”, ясно: в населений пункт привезли вино! Це вже вдруге, звідколи ми тут, відбувається така „вікопомна” для Огибалово придибенція, тому перебіг подальшого неподобства загалом відомий: про будь-яку роботу годі й згадувати, місцевий голова краще за мене це розуміє й у розвиток подій мудро не встряватиме. Гумово-кухвайчане з’юрмисько не розійдеться, поки не буде продано останньої пляшки. За „бормотуху” гризтимуться, дубаситимуться, штурхатимуть одне одного в балтовисько, що мужики, що баби – однаково. Навіть недолітки. Потім втішені власники мутного зеленуватого пійла тихо порозлазяться по своїх темних „ізбах” і раюватимуть там, хто на скільки спромігся: одному вистачить на кілька розбуялих годин, – інший і на дві-три доби заляже. І на дві-три доби запанує над селом приголомшлива хмільна тиша. Не туркотітимуть на бригаді трактори, не метатиметься УАЗиком голова, не зійдеться вранці до правління на наряд люд. Лише вищатиме десь бита гномом-мужичком баба та скавулітимуть то тут то там забуті негодовані пси. Тільки не раніше третього дня почнуть вибрьохуватись із-за високих огорож зачучверілі, злі від похмілля „аборигени”, тихо матюкаючись, злазитимуться до контори, де голова з незмінно журним виразом на обличчі, наче нічого й не було, особисто загадуватиме кожному роботу. А поки село гулятиме, ми будемо лагодити техніку, заготовляти дрова, прибирати. Ключовий закон армії: що завгодно, аби солдат не байдикував!
Зупиняюсь біля казарми й до мене одразу підвалюють збуджені, не менше, ніж місцеві, Вася Чорний і Попруга. З ними – червоноокий, наче кріль, абориген.
– Льоха! – плескає мене по плечі Попруга. – Давай рубля – не хватає! Цей кореш – батько продавщиці, клянеться, що винесе. Та в нас лише на одного пузира, а що того одного!
Вигортаю з кишені дріб’язок – зовсім мало, віддаю.
– Ех, – чухає руду макітру Вася, – не вистачає! І де в чорта візьмеш!
– У кого, в принципі, гроші? – спрагло роззирається Попруга.
– В начфіна...
– О, в начфіна й позичу!
– Ти що! – не йме віри Чорний. – В офіцера, на пляху?
– А чого, – Попружина мармиза – хрестоматійний зразок хитрющого, нелукавого зовні, українського дядька. – Начфін – мужик путній!
Абориген нетерпляче тупає:
– Ви того, реб’я... а то пійло скінчиться...
Попруга щезає... і за дві хвилини з’являється з необхідним дріб’язком у кишені:
– Виручив! Начфін мужик – не Писанко! Гайда!
– Та ні пацани, – відмахуюсь. – Я не хочу. Ще до кузні треба мотнутись, камеру завулканізувати, поки горно не вичахло. Йдіть самі, колись наллєте.
– Це ж як, – не тямить Попруга, – ти що, НЕ БУДЕШ?
– Не буду, не буду! Рушайте, бо не вистачить!
Попруга робить великі очі, Вася теж зиркає на мене, як на психа.
– Ви того, реб’я... – нагадує про себе абориген, вони полишають мене й чвалають до сільпо.
... – А так тобі гарно?
– Гарно.
– А тепер?
– М-м-м...
– Невже й в інших жінок так?
– Смішний...
– Не вірю. Це так лиш у тебе...
Я мандрівник. Я Амундсен. Колумб. Я відкриваю нові землі. Океани. Материки. Незвідані. Небачені. Нові сонячні системи. Нові галактики. Нові світи. Ось два моря. Дві Маріанські западини. Два ясно-синіх океани. Я зазираю в них тихенько, сторожко, бо ж там безодня! Мені здавлює шлунок, перехоплює подих. Та прірва вабить непоборно! Нахиляюсь до неї ближче, розглядаю дрібні частинки: рисочки, пунктирчики, відтінки. Яка глибінь, який захват! Вони живі, мої щойновідкриті океани. Вони змінюються. Вони відгукуються на кожен мій порух. Вони мене чують. Вони до мене говорять. Чи говорив океан до Колумба? А мої говорять! Далі, навколо дивних живих океанів, наче встелені рожевими пелюстками пагорби й доли, виярки та гірські пасма. І пасма волосся... О, волосся – то окремішній світ! Ніколи не гадав, що торкатись волосся – така насолода. Що завгодно, тільки не волосся. А з’ясувалося... Бо волосся особливе. Певно, що особливе – тут все особливе. І виярки особливі й пагорби. А я дослідник. Натураліст. Оці дві калинової барви подушечки, це що? Хіба це насправді? Хіба дозволено мені так просто їх торкатися? Пальцями, вустами? Дозволено! Чорт, який кайф! Можу! Все можу. І тут торкнутись, і отут, й отут... Скотитися з цього гладенького схилу, пробігтись долинкою (а чого вона така тремтлива?..) І отут пробігтись, і… А тут... Тут я просто завмираю перед незбагненною величчю цього незбагненного величного творива. Так Амундсен завмер, діставшись полюсу, так Колумб закляк, уперше вздрівши на видноколі обриси незнаної „терри”. Там праліс збігав зеленою хвилею до самісінького праморя. І Колумб зійшов зі своєї „Санта Марії” та заглибився в той праліс. Христофор був маленький, а пуща таємнича й неоглядна. Я розумію його почуття. Розумію. Ось я теж заглиблююсь у ці загадкові на смак, у ці медові на дотик, у ці теплі й воложисті на вигляд хащі, ось я в них розчиняюсь... А чого це так перемінилися раптом мої щойновідкриті блакитні прірви-океани, чому так заогнились, заграли? А чого це так затремтіли мої калинові подушечки? Вам приємно, коли я занурююсь у той праліс, у пущу, вам гарно? Правда? Боже, вам гарно!.. Ні, це не насправді, так бути просто не може, це я, либонь, застудився й марю... І чхати мені на всіх на світі прапорщиків Писанків та капітанів Воровських, на всіх Юсуфів і Беків, на всіх ВАІшників... Вони там, а марення моє тут, зі мною. Лише я й вона, моя потаємна планета, моя солодка галактика. І я одужувати не хочу...
Чи ти здогадувалася, що зі мною коїться, чи відчувала? Чи й із тобою?.. Ні, ти була старша, ти встигла зазнати вже гіркоти розчарування й знала, що солодка мить довго не триває. Чомусь. Гірка перетоплюється в години, в роки, в десятиліття, а солодка... Я кохав тебе і якби хто сказав мені тоді, що кохання моє не триватиме вічно, я б його вдарив. Але ти була мудріша. Ти знала. Знала, що втіха минуща, що захват і злет нетривкий, ефемерний, майже неіснуючий; так, лише якийсь полиск, лише сонячний зайчик, блись – і все. І ще... Ти зазнала опіку розриву, нестямного болю, коли зникає оте сяйво, той зайчик, ти знала, як воно. Ти просто оберігала себе, свідомо – ні... А я не знав іще нічого й тому... Чи співчувала ти мені, чи жаліла?.. Ні, я тебе не картаю, зовсім. Не навчишся плавати на березі, не взнаєш, що таке біль, поки сам... І біль чатував на мене вже поряд...
– Давно, – (я лежу і, мов дитя, лащуся біля її дивовижних півкуль-грудей, північної та південної, ні – західної та східної), – до колишнього ще, в інституті, мала я свою першу любов. Він теж був студент. Ми бігали в кіно, трималися там за руки й цілувались. Я була така дурна, що боялася від цього залетіти, уявляєш? Я привозила з дому молоко й підгодовувала його – він був із дуже нужденної родини. Сир привозила, сметану – в нас було. Він приходив до мене в кімнату, їв, а тоді ми йшли в кіно, на танці... Я його так любила... Якось на танцях до нього присікались розбіяки, то я там ледве сама їх не повкладала, йому аж ніяково стало. Вмерти ладна була за нього. Писала на долоні його ініціали й навмисно тримала руку так, аби всі бачили. А затим... Вона жила в нашій кімнаті, я ж їх і познайомила. І вона його нічим не підгодовувала, в неї корови не було. Я, коли взнала, пішла топитись. Стовбичила над водою й усе не могла вирішити: роздягатися, чи стрибати вдягненою, і від того ще дужче ревіла. Дурка, правда? Тим і врятувалася – прибігли дівчата... Але все в мені тоді вмерло. І за колишнього пішла просто... мама мені нараяла. В серце я його не пустила, якщо пустиш когось у серце... Може він тому й пиячив... – вона на мить замовкає, я теж мовчу. – Ти не зважай, тебе ж я пустила скрізь, правда? Тобі гарно?
– Гм, гарно... Мабуть мені так, як було тобі тоді, з тим студентом.
– Ні, так не треба. Просто бери мене й пий... Просто пий, як молоко...
Я п’ю молоко. П’ю казковий нектар. Наче невтомна комаха збираю його краплина за краплиною, корячись лише інстинктові: відшукувати нектар, пестити чутливим хоботком прохолодні напівпрозорі пелюстки й ні про що не думати. Лише нектар, лише пелюстки, лише пестити – інстинкт. Не розум, ні, нащо мені розум? Нащо свідомість? Я метелик. Я знайшов велику розкішну квітку. Тут стільки нектару! Вона накопичувала його багато років. Для мене. І я його п’ю...
Як не хочеться поринати в імлу, як не хочеться вступати мені в багновище, як не хочеться повертатися в казарму!..
Я сидів і мовчки їв її голодними очима. Лише сліпий не помітив би, який далекий я від незбагненної музичної грамоти, від усіх отих нот, ладів та акордів. І Тася бачила, але я мовчав і вона терпляче, вперто намагалася вкласти в мою дурну довбешку бодай щось: „Не так, не так, нетямило! Я ж показувала, ти що, навмисно? – Якою чарівною вона робилась, коли сердилась! – Це ж просто, тут би вже й Віталька второпав, якби не кинув, а він же тупак із тупаків! – Віталька був улюбленим об’єктом її глузів: – Крутить із себе казна-що! Подумаєш – мотоцикла йому купили! А саме ж недолуге, обмежене, та він і говорити ні про що не може, окрім, як про ту свою керогазку, пхе!” Я сидів, їв її закоханим поглядом і підтакував. Скоро випускний. Я обов’язково запрошу Тасю на танець, і відкриюся в почуттях, і... і поцілую. Хіба не дозволить? А раптом... ляпаса вклеїть перед усією школою! Ні, однаково спробую. Не така вона, щоб по пиці, стримана... Сидів, слухав, як вона бренькає й млів у передчутті прийдешньої насолоди.