Привиди-3: Елегія
Kseniaster — 29/07/2010 - 17:45
У різдвяний вечір всі ілюзії оживають...
----------
«Торкатися...
Дихати твоєю шкірою...
Битися твоїм серцем...
Моє життя... Моя енергія... З кожним подихом, з кожним дотиком — тобі...
Твоя рука — тепло... Обіцянка довгого, всеохопного щастя...
Ти...»
...лише сон.
Ро прийшов до тями.
Знову цей блискавичний проблиск незрозумілих відчуттів. І в голові — уривки думок, які зараз вже не збереш до купи. Лише розкидачі частинки пазлу. Що це? Чому саме зараз?
Треба звестися на ноги. Так. Руки? Чіткість. Ноги? Розміреність. Голова? Схеми, плани, стратегії. У кіборгів немає минулого. Немає майбутнього. Це ілюзії. Щось вийшло з ладу. Але це не повинне стати на заваді виконання місії.
Проаналізувавши ситуацію, Ро сформулював чіткий план дій. Так, саме так: дійти до Дому Стримання (25 солдат, 3 робота), забрати послання (в гіршому випадку — 50 солдат, 5 роботів), вулицею Терпіння до кварталу Страху (ще 15 солдат), зачистка Цитаделі безнадії (70 солдат, 20 роботів) — і повернутися на базу.
Ро опустив голову. Пасма чорного волосся впали на очі. Холодні, жорстокі очі. У них віддзеркалювала рішучість. І лише зовсім нещодавно з’явилося ще щось. Силует невпійманої ілюзії.
Час рухатись.
Дім Стримання — 10 хвилин 38 секунд.
До кварталу Страху — 5 хвилин 14 секунд.
Цитадель безнадії — 22 хвилини 35...
Спалах!
Останній робот запрограмованим рухом зробив підсічку і... Якби у ньому була хоча б крихта людського, він би міг здивуватися своєму несподіваному успіху.
Вже опинившись на землі, Ро простягнув руку — і вирвав ногу нападника. Цією ж частиною металевого вояка розбив йому голову.
І відключився.
«Твоя посмішка. В ній стільки ніжності, стільки тепла та радості.
Я купаюсь у її світлі.
Торкаюся твоїх губ — намагаюся поглинути це ангельське світло.
Таке чисте і прекрасне відчуття...
Ти...»
…лише ілюзія.
Ро знову прийшов до тями.
Треба закінчувати. Добре, що його рефлекси — ідеальні. Навіть на межі реальності він покінчив з ними. Пилюка ще літала в повітрі, протилежна стіна була повністю зруйнована. Одна з балок впала на трьох солдат. Три, десять, сорок, шістдесят вісім і двадцять. Що ж, двоє втекло. Люди. Їм властиво боятися та втікати.
Привів до ладу мундир. Відкинув з очей волосся. Треба вкоротити — звужують кут зору. Підняв пакет з посланням до штабу, рушив на базу. На дорогу піде не більше 7 хвилин. Усе буде завершено вчасно.
На перехресті Терпіння та Ілюзій виникло двоє солдат. Ті двоє, з Цитаделі. Що ж, людям властиво вагатися. Це забрало ще 1 хвилину 28 секунд. Ро просувався далі.
Штаб. Рапорт. Стандартні слова подяки. Людині було б приємно — кіборгу байдуже.
Вільний до 18:45...
— Де Ро?
— Агов! Ти бачив Ро?
— А що , він кудись дівся?
— Та полковник його викликає!
— Та ж він на завданні!
— Та вже ні! У нього вільний час.
— Ви що, ідіоти? Одного кіборга знайти не можете? Теж мені, служаки! Запрограмувати запрограмували, а маяк не додумалися вживити?!
«Торкатися тебе...
Волосся — легкі шати.
Ми вкриті ним від усього світу.
Пальці сплетені.
Твоя посмішка в мені.
Мої почуття в тобі.
І твоє волосся...
Люблю відчувати його ніжність...
Моя Анна...
Ти...»
...лише ілюзія.
Дзета прийшов до тями.