Дорогою твого життя
Ольга Фещенко — 25/07/2010 - 17:06
Нікуди не поспішаючи вона йшла однією з мільйонів однаково-сірих асфальтованих доріг. Повз неї то швидше, то повільніше проходили люди, минали автівки, місто жило своїм звичним життям. Вона йшла тою, багато разів латаною, та все ж з новими й новими вибоїнами дорогою і міркувала про інші дороги. Про те, які вони? Гірші чи кращі? Про те, як дороги перетинають одна-одну, десь зустрічаються, а десь зовсім розходяться назавжди, щоб вже більш ніколи не перетнутися, неначе людські долі.
Авжеж, подумала вона, саме з дорогою можна порівняти людську долю. Скажімо, як народжується людина. Вона маленька і беззахисна, немов невеличка стежинка повз яку росте соковита зелена трава, де-не-де виглядають голівки польових квітів, які майорять різнобарв’ям кольорів. І здається ця стежина ніколи не закінчиться, бо хіба може закінчитись дитяча безтурботність і відкритість почуттів?
Вона зайшла до тихої невеличкої кав’ярні у центрі міста, і присіла за столик біля величезного вікна, замовила духм’яну каву по-віденськи, та продовжила розмірковувати.
Стежину життя в юності можна порівняти із стежиною, яка веде з рідного найулюбленішого села, де мати щоночі тихо співала колискову, а бабуня частувала смачнючими пиріжками, на дорогу яка прямує до величезного міста. Ця стежина, як завше не рівна, з чіткими слідами нещодавно проїзжавших машин. На її узбіччі вже більше не росте рясна зелена трава, частіше за все вона припорошена дорожнім сірим пилом. І ця стежина вже не радує око. Так, десь там далі все ще є буйно-зелена травиця але там більш ніколи не ростимуть різнокольорові польові квіти.
А коли ти вже зовсім виходиш на ту сіру нерівну асфальтовану дорогу, то зовсім не шукай там зеленої трави, ні тим паче квітів. На ній є тільки потрісканий від величезного напливу людей і машин сірий асфальт, частіше зі старими вибоїнами, які дуже давно ніхто не латає. І з часом вони перетворюються на величезні дірки. Дірки у нашому житті.
Аромат гарячої чорної кави різко ударив у ніс, і заставив її відволіктися від спостерігання життя яке вирувало за вікном старенької київської кав’ярні. Зробивши перший ковток, думки полилися в неї наче з новою силою.
Вона пригадала своє щасливе дитинство, воно зараз ніби кадрами зі старого фільму пробігало перед її очима. Ранок з її дитинства завше був повний найприємніших вражень. Улітку вона спостерігала, як сходить сонце розмальовуючи небо у рожево-помаранчеві кольори. А вона маленька і ще не зачесана нашвидкуруч одягнувши коротеньку бавовняну сукню, босоніж вибігала по ранковій росі дивитися на кольорові небесні розводи, що малювало вранішнє сонце.
Взимку, як було хороше прокинувшись надягнути теплі в’язані бабусею шкарпетки, натягти на голову, ніби капюшоном, ковдру та й підбігти до вікна. І відчути неймовірне задоволення від спостерігання, як красиво падає на землю перший сніг. Відчути неймовірний подив від того, як це могло снігом так занести все подвір’я, і хто це так чудово, ніби старенький досвідчений художник-ювелір порозмальовував вікна в нашій хаті, і все це за одну тільки ніч!
Вона зловила себе на думці, що не може пригадати повний нових захоплень і відкриттів ранок дорослого життя у місті. Люди перестали милуватися сходами і заходами сонця, першим весняним дощем, щиро радіти від безудержної літньої зливи. Таких речей насправді мільярди, і вони завжди оточують нас, певно що немає сенсу їх усі перелічувати, бо це ризикує перетворитися на щось до болю банальне і сказане кимось давно збитими фразами. Зараз люди дивляться на небо, тільки для того щоб визначити яка буде сьогодні погода. І все.
В безглуздій гонитві за фантомом, люди загубили найважливіше, і нажаль розуміють вони це досить пізно. Пізно починають розуміти, що пластмасове «щастя для всіх» не обов’язково принесе відчуття повного щастя особисто тобі. Бо ти не такий, не такий як вони, не гірший і не кращий. Просто не такий.
Для тебе важливо щоб твої рідні і близькі були завжди здорові і завжди поруч з тобою. Щоб всі вони були щасливі, а кохана людина була поряд, а як щось не так, притискала б тебе до своїх грудей, і все б проходило само-собою. Важливо у цьому непростому житті не загубити себе і отримувати від життя максимум істинного задоволення. Бо ж коли ще, як не зараз?
Із цими думками вона дістала з сумочки ручку, взяла одну серветку, що лежала на столі і почала писати. «Дивіться частіше на небо просто задля тої надзвичайної краси й неймовірної емоції яку обов’язково отримаєте, щиро посміхайтеся звичайним перехожим на вулиці, можливо саме ваша посмішка щось змінить у їхньому житті. Не ховайтеся під парасольками від літньої зливи, краще підставте їй своє обличчя і радійте ще одному чудовому дню у вашому житті. Не закривайтесь від позитивних емоцій, впустіть їх у своє життя і воно обов’язково стане приємнішим …»
Розрахувавшись за каву вона встала й пішла до виходу. Вийшовши на вулицю, огледіла ще раз це гамірне місто, кинула оком на свій столик у кав’ярні, де все ще лежала та серветка, і подумки попрощавшись з цим містом поїхала додому, щоб більше ніколи сюди не повернутися.