ПІРАТИ, РАБ І ДАВНІЙ СПОГАД повість, частина 1
Курінний — 24/07/2010 - 19:32
1
Я ніколи не бачив сонця. Я ніколи не бачив неба. Я ніколи не бачив кольорового світу. Небо. Воно, здається, синє? А сонце яке? Чорт, не пам’ятаю! Ніяк не можу згадати і це мене до біса дратує! Яке воно, сонце, іму його мать!? Якого кольору!?
От комедія: дибає собі чоловік, плутається, геть і не помічає того; човгає та човгає, ще й буркоче: натупався, мовляв, набігався! Але коли той таки чоловік, приміром, занедужає і болячка прикує (прикує!) його до вогкої, протхнулої потом і сечею постелі і він не зможе більше ходити, о – тоді й тільки тоді втямить він, що втратив! Як запече йому тоді звестися, піти, побігти, і навіть спотикнутися! Яким то маритиметься йому несповідимим щастям! Хоча б і впасти, ґулю набити – щастям! А бачити небо то щастя? Певна річ, воно впадало мені вряди-годи в око, але так, лише як тло. Як і сонце, як і трава, як і верби понад Расавкою. Поки можеш бачити небо – яке то щастя? Хіба я зупинявся коли, хіба хоч раз, плюнувши на метушню, підводив догори голову, хіба пірнав хоч раз поглядом у ту запаморочливу прірву? Хіба я бачив птахів? Там же мусять десь витати птахи, чи це вже мені макітриться? Ні, птахи існують, я пам’ятаю! Багато, тисячі різних птахів, хоча для мене всі вони просто птахи; і тисячі різних трав, які для мене просто бур’ян!
Бур’ян... Чого це воно мені так шпигнуло, це слово? А, це ж я так оце якось думав про себе. Я бур’ян. І колючився як бур’ян, і п’явся як бур’ян... А, пусте! Нехай я буду бур’ян. Байдуже. Покажіть мені: хто не бур’ян. Та... і бур’ян потребує сонця. Інакше пропаде. А я сонця не бачу. І ніколи не бачив (як з’ясовується!) І ніколи не побачу. ( Ніколи? Еге, ніколи. І не сподівайся дурно. Слід було дивитись на нього тоді, раніше!) І ніколи не побачу неба. І ніколи не побачу птахів, будь яких!.. І трави, і верб, і людей... От людей мені чомусь кортить бачити найменше.
До біса чого не бачив я, проваландавшись світом тридцять сім (чи може вже тридцять вісім) літ. Не тільки сонця, не тільки неба, я не бачив усмішки (інакше б пам’ятав!) Пхається в голову лише якийсь гидкий регіт, чиїсь глузливо (чи догідливо) зкемляні губи. Та й хто б це мав до мене усміхатись по людському, хороше? Хіба я до когось хороше всміхався? І чого воно так було?..
Ні, про людей мені думати не хочеться. Ліпше думатиму про птиць, про небо. Думати – це єдине, що мені залишилось. Єдина розкіш. І я використовую її вповні!
Згадую, у дитинстві мав я хорошого приятеля – Артура. Він був з Кавказу, грузин, чи що. Чого його до нас занесло – не пам’ятаю, але знюхались ми скоро.
Найулюбленішою нашою з Артуром забавою було знімати ліхтарі з останнього вагона товарняка. Ми чатували в посадці і коли товарняк ставав перед світлофором, вибігали на колію, знімали ліхтаря й тікали з ним назад, у лісосмугу. Ліхтарі нам були до гузна: ми розтрощували їх об стовбури дерев (розліталися на скалки гарні кровисті скельця), розкидали навсібіч друззя і йшли собі, позадиравши носи, додому. Нас запалював сам процес, сама пригода! Ми хизувалися один перед одним відважністю. Бешкетували вдвох, але верховодив усе ж я. Хотів довести... Що?
А то було, піймали ми на пустирищі голодне здичавіле кошеня. Донесхочу поглумившись над живинкою, ми вкинули його в каналізаційний колодязь і накрили згори важезним, схожим на велику іржаву шоколадку, чавунним люком. Не минуло й п’яти хвилин, як ми вже про те нещастя забули, вигадавши собі іншу розвагу, але десь за тиждень, вештаючись поблизу того місця, згадали про нашого „піддослідного” й загорілись перевірити: як воно там, чи ще живе?
Ми відсунули „шоколадку”. На дні глибокої, наче справжній колодязь, ями, біля великої чавунної труби сиділо крихітне рудувате кошеня і пильно дивилося на нас велетенськими агатовими очима. Воно не нявкало. Певно не мало вже сил. А звідки їм було взятися, тим силам, якщо від усього кошеняти тільки й лишилося, що ті агатові, страхітливої величини очі з широченними зіницями, які не звузились, як зазвичай, коли до ями втрапив сонячний промінь. Мабуть воно осліпло...
Так, думати – це єдине, що мені дозволено. І згадувати. Згадувати що було. Різне... Хоча б оте кошеня. Либонь я схожий зараз на нього.
Ми добили його потім камінцями. Щоб не мучилось...
Дівчата підбігли до зупинки коли великий червоний автобус, чхнувши смердючою хмаркою вихлопних газів, уже рушив і, набираючи ходи, швидко зникав удалині, пливучи над розпеченим, у чорних смоляних розводах, асфальтом. Водій може й угледів у дзеркало двох потенційних пасажирок, але зупинятись либонь полінувався – якщо кожному зупинятимешся... Та й спека...
– Ну от, – розчаровано вигукнула стрункенька, тендітна мов лісова русалка, білявка, – прокололись! Тепер спізнимось!
– Не панікуй, – заспокоїла її подруга, повновидіша й ефектніша власниця розкішної копички сліпучо-каштанового волосся. – Зараз когось гальмонемо! Дістань там води – мені геть у горлі пересохло!
Подруги випили води, віддихались.
– Ну й що ж він тобі відказав? – продовжила перервану розмову білявка.
– Та що! – дратівливо махнула рукою каштанокоса. – Що натякаючи на „будь-який каприз”, він, бачте, мав на думці інше; що в нього за душею аніцента і що він не те що на пароплавчику – на трамваї мене не покатає – ні за що! Уявляєш, який жлоб!
Білявка тихо зітхнула:
– Але ж він і симпотний...
– Та в мене тих симпотних!.. І всі чогось такі жлоби! Це що, я їх повинна утримувати!?
– Ех, Маринко, і ніяк тобі не догодиш: той не такий і той...
– Бо жлоби! Була б я, приміром, позашлюбною донькою Біла Гейтса, тоді інший макар, а так... кортить же відтягнутись по справжньому! А вони: якщо при бабках – пузаті жонатики, а як Аполон – так і знай – голота! Кругом, Лесько, не життя – сірятина. Присягаюся: оце впало б мені зараз тисяч із півста зелені – усе до копійки проциндрила б десь на Кіпрі; на Кіпрі, кажуть, розслабон божественний! Два віки не живемо!
– Розкатала губу! – хмикнула білявка.
Цієї миті з-за закруту недалекого перехрестя вигулькнув білий мікроавтобус. Марина рішуче підвела руку. Бус зупинився.
– Добрий день! До Богуслава візьмете?
– Заплигуйте дівчатка! – невисокий, доладно стуленої статури, чоловік, чия молодість уже минула, а „середні літа” ще не настали, зістрибнув з пасажирського сидіння й відчинив подругам дверцята до вантажного відділення. – Приземлюйтесь он на приставного стільчика. Даруйте, спереду зайнято!
Бус рушив.
– Куди, до мами чи до кавалерів? – повернувся упівоберта до дівчат водій.
„Нічогенький, – відзначила собі Марина. – Схожий на того, як його, – Алена Делона! Тільки ж теж, либонь, жлоб. А вже жонатик напевно...”
– До кавалерів! – відказала вголос.
– А твоя подруга що, балакать не вміє?
Леся мовчала.
– А то ми можемо й розговорити! – похмуро озвався той, що сидів посередині.
„ Куди тобі! – зневажливо зиркнула на нього Марина. – Дрібний, миршавий, чорний наче циганчук, тільки й відміна, що волосся пряме. Ще й хрумаєш усе безперестанку, не наївся?”
– Ну на якого ти лякаєш дівчаток, – знову заговорив водій. – Дівчаток лякати не годиться. Їх треба любити, правда ж дівчатка?
– Пильнуй за дорогою! – огризнувся „циганчук”.
Третій, той що відчиняв пасажиркам двері, мовчав.
За кілька хвилин, головно зусиллями балакучого водія, познайомились. „Делон” назвався чудернацьким іменням Ріпа, „циганчука” звали Олегом, а мовчазного – Борисом. У Богуслав мікроавтобус вкотився, коли Ріпа саме вициганював у Марини телефончик. Та віджартовувалась. Раптом до неї озирнувся Борис:
– Та скажи вже, чого там, комизишся! Ач, який він у нас красунчик! – На Борисових вустах зміїлася холодна посмішка і в очах... таких очей дівчина ще ніколи не бачила: там володарювала крига. І зневага. До всіх...
– Ет, дядьку Борисе, – дещо знічено відказала Марина. – Ну нащо йому мій телефон? Ще жінка побачить – скандал здійме!
– Дядьку? – Борис опустив очі, його голос стишився. – Дякуй Богові, що нам ніколи, а то показав би я тобі дядька! Я таких як ти...
– Станьте, будь ласка, тут! – випалила Леся.
– О, заговорила! – зрадів Ріпа.
Подруги вийшли. На несміливу спробу заплатити водій лише зневажливо хмикнув:
– Залиште собі на морозиво!
Сутеніло. Але все ще було спекотно.
– А що, кльові сосочки! – порушив мовчанку Ріпа. – Свіженькі! Шкода, не дала Маринка телефону. Хоча, здається, зиркала на мене голодно, ха – кохання з першого погляду! Просто відстань дуже мала. Ще б кілометрів зо п’ять...
– Тебе послухаєш, то за тобою всі тьолки табунами бігають! – буркнув Олег. – Про діло треба мислити! Начорта ти їм взагалі ставав?
– Слухай, кінчай уже лущати своїми чіпсами, – огризнувся Ріпа. – Можеш ти хоча б коли не чвакати?
– Про діло не мислити треба, – Борис смачно сплюнув крізь відчинене вікно, – його треба робити! Дай подимлю, чи що!
Ріпа простягнув товаришеві пачку „мальборо”. Борис дістав з кишені запальничку у формі маленького кумедного пожежника, прикурив, та вже за кілька затяжок гидливо пожбурив сигарету в сутінки:
– Станеш десь, куплю собі „прими”. Не можу я смалити цю вашу погань!
Білий мікроавтобус марки „Фольксваген” повільно холонув у густих хащах дикої маслини, а зовсім поруч, у якихось десяти – п’ятнадцяти кроках вгадувалась тепла темна смуга розпеченої за день асфальтівки. Від шосе буса важко було б помітити навіть удень, зате дорога звідси, з узгірку, добре простежувалась у обидва боки не менше, як на кілометр, і спостерігати за нею можна було прямо з кабіни.
Це було „їхнє” місце.
Звичайно, ідея належала Борисові. За кілька тижнів по тому, як Ріпа пригнав з Польщі „Фольксвагена” і розкручував потихеньку свій, хоч і дрібний, але далеко не легкий бізнес, Борис прийшов до нього додому і, зневажливо споглядаючи, як Ріпа вивантажує з буса ящики з огірками, спитав:
– Ну й що ти на цьому маєш, окрім радикуліту?
– На хліб вистачає, – відповів Ріпа, розгинаючись і змахуючи з чола піт. А що?
– Не забув іще наш базар?
Ріпа полишив огірки й виліз з авто.
Вони познайомились нещодавно і зовсім випадково: на якомусь, чи то весіллі, чи дні народження, словом, на гульці опинились разом за столом і розговорились (десь після третьої – четвертої) на тему можливостей швидкого та не клопітного збагачення. Борис похвалився, що знає кілька таких способів, які вимагають незначного технічного забезпечення і міцної надійної команди. Розчервонілий Ріпа потиснув тоді Борисові руку і запевнив, що той може завжди на нього, Ріпу, розраховувати. Хмільна балачка забулась (чи майже забулась), але з того часу, зустрічаючись, вони вже віталися, як давні приятелі.
– Ходім, перекуримо.
Вийшли за ворота, сіли на лавку, Борис видобув з кишені „приму”. Від запропонованої Ріпою „мальборо” відмахнувся, втім зауважив:
– Себе, коханого, не ображаєш!
– Хай тому руки відсохнуть, хто себе... – парирував Ріпа. – Красиво жити не заборониш!
Озирнувшись, чи ніхто не вештається поблизу, Борис виклав Ріпі свій задум:
– Базарив я з одним приятелем, далекобійником працює на фірмі в Києві, жалівся: в західних областях неможливо їздити стало, надто вночі. Піратів наплодилось: падають фурі на хвіст, наближаються впритул, один вилазить на фуру, розчикрижує ножем брезент і скидає товар на узбіччя. Потім зіскакує на свою машину і все! Залишається тільки зібрати коробки! Ясно – ризик є. Але якщо все толкові продумати... От я й намислив: у тебе бус... А прикидаєш, який навар? Та ти й за рік на своїх огірках скільки не намолотиш, як можна за однісіньку ніч!
Ріпа палив „мальборо” й замріяно дивився вдалечінь. Ідея його зацікавила:
– Ну припустимо, там якісь телевізори. А ми їх з висоти – на узбіччя!
Борис метнув на співрозмовника погордливий погляд:
– Ми не будемо КИДАТИ на узбіччя. Я ж кажу, що все треба продумати ТОЛКОВО. Осознав? Зроби так, щоб лобове скло можна було швидко знімати й швидко ставити на місце. У твого буса скло високе – будь-яка коробка пролізе! І ще, зроби такий пристрій, щоб можна було чіплятися за фуру ззаду. Не знаю як, придумай. Техніка – це твоє! Наздоганяємо, чіпляємось і вантаж переправляємо прямо в салон!
– Можна в принципі. То ми що, рвонемо в західні області?
– Ні – далеко. Є інші задумки. Я розпитував далекобійника, зондував. Махнемо південніше.
– А хто полізе?
– Є такий акробат. Та ти його знаєш – Олег! Ну той, що схожий на циганчука!
Ріпа всміхнувся. На всіх міських ярмарках хлопчакуватий проворний Олег першим видобувався на височенного гладенького стовпа і позбавляв би розвагу будь-якої інтриги, якби організатори його трохи не відганяли.
– Так, цей зможе. Ти з ним уже балакав?
– Поцвенькаю, не переймайся. Твоє діло – техніка. Як гадаєш, водило не почує?
– Навряд. Там у них така ізоляція, амортизація і ще чорт зна що – сидять наче в літаку!
– То що, – Борис криво всміхнувся, – робимо?
– Робимо!
Перша спроба виявилась напрочуд вдалою.
Ріпа вийняв лобове скло з ущільнювачів і тепер воно трималося лише чотирма спеціальними гвинтами, які легко можна було відгвинтити й забрати скло всередину і так само швидко вставити потім на місце. („Машина бита, – пояснював Ріпа надто цікавим, – скло на тряскому випадає. Двічі вже випадало. Мусив додаткові тримачі встановити.”) Шкода, кабіна втратила тепер герметичність і до салону забивало дощ, та вже, що поробиш. Виготовив Ріпа й „кочергу”, аби можна було на ходу чіплятися за фуру, навіть обладнав її амортизатором.
Ще задня вони знайшли підходящу місцину для засідки, вирізали зайве гілля на галявині й заховали буса в кущах.
Для піратського нападу підходила лише фура, задня частина якої закривалась тентом, а не металевими дверима, і тому щоразу, коли до них наближався великовантажний ваговоз, хтось із піратів, Борис, а частіше Ріпа, хутенько вискакував з кабіни і спрямовував на задній борт фури промінь потужного ліхтаря. Олег такими дрібницями не переймався – його робота була попереду.
Фуру, яка припала їм до вподоби, пірати діждалися вже за північ. На той час рух на шосе майже вщух і вони кинулись навздогін.
Ще на чималій віддалі від жертви Ріпа вимкнув світло і „навпомацки”, обережно наздогнав фуру, орієнтуючись лише на її габаритні вогні. Наблизившись, пірати вийняли скло і Олег, витнувшись із вікна (його притримував за ноги Борис), накинув „кочергу” на широку горизонтальну балку напівпричепа, а інший її кінець начепив на спеціальне „яблучко” на бампері „Фольксвагена”. Момент вимагав хоробрості: варто було водієві фури загальмувати, як Олега неминуче розчавило б між двома автівками. Тепер Ріпа міг вимкнути передачу – бус продовжував рух на буксирі у фури.
Олег повернувся в салон і вже потім, ставши на „кочергу” ногами, перебрався на фуру, піднявся вище, розпанахав кількома рухами брезент і пірнув у темний отвір. Збігло кілька тривожних миттєвостей і в отворі з’явилась перша коробка. Вилізши з вікна майже по пояс, Борис взяв товар і обережно переправив здобич до вантажного відділення. Туди для пом’якшення накидали порожніх мішків. Далі коробки пішли одна за одною.
Ріпа міцно, аж пальці затерпли, вчепився в кермо і мов зачарований не зводив ока з габаритного ліхтаря фури, котрий легенько дрижав у кроці від його напруженого обличчя, опромінюючи салон „Фольксвагена” тривожним багряним сяйвом. Допомогти товаришам водій зараз нічим не міг.
Двадцять дев’ять коробок відправив Борис у вантажне відділення, перш ніж у темному брезентовому отворі виокруглилась Олегова голова. „Залазь, – махнув йому Борис. Досить!” Олег перебрався у „Фольксваген” а щойно було від’єднано кочергу, Ріпа загальмував і бус скотився на узбіччя. На місці вони швидко встановили скло і рушили вже з увімкненим світлом далі.
Борис нетерпляче розпечатав коробку:
– Чорт, напакували тут... фотоапарати! Неслабо. А це? Відеокамери! Та тут товару на тисячі доларів! Живемо!
Мікроавтобус прудко мчав у зворотному напрямку – бажалося бути вдома раніш, аніж водій фури здійме галас. Ріпа мав про всяк випадок цілу теку фальшивих документів на найрізноманітніші товари, та все ж, краще коли тихо...
Товар склали в Олега. Той мешкав сам, якщо не рахувати немічного, майже неходячого батька, і замкнений сарай не привертав нічиїх цікавих поглядів. А по деякому часі, коли вляглося, вони відвезли коробки в сусідню область і продали техніку не надто допитливому гуртовикові, чиї координати Борис дістав у київських знайомих. Сума навару склала вісімнадцять тисяч доларів.
Наступного разу їм трапився посуд. Усього дев’ять важезних ящиків пощастило переправити піратам до „Фольксвагена”, аж поки Борис ледве не зірвався під колеса і операцію вирішили припинити. В порівнянні з попереднім успіхом навар склав таку мізерну суму, що вони навіть соромились про неї згадувати. „Нічого, – заспокоював флібустьєрів Борис, – друга спроба завжди нещаслива. Могло бути й гірше. Ось згадаєте мої слова: втретє нам попре!
Втретє вони натрапили на запчастини. Теж важкі, але ящички були дрібненькі й пірати завантажили ними мікроавтобус вельми пристойно. Далі пішли пилососи. Потім мікрохвильовки – коробки ледве пролазили до салону. Потім контейнери з одягом. Одного разу пірати повернулися ні з чим – до третьої ночі вони так і не вполювали підходящої фури і мусили відступити.
І жодного разу вони не прокололись. Ні разу не виявив їх ні водій фури, ні занадто пильний перехожий, жодного разу не мали вони проблем з міліцією. Борис собою пишався: „От що значить улаштувати все толково!”
Щоразу після операції пірати розвантажували буса в Олегів сарай і розходились на кілька днів, кожен у своїх справах. Потім Борис їхав у Київ і привозив звідти точні відомості: куди й коли необхідно доставити товар.
Гроші Борис „колегам” не віддавав. Отримавши виручку, відраховував кожному невеличкий аванс, а решту ховав і де ховав – не казав нікому. „Почнете смітити зеленню, – напучував він їх своїм, зверхньо-глузливим як завжди, голосом, – згорите. А я горіти не хочу. Нашинкуємо доста капусти, вирішимо розбігтись – отоді й поділимось порівну. Суму ви бачите й жодна копійка звідси не пропаде! А поки що нехай бабки лежать собі в надійному місці. Осознали?” Олег сердився, погрожував усе кинути. Цідив крізь зуби, що мусить розслабитись після пекельної роботи, але Борис залишався невблаганний. А Ріпа лише посміювався. На шмат хліба заробляв своїм щоденним клопітливим бізнесом, тож нагальної потреби в тих доларах не мав і вбачав, очевидно, в Борисових словах сенс. „Громадяни корсари, тримайте заощадження в ощадкасі!” – піддражнював він розпсихованого акробата.
Сьогодні була їхня сьома спроба.
– А що ти, Ріпо, зі своїми тугриками робитимеш? – спитав Борис.
Вони сиділи в мікроавтобусі, повідчинявши навстіж двері, пильнували гостинець і перекидалися знічев’я словами.
– Ясно що, – потягнувшись, ліниво проказав Ріпа. – Вкладу в бізнес. Гроші не мають лежати дурно, вони повинні рухатись. – І закінчив, як полюбляв, афоризмом: – Гроші роблять гроші!
– Ну-ну. А ти, акробате?
– А я нічорта не робитиму! Просто палитиму їх навсібіч. У свій кайф. Поки всі не спалю!
– Ага, – підхопив Ріпа. – На жратву ти їх спалиш! І куди вона, та прірва, в тобі дівається?
Олег давно вже закінчив чіпси і похрумкував тепер сухариками, які купив дорогою.
– Нехай тебе моя жратва не колише! – огризнувся. – Мо я так нерви вгамовую!
– А ти, предводителю, на що витратиш? – спитав Ріпа Бориса.
– То не твій клопіт!
– До речі, – продовжив Ріпа. – Скільки там уже в нас на рахуночку?
– Я ж вам казав: сорок два куски!
– Сорок дві тисячі! – видихнув замріяно Ріпа. Баксів! Нічого що казав. Таке можна хоч сто разів слухати, таке не набридає – класика! А завтра стане ще більше!
– Не кажи гоп! – обірвав його Олег.
– Треба шукати інше місце, – змінив тему Борис. – В цих краях нас, либонь, уже пасуть. Сьогодні тут харчуємося востаннє! Потім помізкуємо, куди перекинутись.
– Еге ж, – погодився Олег. – Гузном чую – тут починає припікати!
– Ум-гу, – замріяно кивнув Ріпа. – Ех, намолотити б тисяч по сто бабла та почати нове життя!
– Ідея непогана, – хмикнув Борис. – Та й задумки деякі є.
– Шухер! – стрепенувся Ріпа. – Здається клює!
Здаля, сяючи вогнями, наче новорічні ялинки, наближалися дві фури. Спливала вже друга година ночі й на шосе більше нікого не було. Ріпа вхопив ліхтаря і хутко вискочив з кабіни, а повернувшись, збуджено повідомив:
– Наша!
– Робимо! – скомандував Борис.
Ріпа завів мотора і бус виїхав зі схованки...
Від близькості довгоочікуваної здобичі корсарів охопив ловецький азарт: очі палали, руки нервово потирали одна одну, легені посилено помпували наелектризоване повітря.
– Ану відгадай, акробате, – Борис збуджено плеснув Олега по плечу, – яка деталь одягу вдягається найскоріше?
– Що? Якого одягу? Н-не знаю... може картуз?
– Ні, акробате, не картуз – наручники! – Борис голосно зареготав.
Олега пересмикнуло:
– Тю, ти що? Знайшов коли про наручники!
Його знервованість звеселила Бориса ще більше:
– Не парся, Олежку. Все пройде чисто, я печінкою відчуваю!
– Ага чисто! Минулого разу мене ледве коробками не привалило! Було б мені „чисто!”
– Можна! – по хвилі мовчанки промовив Ріпа.
Почали відгвинчувати скло...
Царювала глибока ніч. Хмарне досі небо вияснилось і в матовому місячному сяйві можна було побачити дві рясно оздоблені ліхтарями фури, що мчать, шматуючи темінь, у безвість, і маленький, тривожно-червонуватий у світлі габаритів напівпричепа, мікроавтобус, котрий, наче кліщ до псяюхи, приклеївся до задньої. Лобового скла бус не мав і в темних його нутрощах щезали одна за одною білі картонні коробки, виринаючи перед цим із прорізаної в задньому брезенті вантажівки діри.
Таке міг побачити сторонній спостерігач, але сторонніх спостерігачів не було, навколишні села зморено спали й нікому не було ніякого клопоту до невтомних нічних вантажівок, які навіть такої пізньої години не зупиняються на спочинок.
– Комп’ютери! – видихнув Борис, розірвавши коробку, коли справу було вже зроблено.
– Ні, – зиркнувши через плече, поправив його Ріпа, удвох з Олегом вони встановлювали саме скло. – Ноутбуки! Ну, братва, оце пофартило! Якщо вдало провернути торг, то ми свою касу збільшимо принаймні вдвічі!
Олег свиснув. Борис хижо ошкірився:
– Значить провернемо вдало. Круто почали – треба круто й закінчити!
– Крутий кінець – справі вінець! – резюмував Ріпа.
Десь з-за найближчого повороту, хижо блимаючи вусебіч зловісними червоно-синіми сполохами, вилетів міліцейський автомобіль.
– По нашу кров! – скреготнув зубами Борис. – Рвемо кігті!
Та Ріпа вже й сам запускав мотора, круто розвертав мікроавтобуса й тис на педалі. Добро – встигли хоч закріпити скло.
– Давай бля, давай, давай! – верещав Олег, Ріпа вп’явся заціпенілими пальцями в кермо, Борис зіщуленими очима пильнував за переслідувачами.
– Гони, Ріпо, гони, бо накриють хорти, осознав? Гони!..
– Не відірвемось, чорт! Я вам що, Шумахер?! Та й вантаж!
– Гони!!!
Вскочили в якесь сільце, не збавляючи ходи поминули кілька закрутів, знов вилетіли в поле. Потужні промені фар міліцейського авто лупили в заднє скло і освітлювали всередині буса як удень; ревла сирена, щось гавкало в мегафон, червоно-сині сполохи барвили навколишню темряву в смерть... Ляснув постріл...
– По колесах!?
– Ні, поки що вгору. – Борис стояв уже напівзігнувшись біля задніх дверей. – Ану подай мені, Олежку, „кочергу”.
Рвучко розчинились двері, полетіло під колеса переслідувачам кілька коробок, а вище, якраз на рівні лобового скла легковика, метнулася прямо під оту дратівливу червоно-синю блимавку темна продовгувата тінь... Світло фар легковика судомно смикнулося раптом кудись убік, вихопило на мить із темряви стовбури дерев поза узбіччям і туди ж таки, назустріч тим незворушним стовбурам, шугнуло все: і сирена, й мегафон, і блимавка... І все щезло в ночі...
2
Я знав його змалечку. Ще б мені його не знати, того шмарклю: одноліток, однокласник! Пам’ятаю, мені в насолоду було перекривляти його матусю, коли та кликала синочка додому: „Толю! Толику! Ходи обідати, швиденько!” Сміхота! А Толик, де б не був і що б не робив, схоплювався з місця й летів до мами, наче йому там медом було намащено!
Я його ніколи не любив. Було щось у ньому таке... Не такий він був, як усі. Вигукне було котрийсь із хлопців: „Біжім за посадку, по горох!” – усі зриваються, а він: „Не знаю, піду маму спитаю !” Або гуртуються всі на ставок – купатись, а він знову: „Мама мене не пускає – вода холодна!” Мамій! Або зайду було до нього, так просто, всі порозбігались – ні з ким погратися. „Ходім, – кажу, – на вулицю!” А він сидить, книжку читає. „ Не хочеться, – каже, – знаєш, яка книжка цікава!” Ну хіба не пришелепа? Скільки забійних розваг можна вигадати, а він – книжка! Взимку гасаємо всі, аж пара з нас хмарами: то на льоду в хокей, то з гори спускаємось на санках, а він стоїть десь ізбоку, хустками хрест-на-хрест поперев’язуваний – мерзне! Жде, поки мама обідать гукне!
Раз я прямо не витримав: зайшов до нього. „Гайда, – кажу, – нам одного не вистачає на майданчику!” А він сидить, блюдечко перед ним з варенням – чай п’є. Ну хто це при розумі посеред білого дня чай питиме! Тут забіг до хати, скибку в воду вмочив, цукром посипав і гей – рви далі! А цей... „М-м, – довбешкою мотає, – холодно!” Ну я й плюнув йому в чашку! А воно як окунь: баньки вилупило й ротиком плямкає безгучно, не зна, що казати. Ми в хаті самі були – і пожалітись йому бідолашному нікому. А потім плямкало скривилось, губка затремтіла й слізки на оченятах. Одне слово – слинько!
А в школі, класі здається в четвертому, він ще й не такий номер замандьорив – втріскався! Ото було реготу! Увесь клас над сердешним Толиком потішався.
Привели тоді до нас новеньку: чемна, акуратна, в окулярах – Валерія. Ще й „штокає” по російському! Та нічого там аж такого вже не було, але наш мамійчик закохався в неї по самісінькі вуха. Никає школою, мов сновида, нічого навкруг не бачить, аж за парти чіпляється, і такими поглядами в чотириоку стріляє! Ну нам аж животи позсудомлювало, поки ми пирскали та гиготіли з нашого дурника, а вона плаває класом, наче пава, носа задерла, буцімто нічого не помічає, але видно, що кайфує. Я не втерпів – зіштовхнув їх два-три рази лобешниками, ніби ненавмисно, то вони таких раків пекли та хутенько по кутках розбігалися, наче шкоду якусь вчинили.
А то на уроці фізкультури... Фізрук саме десь вийшов, ми – хто м’ячиком перепасовується, хто просто собі стоїть. Та пава стовбичила якраз біля турніка, з дівчатами теревенила, коли дивлюсь: наш міхом прибитий „Ромео” підходить і, підскочивши, хапається за поперечину. Це Толик збирався їй показати, який він спортсмен. І що б він їй, цікаво, показав? У нього ж на обох руках м’язів, як на хвості в горобця!
Ну висить він, розгойдується, ніжками-сірничками кумедно подригує, а вона стоїть, наче з подругою ляпає, але бачу: й на нього крізь окуляри косує: Ну покажи, мовляв, на що здатний! А я ззаду підбіг та смик його за штанці й донизу. Та разом із трусами!
О, на це варто було подивитись! Воно, нещасне, одразу – хрясь на підлогу, тоді схопилося й, підтягуючи на ходу штани, – геть із спортзалу! Вилетів як куля! А тут саме вчитель заходить. „Що таке?” – питає. „Та, – кажу, – оце в Толика живіт заболів, то він у туалет побіг!” Сміху було...
Нащо я його принижував? Чому щоразу, бачачи Толика, я просто несамовитів? Що зі мною робилося? Чи з нами?..
Вода. І звідки вона береться? Капає зі стелі поволі, нудно й монотонно. І рідко. Може краплина за хвилину. А може за годину – звідки мені знати? У мене ж годинника немає. Але капає завжди, вдень і вночі. Напевно вдень і вночі. Як це воно зветься – конденсат? Вода зволожує мій одяг, зволожує постіль. Потім певно знову випаровується, щоб випасти росою на стелі і знов капнути вниз. Кругообіг. Ти бач, згадав забуте слово. Ще з підручника.
Згадав... Так, згадувати – це єдине, що мені залишилось. І думати. Про воду, наприклад. Зараз підставлю долоню й чекатиму поки на неї впаде краплина. Скільки чекатиму? Хтозна – годинника в мене немає. А нащо мені годинник? Нащо взагалі годинники? Вимірювати час?
А що це, час?
Навіщо він?
І чи існує він взагалі?
Вихопились! Випручались із самісінької пащі червоно-синього звіра коли вже, гадалося, мали зімкнутись щелепи. Таки вихопились!...
Додому бус летів мов на крилах. Сиділи, нервово курили, Олег марно нишпорив по кишенях, вишукуючи їстівного, озирались. Але за ними мчала тільки ніч. Одразу вирішили зав’язати, нічого спокушати долю. Здати товар, розкинути бабки і... Може згодом, може колись... а поки занишкнути, розчинитись...
А таки вихопились! Борис смоктав сигарету за сигаретою і жбурляв недопалки геть...
З Києва поверталися задоволені: Дорогою ніхто не спинив, не перевірив, і оборудку прокрутили, вважали, вдало. Двадцять дві тисячі доларів гріли Борисову кишеню, та докласти те, що приховано, – нормально! Усього шістдесят три тисячі, по двадцять одній на буца. Приїдуть – розділять.
Ріпа замріяно пас поглядом сіру стрічку шосе. Гроші, гроші просилися в діло негайно! Розкрутити справу по справжньому, зіп’ястися на ноги, звести власний магазин, найняти персонал! „Куріпченко й компанія!” Ні – „Куріпченко й син!” Як у давні часи! А що, малий скоро підросте – буде батькові поміч! Удвох керуватимуть фірмою. А Наталка головбухом – вона грошики рахувати любить! А коли Наталка стане набридати... Не як головбух! Ріпа знатиме тоді, що робити. Він у цих ділах мастак! А ще коли в кишені приємно муркотітиме щільно натоптаний гаманець!.. Гроші не лише великі двері відчиняють, – Ріпа хтиво посміхнувся, – а й маленькі потаємні дверцята! Скоріше б!
В Макарівку в’їхали, коли вже споночіло. Ріпа повів „Фольксваген” до Бориса.
– Стань отут, – буркнув той, коли авто підкотилося до повороту на його вулицю, – в тупичку поки розвернешся. Та й собаки тут люті – ґвалт... Я скоро. – Залишив авто й миттю розчинився в темряві вузенької, наче ковдрою, вкритою рясними садками, вулички.
Ріпа відхилився на сидінні:
– Таки Борис молоток. Кремінь! Хіба ні? Якби не він...
Олег мовчав.
Збігло десять хвилин.
– Щось довго він копирсається, – нервово реготнув Ріпа, – відкопує, чи що?
– Аби не вийшло занадто довго! – процідив Олег.
– Та кинь. Завжди в тебе дурне на мислі. Зараз поділимо тугрики, а вже завтра...
Але й за двадцять хвилин Борис не з’явився. Після короткої наради Ріпа з Олегом залишили авто й рушили до Борисової хати.
Відчинила Жанна, прив’яла, завжди ніби злякана, Борисова жінка.
– Салют! – буркнув Олег. – То де він там?
– Борис? Пішов... Добрий вечір.
– Куди пішов? – вузькі Олегові очі звузилися ще дужче.
– А я відкіль знаю? Хіба він мені каже? Цілий день не було, а це забіг хвилин на п’ять і знов... А що?
Пірати перезирнулись.
– Ану вийдім, – прохрипів Олег.
За хвірткою акробат ухопив Ріпу за груди:
– Це все ти, довбаний красунчику, бабський улюбленцю! Це через тебе мене кинули зараз на двадцять одну тисячу баксів! Я казав: гроші ділити зразу, а ти йому підспівував, ще й посміювався з мене! Чи може ти в долі, га? Надумали мене кинути? А хера!
– Пусти, – голосно прошепотів Ріпа й штурхонув приятеля в груди, але верткіший Олег миттю наблизився знов і несподівано своїм маленьким, але твердим, наче кістка, кулачком вдарив Ріпу в обличчя. Ріпа відповів. Вони зчепились і впали разом на землю.
– Що ви робите? – у відчиненій хвіртці стояла перестрашена Жанна. – Що це все означає?
Важко дихаючи, пірати підвелися й мовчки посунули до „Фольксвагена” – ні Жанна ні Ріпина Наталка про їхні нічні рейди нічого не знали й не повинні були знати.
– Може він давно біля машини, – буркнув Ріпа, – а ми...
– Аякже! – сплюнув Олег. – Тобі що, досі не дійшло? Він змився!
Біля авто нікого не було.
– Утік, утік, пес коростявий, – сичав Олег. – Шістдесят три тисячі баксів – чому б не втекти! Чхать йому на Жанну, знаєш, як він до неї ставився!
– Чорт, – лайнувся Ріпа. – Не віриться! Підождемо ще, може підійде!
Але Борис так і не з’явився. Вони стояли на тісному перехресті двох вузеньких містечкових вуличок і дивилися в темряву однієї з них. Туди, звідки мав виникнути, але так і не виник Борис. У хатках за парканами десь уже спали, десь іще світилося, десь мерехтіли відблиски телеекрану, десь гавкнув собака, десь кашлянув, вийшовши на ґанок, господар. Борис зник...
Вранці Ріпа мав їхати на базар, але він вибрався на півгодинки раніше, заскочити до Бориса – може вже вдома. Вів навантажене товаром авто до знайомої вулички, а в голові не знаходили місця думки: Невже має таки рацію Олег? Невже втік? Покинув і жінку й дітей... Ріпа чував дещо про те, як потерпає від крутого Борисового норову його родина, та все ж... Отак взяти й усе кинути? А може він і не втікав, чого це вони зациклились на його буцімто втечі? Може сталося інше? Може його, наприклад, пограбували! У двох кроках від хати? Звичайно, за таку суму замочать і прізвища не спитають, але хто крім їх трьох міг знати, що Борис ітиме з такими бабками? Чи це сталося випадково? В Бориса так просто гаманця не віднімеш, хіба напала ціла компанія. Запитати в Жанни, чи не чула якого галасу?
Жанна відчинила майже миттєво, змучена, виморена.
– Не вернувся?
– Ні...
Зі збляклого, мишастого кольору, обличчя на Ріпу дивилися її стривожені очі. Бориса Жанна боялась. І говорити про нього боялась. І запитати щось боялась. А раптом спитає зайве й Борис потім гніватиметься? А коли Борис гнівається... Жанна раптом з деяким докором сумління усвідомила, що, відчиняючи двері, боялась не того, що це не Борис, що Борис таки зник, а боялася саме його, Бориса. Як кричав би він зараз на неї: „Ну чого ти, гуска, витріщилась? Стоїш, як пень! Яке твоє діло, де я був? Де треба, там і був! А ти зустрічай, борщу насипай! Стовбичиш...” Жанна здогадувалась, що ця трійця, з Борисом на чолі, крутить якісь темні справи, але їй і на думку не спадало випитувати в чоловіка. Захоче – сам скаже, а не захоче, ну що ж, вона звикла не задавати питань. От і зараз стояла й мовчки дивилась на Ріпу...
– Ти от що, – промовив гість, – галасу поки що не здіймай. Та прийде, куди він подінеться! А вчора, десь по тому, як він заходив додому, ти нічого не чула на вулиці, ніякої шамотні?
– Та ні, власне, я в хаті була...
– М-да, Ріпа не знав, про що з нею говорити.
– Може в Олега є які новини?
– Точно! Зараз я до нього проскочу. Ти не туманій. Як тільки щось довідаюсь – одразу тебе сповіщу. – Знайшовши пристойний привід залишити розгублену Жанну саму, Ріпа хутко завів буса й рвонув з місця.
– Мамо, а де тато? – визирнув з хати її молодшенький, Ілюшко. Вже прокинувся...
Того дня Борис так і не повернувся. Наступного йому треба було в зміну (працював охоронником на комбінаті) і, оскільки на роботу Борис не вийшов, то до Жанни приїхав Михайлович – високий, із сивіючим волоссям на скронях – Борисів начальник.
– Зник безвісти! – прорік він категорично, вислухавши пояснення знервованої жінки. – Заявляй у міліцію!
Назавтра Борис знову не з’явився і Жанна понесла заяву...
– Синочку! Це ти прийшов до мого Олежка! Ходи, синочку, ходи! До нас ніхто не ходить. Ми самі... Звідтоді, як покинула нас наша Любонька...
– Замовкни, старий! – змучено перебив батька Олег. – Я тобі каші зварив, ото сиди отамо мовчки та їж! Геть у старого мізки висохли, – пожалівся Ріпі. – Нікого не пізнає, варнякає сам до себе. Горе з ним.
Цілковито лисий, висхлий, із запалими щоками на вкритому темно-бурими плямами обличчі, вдягнений у сині бавовняні, двадцятирічної давності спортивні штани й картату, давно не прану, ретельно застебнуту на геть усі ґудзики сорочку, старий сидів на широкому металевому ліжку й дивився невидючими, здавалось, очима на гостя. Навколо нього, в мальовничому безладі було розкидано кілька подушок у драних наволочках, ноги старого до колін вкривала зашмульгана ватяна, без підковдренника, червона ковдра. Поряд, на засмальцьованій таці, стояла миска густої землистої маси, з неї стриміла й не падала почорніла від часу та від бруду алюмінієва ложка. Вся хата була просякнута випарами поту, сечі і давно не митого тіла – старий не залишав ліжка вже кілька років.
– Ну що, – продовжив Олег, – потішиш якими новинами?
– Жодними, – хмуро відказав Ріпа.
Надворі крапав ріденький, нечастий цього літа, дощик і вони мусили сидіти в хаті.
– Справді, – спалахнув господар. – Ще б пак! Які можуть бути новини – собака просто злиняв із нашими бабками! – Олег щосили гахнув кулаком об хиткий, застелений вичовганою до тканини клейонкою, стіл (старий, що підніс було саме ложку з кашею до рота, здригнувся й кавалок ляпнув прямо на вишморгане клітчасте покривало, що слугувало йому за простирадло). – Я ж казав, я ж казав: не можна було довіряти йому кабзу! Не можна! Такий кусень нікому не можна довіряти! А ти ще й приколювався! Ах падло, ах негідь! Та я життям важив! Та я загнутися міг щомиті!
– Охолонь, – спробував заспокоїти приятеля Ріпа. – Доконечно ще ж нічого не відомо. І документи, казала Жанна, його на місці, куди ж він без документів?
– Документи? – хмикнув Олег. – Нові купить!
Йшов одинадцятий день, як зник Борис. Жанна подала заяву в міліцію і Ріпу з Олегом викликали до райвідділу, як останніх, хто його бачив.
„Так, – відповідав Ріпа, сидячи навпроти втомленого, байдужого на вигляд лейтенанта. – Він у мене підробляє. Я, знаєте, торгую – приватний підприємець. А Бориса беру з собою на Київ. І Олега – двох беру. Треба, знаєте, й товар завантажити й охороняти. Різне буває. Знаєте, кажуть: тримай кишеню – Київ близько! Еге, й того дня їздили. Еге, десь о десятій вечора. Так, підвіз майже до хати – він винен мені трохи грошей, дрібня – двадцять гривень, то хотів удома взяти й віддать. Вийшов: Підожди, – каже, – я скоро, – і... Ні, більше нічого не казав. Не знаю. Просто виліз та й пішов. Ні, дверцятами не хряснув. Ну додому, а куди ж? Ні, не чув. Ні, не зустрічав.” Щось подібне відповідав і Олег.
– Кинув, кинув нас, як поганих лохів! – ще більш розпалювався господар. – Пам’ятаєш, як він казав: „Сьогодні мозолимось востаннє”?
– Ну, він мав на увазі не те...
– Це ТИ думав, що він мав на увазі не ТЕ, а він мав на увазі саме ТЕ! А як він відмахнувся, коли ти спитав, що він робитиме зі своєю часткою, га? Ото!
– Ну добре, – зітхнув Ріпа. – Виходить так: Якщо він змився з нашими кровними, то треба його – хоч із під землі. Якщо з ним щось трапилось, ми не знаємо що, то один чорт треба його шукати, щоб через нього знайти гроші. Коротше – де каса?
– Каса, – дріботів пальцями об стіл Олег, – каса... А що, коли каса вдома? В Жанки! А що, коли це лише хитрий хід і вона чудово знає де він? І тільки тягає нас за носа, га?
– Ну не знаю, – засумнівався Ріпа. – Ти ж сам казав: не так він уже й любить свою половину, щоб ділити з нею шістдесят тисяч баксів. Хоча...
– Та він нікого не любить, окрім себе, але... але... треба йти до Жанни!
– То ходім, – погодився Ріпа.
Виходячи з-за столу вони засовали стільцями й старий, який було задрімав, прокинувся:
– Ти ходи до нас, синку, ходи. Ми самі. А може ти яку молодичку найдеш для нашого Олежка...
– Та замовкни, старий! – спробував урвати батьків монолог Олег. – Я прогуляюсь. Ненадовго.
– ...З того часу, як пішла від нас наша Любонька...
Залишаючи кімнату, Олег вкинув до кишені чималу жменю бубликів із широкої бляшаної миски, що стояла на старому, помережаному зморшками тріщин, буфеті.
Шурхіт. Він знайомий мені до крові. До кісток. До хребта! Я чудово розрізняю його, ледве він починається. Я розкладаю його на наймізерніші частки. Кожен звук! Іноді мені здається, що я чую шурхіт іще до його початку. Таке можливо! Колись, як я служив у армії, я навчився прокидатись рівно за хвилину до того, як черговий гавкне: „Підйом!” Прокидався й лежав із заплющеними очима. І знав, що зараз гавкне. Отак і тут. Ось зараз... іще кілька секунд... почнеться шурхіт. І шурхіт починається! Може він відчиняє ляду щораз об одній і тій же порі? Не знаю. В мене немає годинника.
Кожного разу шурхіт видається однаковим. Але ні – то лише на перший погляд (погляд?), насправді шурхіт щораз інший. Багато чого навчився я визначати за шурхотом. Ну, приміром, погоду. Коли надворі моква – шурхіт один, коли суша – інший. Власне, чорт його маму зна, що воно там надворі, але мені чомусь так здається!
І настрій його я навчився вгадувати за шурхотом. Шурхіт тихенький, тягучий – він спокійний, шурхіт короткий – нервує, щось там у нього нагорі негаразд. Різний буває в людини настрій і так само різний вона створює шурхіт.
Здається, я все знаю про цей шурхіт. Ні, не все. Одного я таки не знаю: не знаю, ЩО воно, власне, шурхотить. Можу лише припускати. Це певно він чимось накриває ляду. Щоб ніхто не почув, якщо раптом закричу. Може якимись ковдрами. Чи ганчір’ям. Чи ще чимось. До речі, абсолютно даремно. Даремно він це робить – я зовсім не збираюсь кричати, я що – самогубець, а поливальниця? Колись я спробував закричати. І навіть закричав. Один раз. І навіть не злякався поливальниці. Я ще тоді був недосвідчений. І не знав, яку вона таїть небезпеку...
Того дня в мене сльозилися чомусь очі. Дуже довго сльозились очі й різало так, як ото буває, коли надивишся на електрозварку. І голова боліла... Еге, боліла голова. Я, здається, навіть застогнав. І отямився від власного стогону. Я розплющив запалені очі й побачив, що лежу на купі якогось лахміття (тоді воно не було ще вогким). Я роззирнувся: з чотирьох сторін мене оточували глухі, ні вікна ні дверей, муровані з паленої цегли, стіни. Я лежав на купі ганчір’я на дні цегляної ями метрів зо три в довжину й метра півтора завширшки. Майже така, як могила. Цементована підлога, цегляні стіни, бетонована стеля. У стелі, либонь на більш ніж двометровій висоті, – квадратний отвір. Поруч, біля отвору, вмонтований у стелю патрон з лампочкою. І моя рука... Я ворухнувся й побачив, що моя права рука обхоплена в зап’ястку широким залізним обручем, який з’єднувався з товстим ланцюгом, а ланцюг тягнувся до вмонтованого в підлогу масивного металевого кільця – я був прикутий!
Усе це я розгледів завдяки світлу, котре лилося згори, крізь отвір ( я не знав іще тоді, як рідко воно мене навідуватиме, денне світло!) Поворухнувшись, я дзеленькнув ланцюгом і тоді вгорі, в квадратному отворі стелі, з’явився він. Я впізнав його, хоч мені й сльозилися очі. Я нічого не тямив. Не розумів, що зі мною скоїлось і як я тут опинився. Я витріщився на нього запаленими, нічого не розуміючими очима, а він стояв там, нагорі, й дивився на мене сумним, навіть співчутливим поглядом. „Ну от, – сказав він. – Тепер ТИ будеш моїм рабом...”
Отоді я й закричав. Закричав і кинувся до нього та ланцюг нещадно шарпонув мене донизу й обруч боляче вп’явся в руку. „Відпусти, – кричав я. – Відпусти, худобино! Я однаково тебе придушу, але відпусти і я придушу тебе швидко й майже не боляче!” Я сидів на смішній купі мотлоху й кричав. Я його лаяв. Я йому погрожував. Я йому наказував. А він стояв собі мовчки й дивився на мене сумним співчутливим поглядом.
Потім у його руках з’явилася поливальниця. Звичайна оцинкована поливальниця з ручкою і лійкою-розприскувачем на носику. Такою поливають квіти й розсаду в парниках. І він мене полив. Несильно – так, лише трохи окропив. Я знавіснів: ухопив обіруч ланцюга й рвонув щосили, намагаючись вирвати кільце з підлоги. Марно! А коли я знову звів погляд, то побачив, що в своїх кволих тоненьких руках він тримає вже не поливальницю, а дроти. Два кінці звичайної проводки в білій ізоляції, по одному в кожній руці, й кінчики дротів, я помітив, було зачищено. Я не знав іще тоді, що на мене чекає та все кричав. А він простягнув уперед руки, щоб я добре бачив кінчики дротів і... стулив їх докупи... Людське тіло добре проводить струм і одяг теж добре проводитиме, якщо його зволожити... Сліпуче лезо влучило мені прямісінько в мозок, жахливий удар, здалося, розкроїв мене навпіл і обидві мої половини лантухами гепнулися на ганчір’я...
Либонь я на деякий час зомлів. Скільки пролежав непритомний – хтозна. Згодом, понівечений прийшов до тями. Я лежав усе на тій таки купі ганчір’я, моє тіло дрижало. І боліло. Наче я цілий день, без перепочинку, тягав величезне каміння. Підборіддя було вологим, але не від поливальниці – від слини. І вологим було не лише підборіддя, штани теж – я це відчував! І теж не від води... Щось мигнуло мені тоді в моїй покраяній на шмаття пам’яті, щось далеке... Знову, знову ти бачиш мене таким... Мені закортіло його вбити. Зараз. Негайно. Та я не міг навіть підвестися.
Я розплющив очі й із болем, крізь сльози, крізь запону туману подивився вгору. Він усе стояв там, нагорі, і все дивився на мене сумним уважним поглядом. „Не треба кричати, – промовив він. – Якщо кричатимеш, то я робитиму отак! – і зблизив кінчики дротів у білій ізоляції ( моє тіло задрижало відчутніше). – Зрозумів?”
Я зрозумів. Але здаватись не збирався. „Відпусти мене, – прохарчав я, випльовуючи з рота згустки слини навпереміж з кров’ю. – Відпусти ти, слизняк! Відпусти, бо горе буде!” Він не відповів. Він просто знову стулив дроти...
Так, тоді я ще був недосвідчений. Тоді я ще не знав, що з ним не можна сперечатись (поливальниця – дроти – струм), йому не можна погрожувати (поливальниця – дроти – струм), його не можна дратувати (дроти – струм). Треба тільки мовчки слухати. І відповідати лиш тоді, коли він сам про щось запитає. Правда, він ніколи нічого в мене не запитує. І в жодному разі не слід просити сигарети (Дивно, але потяг до куріння зник у мене досить швидко. Авжеж – перебування в бетонованому мішку – дієвий спосіб кинути шкідливу звичку!), це його особливо дратує.
Шурхіт. Я добре його чую. Іще раніше, ніж він починається. Шурхотить недовго. А тоді відчиняється ляда й до мого склепу потрапляє вбога частка денного світла разом із такою ж вбогою дещицею свіжого повітря. Коли надворі сонце, світла більше, коли хмарно – менше. Я таки навчився вгадувати погоду!
Він відчиняє ляду один раз на добу, чи один раз на дві доби – я не знаю. І опускає мені шворку. Звичайну білу шворку на якій сушать білизну. Тут може виникнути спокуса щосили смиконути за неї донизу. Може, тримаючись за шворку, він упаде на підлогу і я зможу його дістати. А може мені поталанить і він втрапить прямо в отвір? Не слід коритися цій спокусі. Не варто. Інший кінець шворки прив’язано десь у нього там, нагорі, і тримає він її дуже обережно, самими пальцями. (Звісно, я це перевірив, результат – поливальниця – дроти – струм.) Треба просто прив’язати до кінця шворки відро, мою „парашу”, і все. І не варто силкуватися вихлюпнути вміст „параші” йому в обличчя – не вийде (поливальниця – дроти – струм). Потім він повертає мені порожнє відро, на дні якого стоїть миска з якою-небудь поживою. Їжа цілком пристойна. Підозрюю, що йому ліньки готувати для мене окремо і я їм те ж, що й він. Від харчів у жодному разі не слід відмовлятись (раз я відмовився – поливальниця – дроти – струм), миску з їжею не слід жбурляти в куток (поливальниця – дроти – струм) і борони Боже жбурляти нагору, намагаючись поцілити в нього (дроти – струм), навіть порожню (струм). І не варто ховати ложку з нестямною мрією заточити її потім і порізати собі вени. Слід просто повернути йому порожню миску. В тому ж таки відрі. А тоді відв’язати шворку. І подякувати. Ні, дякувати не треба – це я так жартую. Потім він зачиняє ляду і вмикає мені світло. На годину, на дві – не знаю. В мене немає годинника. Годинник мені не потрібний. Мені нічого ним вимірювати.
Горить світло і я розважаюсь тим, що розглядаю свою домовину: Голі цегляні стіни, гола стеля з лампочкою і квадратом зачиненого лазу. На підлозі купа ганчір’я: подертий матрац, вата клоччями лізе з дірок (її кількість, до речі, поступово зменшується – я використовую вату як туалетний папір), старі пальта, куртки, штани, піджаки, кілька драних мішків, дитячий одяг (певно ще його). Я можу змінювати свій гардероб. Можу вдягти пальто, або куртку, або піджак. Правда, лише на одну руку – на іншій обруч. Під стіною стоїть відро – „параша”. Інколи поряд – пластикова пляшка з водою. Буває, він дає мені воду, буває – ні. Чому так? Не знати.
Як дивно все змінюється. Там, нагорі, в іншому житті, моє існування плинуло дико й безглуздо. Я мав усе, а гадав, що не маю нічого. Я був вільним і не тішився з того. Я навіть не дивився на небо, дурило! Я хотів розбагатіти, я страшенно хотів розбагатіти! Аби довести... довести... Це було так давно, що я вже й забув, що й кому... А тут. Тут розумієш справжню ціну речей. От, скажімо, бритва. Раніше я страшенно не любив ходити неголений – щоранку ретельно шкріб щоки. Я розумів, що леза він мені не дасть – просив електричну. Благав, плакав, пояснював. Щетина нестерпно мене дратувала, я ладен був здерти її разом зі шкірою. Та він... лише показав мені кінці оголених дротів. Далі я звик, а зразу... Боже, що я ладен був віддати за бритву! Все, навіть повітря, навіть дихання. Ну себто: перекрити його й край. І кінець. Але як?
Згори капає. Нечасто, але монотонно й нудно. То там то там велика темна крапля повільно, наче нехотя, зривається зі стелі й падає на ганчір’я, на мене, на моє довге липуче волосся та на зкемляну бороду.
Щоразу я бачу одне й те ж. Ті самі стіни, ті самі цеглини (поверхню кожної я знаю краще, ніж поверхню власної долоні), те саме ганчір’я на підлозі, та сама лампочка під стелею. Не надто різноманітне видовище. Але лампочка гасне й темрява поглинає навіть його. І залишаються мені тільки думки.
Думки і спогади.
І темрява.
3
Рипнули двері й пірати наштовхнулись на її тривожний погляд, погляд, у якому виразно читалося очікування біди.
– Є новини? – промовила замість вітання.
– Жодних, – вдруге за сьогоднішній день відказав Ріпа.
– А в тебе? – поцікавився в свою чергу Олег, прагнучи наскрізь протяти жінку пильним і суворим, як йому гадалось, поглядом. При цьому він продовжував жувати бублика.
Позад Жанни залопотіли дитячі ніжки і з-за маминого халата визирнув Ілюшко:
– Це не тато?
– Ні, маленький. Біжи собі в хату. Йди, – вона легенько штовхнула малого назад і обернулася до гостей. – Нічого. В міліції сказали: коли щось дізнаються – повідомлять. І нічого. – Пірати продовжували топтатися на порозі й жінка змушена була запросити їх до кімнати. – Заходьте.
– Слухай, – почав Ріпа, коли всі розташувались у вітальні, – а він нічого тобі не залишав, на зберігання?
– Як це, на зберігання? – не второпала Жанна. – Все його тут зберігається.
– Щось особливе, – уточнив Ріпа. – Якийсь пакунок?
– Н-ні... Нічого такого. Що ти, власне, маєш на увазі?
Олег тим часом походжав кімнатою. Так, ніби як гість, знайомився з помешканням, але водночас намагався вгледіти щось особливе.
– Гроші він має на увазі, – наблизився акробат до Жанни. – Гроші, бабки, розумієш? Борис десь зарив наші гроші. Ти часом не в курсі, де вони?
– Ні, – в Жанни затремтіла нижня губа. Вона переводила стривожений погляд з одного на іншого. – Ви ж знаєте: мене в ваші справи...
– Точно не знаєш?
– Точно! – вона розгублено розвела руками. – Він нічого мені не розказував. Він взагалі...
– Нам треба зирнути на його барахло, – перебив Жанну Олег.
– Та яке там у нього барахло! Одяг в шафі...
– Ми подивимось, – підвівся Ріпа. – Не бійся, ми в тебе нічого не візьмемо, нам лиш треба знайти своє.
Вони пішли по хаті. Перетрусили Борисів одяг, позаглядали під матраци, перебрали посуд у серванті.
В дитячій Ілюшко і старший Борисів хлопчик Ванюшко сиділи перед телевізором і, тримаючи в руках джойстики, невідривно слідкували за маленькими в’юнкими чоловічками на екрані.
– Це не тато! – байдуже прокоментував Ілюшко, коли чужі дядьки зазирнули до кімнати, а Ванюшко, відірвавшись на мить від екрану, кинув на прибульців уважний погляд великих допитливих, синіх, як у мами, очей.
Ріпа з Олегом обнишпорили хату, обшукали подвір’я, сарайчик, облазили горище. Ніякої схованки, ніякого пакунку й ніяких грошей вони не знайшли. Під кінець обшуку Олег усе більше й більше нервував, дратувався й раптом, коли спускалися з горища на подвір’я, вхопив Жанну, за руку:
– І не доведи господи, якщо ти нас із твоїм благовірним дуриш!
Жанна сполотніла. Її нижня губа знов затремтіла й вона благально зиркнула на Ріпу.
– Е – е! – зупинив той роз’ятреного товариша. – Тихіше! Не треба її лякати.
– Я нікого не хочу лякати, – просичав Олег, відпустивши втім Жаннину руку. – Я хочу лише свої гроші!
– А скільки було грошей? – тремтячим голосом промовила Жанна. – Може я якось віддам? Із зарплати... Хочу піти на роботу. Борис не пускав, та тепер...
Олег лише нервово реготнув.
– Нікому ні про наш базар, ні про гроші ні слова, – сказав їй на прощання Ріпа, – бо це може зашкодити Борисові. А коли раптом щось найдеш... ти знаєш, де я живу.
Жанна сполохано й зацьковано кивала головою...
– Ну, що далі? – дратівливо спитав Олег.
Сиділи в „Фольксвагені” , акробат сердито хрумтів бубликом, а господар буса стукотів пальцями об кермо.
– Слід було взяти в неї список Борисових знайомих.
– Я й так знаю його знайомих!
– Значить будемо копати. Не може чоловік отак просто хоп – і щезнути! Складемо список і почнемо обходити всіх підряд. Може хтось щось чув, може хтось щось бачив, може хтось підозріло себе поводитиме. Не будемо розпускати шмарклі. Хто шукає, той таки знаходить! – оптимістично підсумував нараду Ріпа.
Було нам тоді десь літ по чотирнадцять. Я зібрав круг себе нічогеньку ватагу: Артур і Сашко Косирін – Косий. Обидва пацани надійні й небоязкі, якраз такі, що з ними можна сміливо на будь-яке діло рушати. І ми таки ходили, не сиділи дурно. Гараж у одного бевзя класно обчистили (замочок на ньому висів – сміхота), радіолу в якихось роззяв свиснули прямо з подвір’я (у них того дня голосна пиятика була – на ніч так усе й полишали!) Чудили, коротше.
А то надумали якось газетний кіоск бомбонути на автостанції. Він бовванів там увесь зі скла, наче аж просився, щоб по тому склу – та цеглиною!
Старикам я в таких випадках триндів, що йду на риболовлю. Рибалка з мене не дуже, але як алібі вудочка – річ незамінна. А що риби не наловив, то воно така справа – рибка плаває на дні!
Умовились ми тоді з чуваками на четверту ранку. Підкрались тихенько до кіоску і... Ну, словом, все в нас вийшло на раз! Правда, грошви взяли – кіт нанюняв. Виявилось, що там на ніч тільки монети залишають, але й тієї дрібноти ми нашкребли карбованців чотири. Ну а щоб клешнями дурно не вимахувати, нахапали там ще всякого непотребу: ручок, олівців, значків, журналів з кольоровими малюнками, книжок і – хода! А на другий день надумав я журнали в школу принести, хай хлопці подивляться, мені ж не жалко! А Толюня на той час літав уже в мене на побігеньках, як хорт. Толюню те зроби – Толюню це зроби, Толюню домашню роботу знайди, щоб скатати. Та не свою, в тебе почерк, що курка лапою – в котроїсь із дівчат випроси, ті гарно пишуть, каліграфічно!
Гасав Толюня круг мене, аж слину з рота перло! А спробував би не гасати – мої „шпали” на всю школу славились! Вріжу Толюні „шпалу” в праве вухо і праве вухо в Толюні вдвічі більше за ліве!
Як ішли до школи, то я вкинув йому журнали до портфеля – нехай тягне. А в школі пацанам роздав: „Дивіться, – кажу, – тоді Толюні повернете!”
А з міліції, виявляється, вже до школи подзвонили: хтось із учнів, мовляв, кіоск уночі грабонув. Ну комусь ті мої журнали в око і впали. Прилітає директор, прилітає завуч: чиї журнали, хто приніс? Ну всі, звичайно, показують на Толюню. І я показую, тільки не пальця а, щоб ніхто не бачив – кулака! Мовчи, мов!
А воно, нещасне, й так мовчить. Зблідло, губки тремтять. „Ти приніс? – питають. – Я. – Де взяв? – Мовчить. – Пішли!” Повели його в кабінет. Він іде – ледве ногами соває. Довгенько його там марудили. З міліції лейтенант приїхав. Я звичайно знав, що Толюня мене не продасть, та на серці все ж було незатишно: слабенький він, мамійчик. Ану як не витримає!
Вийшов він від директора – мармиза, мов класна дошка після уроку математики. Я його хутенько вбік: „Що, – питаю, – мене не здав? – Він головою мотає: – Ні. – А що питали? – Питали, де взяв. – А ти що молов? – Мовчав – хлипає. – Дурний. Було б казати, що найшов! – Батьків викликають. – Пусте. Ти кажи, що найшов, допетрав? Ішов у школу й побачив у бур’яні. Так усім і кажи. І тобі нічого не буде. А продаси...” – Я тицьнув йому під сякало кулака (а кулак у мене й тоді вже був нічого).
Довгенько його тоді мордували. І на зборах і на класній годині. Поведінку вліпили незадовільну. З піонерів хотіли виключити (Чи з комсомолу? Забув.) Він, правда, всім казав, як я його навчив, отож обійшлося ще, можна сказати, по божому. А скоро Артур подався собі на свій Кавказ і наша надійна команда розсипалась. Та хіба одна в мене була команда!
Лампочка. Зрідка вона освітлює моє лігво нудним мертвим сяйвом. Скільки: годину, дві? Біс її знає! Спочатку вона світить мокра. Вся її сліпуча груша вкрита густим шаром роси й великі кулясті краплі роблять лампочку схожою на чудернацький кришталевий качан кукурудзи з найбільшою та найваговитішою кукурудзиною знизу. Але лампочка швидко нагрівається й роса сохне. Спочатку менші краплі з боків, а тоді найважча, котра знизу. Лампочка при цьому тріщить, аж здригається, але не лопає. Спершу я щораз боявся, що вона лопне, а потім звик і перестав боятись.
Лампочка. Вона замінює мені сонце. Власне, вона і є моє сонце. І взагалі, хіба існує якесь інше сонце? Щось я не пригадую. Може колись... давно... Але я на нього чомусь ніколи не дивився. То може його й не було? Інакше, чого б я на нього не дивився? От зараз моє сонце – лампочка і я на неї дивлюсь. Цікаво, чи можна доторкнутися до сонця? Треба спробувати...
Здається, вони таки нанюхали слід.
Уже кілька днів Ріпа з Олегом обходили Борисових знайомих, близьких і не дуже, давніх, ще з дитинства, й нових, але ті здебільшого лише знизували плечима. Так, чули що пропав. Ні, давно не бачились. Ні, не розмовляли. Ні, не мають анінайменшого уявлення. А якщо навіть і бачились, то чогось корисного сказати не можуть. Ну перекинулись кількома словами – нічого суттєвого...
Пощастило Олегові. Давній Борисів приятель на прізвище Кривов’яз підтвердив, що дійсно бачився незадовго до його зникнення, з Борисом, але так, нічого особливого. Про те, про се поляпали. Кривов’яз поскаржився на старшого сина: той, негідник, схоже, якийсь дурман почав покурювати. Борис поспівчував.
– Може планував кудись їхати, не казав? – спрямовував думки співрозмовника в потрібному напрямку Олег.
– Правда, наче казав, – згадав Кривов’яз. – Я кажу, що той дурман з півдня везуть, а він наче так: „Ага, з півдня. Треба б, до речі, в Південноукраїнськ змотатись – давно не був!” Еге, так і сказав!
Решта було справою техніки.
– Так, – підтвердила Жанна (Дивно, але після зникнення чоловіка вона ніби посвіжішала і павутиння зморщечок біля очей трохи розгладилось). – У Південноукраїнську живе його двоюрідний брат Мишко. Як поїхав колись на атомну, так там і залишився. Оженився на місцевій, квартиру дали...
Довго чухатись Олег Ріпі не дозволив:
– Котимо!
Наступного дня з самісінького ранку вони рушили в путь і вже о третій були на місці. Жанна відшукала їм адресу (І нікому ні слова! – попередив її наостанок Олег), за якою пірати без проблем знайшли квартиру Борисового брата, в дев’ятиповерхівці на високому, відкритому шпарким степовим суховіям, березі Південного Бугу.
На дзвінок двері відчинились і перед ними постав огрядний вайлуватий дядько в дірявій майці, спортивних штанях з роздутими коліньми й дерматинових шльопанцях на ногах. Не дуже чисту майку розтягувало чималеньке „пивне” черевце, неголене обличчя вкривала нерівна по густоті, клаптями, щетина. За спиною чоловіка, десь у глибині квартири, цвірінькала канарка.
Господар дивився на прибульців без остраху.
– Добрий день, – чемно привітався Олег.
– День добрий.
– Ви Михайло?
– Еге ж.
– Покличте, будь ласка, Бориса.
– Якого Бориса?
– Вашого двоюрідного брата.
– Борьку? Та де він тут вродиться?
– Хіба він до вас не приїхав?
– Ні. А в чім, власне, справа?
– Гм... – Олег замовк.
– Ми з Макарівки, – підхопив Ріпа. – Борис казав, що їде до вас у гості, а ми тут у відрядженні, машиною, тож він передав нами свій багаж. Спустіться, будь ласка, вниз.
– То зараз, тільки Галі скажу...
– Покваптесь, прошу. Нам ніколи! – зупинив його Ріпа.
Внизу підійшли до мікроавтобуса.
– Заскочте всередину – там важкі валізи, – Олег легенько підштовхнув Михайла до дверей (Ріпа тим часом сідав за кермо). – Гостинці, знаєте. Те – се. Сальця либонь братан напакував домашненького!
Щойно Михайло опинився всередині й здивовано зауважив, що ніякими валізами там і не пахне, як Олег ускочив слідом, рвучко зачинив за собою двері й штурхонув розгубленого Михайла на підлогу. Ріпа рвонув з місця. Олег кинувся зверху на Михайла й притис до його неголеної щоки невідь звідки видобутого ножа (либонь того самого, яким на фурах кремсав брезент):
– Де Борис!?
– Що... що таке? – пробелькотів сполотнілий ураз Михайло. – Що вам треба?
– Де Борис? – повторив Олег.
Михайло лежав на підлозі й сповненими переляку очима слідкував за жалом ножа, яке повільно втискувалось у його пухку щоку. Підборіддя бідолашного тремтіло, з кута рота донизу пливла цівка слини.
– Борис? Н-не знаю... н-не знаю. Не бачив! Не знаю!..
– Коли він приїхав?
– Не знаю. Не приїздив! Давно його не бачив!
– Триндиш! Нам відомо, що Борис тут!
– Нема! Не бачив! Не знаю! Що вам треба? В мене нічого нема. – Михайло почав голосно й невміло схлипувати. – Я бідний! Все, що було – Галі на операцію, а зарплата...
– Чхати мені на твою зарплату! – розпалювався Олег. – Де Борис? Він до тебе приїздив?
– Ні, ні! Давно його не бачив. Років зо три. Я й здивувався коли ви сказали... Я бідний... У мене... Галі на операцію...
– Заткнись! І відповідай на мої питання!
Від’їхавши від будинку, Ріпа навмання зробив два-три повороти й за кілька хвилин бус опинився вже за межами містечка на ґрунтівці, яка покатом вела вниз, вочевидь до річки.
– Коли ти бачив його востаннє? – продовжував допит Олег.
Михайло лежав навзнак, однією рукою Олег тримав його голову за ріденьке волосся, а іншою поводив по спітнілій Михайловій шиї ножем.
– Кажу ж: уже років зо три... Приїздили з Жанною на іменини...
– А нещодавно, тижнів два тому?
– Ні, ні, не приїздив!
– Триндиш! Де він, де Борис, де гроші? Признавайся, сука! Бо я за себе не відповідаю!
– Які гроші? Господи, я нічого не знаю! – Обличчя допитуваного посіріло та вкрилося брунатними плямами. В широко розплющених очах панував жах.
„Фольксваген” зупинився на березі річки, поміж масивними гранітними валунами, що наполовину повростали в землю. Допит тривав.
– Слухай сюди ти, мішок з лайном, – продовжував Олег. – Питаю востаннє: Де Борис, де гроші? Зараз я вишпурдону тебе надвір, аби машину нам не загидив, і весь лівер із твого кендюха спущу! А тоді ми повернемося в твою квартиру... Хто там у тебе, жінка?
– Не треба! Не треба! Я нічого не знаю. Я ніколи з Борисом ніяких справ... Я сам собою... він сам... Я й не родався з ним надто...
– Він збирався до тебе!
– Не знаю, не знаю, чого б це він? Не знаю. Відпустіть мене – я нікому нічого не скажу!
Олег озирнувся на Ріпу. Той знизав плечима. Схоже було, що п’ятсот з гаком кілометрів було подолано даремно. Можна, звичайно, натиснути на Борисового брата дужче, але Жанна знала, куди вони поїхали і якщо з Михайлом щось трапиться...
– Вона знає, що ми... – сказав Ріпа.
Олег кивнув і, гидливо скривившись, перевів погляд на Михайла:
– Бач оце перо? Не доведи Господи, я довідаюсь, що ти туфтиш – заріжу мов кабана! Хочеш жить – мовчи! І про наш базар – нікому! Ми всесильні й від нас ніде не зариєшся, втямив?
– Так, так! – жваво затрусив головою Михайло. – Нікому! Нікому... Я взагалі... я нікому... я в принципі небалакучий!.. Я не скажу... я забуду... клянуся... Я вже забув!...
Вони чемно підвезли Михайла, що трохи заспокоївся, до будинку й на прощання Ріпа вже зовсім по дружньому поплескав його по мокрій, спітнілій від страху та від спеки (тут, на півдні, пекло ще нестерпніше), спині:
– Ти вибач, братан. Така робота, тямкуєш? Зла не тримай – над нами теж начальство стоїть. А твій Борька нам заборгував дещо й злиняв. От ми й гасаємо, шукаємо його, кумекаєш? Віриш, братан, так важко – з людьми ж працюємо! Все нерви, все проблеми, все в дорозі... поїсти толком ніколи!
– Так, так, розумію! – закивав головою Михайло. – Така робота, я знаю, в мене теж он старший зміни... Я нічого... що поробиш... це життя. – Втямивши, що йому вже нічого не загрожує, Михайло посміливішав. – Я от що... гм... як сказати, – його очі неспокійно забігали, – а чи не можна було б і мені до вас? Я знаєте... сім’я... і Галі операцію... А зарплата... Я б вам згодився... Я дипломований інженер. Гм... а може той... зараз до мене... та й підобідаєте?
– Ні, вибачай, братан, – Ріпа ледве втримався, щоб не зареготатись, – треба їхати – діла.
„Фольксваген” вирушив у зворотному напрямку, а обнадієний Михайло (довелось таки пообіцяти бідолашному, що їхня „всесильна” структура про нього подбає) дивився піратам услід і тихенько сором’язливо махав ручкою...
– Що чинить із людьми жадібність! – сміючись, хитав головою Ріпа.
– Де, де бабло? – набурмосившись, повторював Олег...
Я знаю де вона, лампочка. Добре знаю. Іноді я взагалі думаю, що вона мені більше не потрібна. Навіщо? Я й без неї розрізняю кожен клаптик, кожен сантиметр свого каземату. Навпомацки можу впізнати кожну цеглину! Ось ця, з шкалубиною посередині – третій ряд, шоста з лівого краю, а ця, верхній кутик у неї надщерблений і це місце заліплено розчином – восьмий ряд, від правого кута п’ята. А прямо над нею – лампочка. Стелю я дістати не можу, годі й намагатися, а от лампочку... Лампочка трохи нижче. Ненабагато, та все ж... Якщо збити вкупу все моє лахміття... Головне – натягнути ланцюга. Ланцюг важкий, лежачи чи сидячи я його майже не відчуваю – звик, але якщо я хочу дістати лампочку, то мушу натягнути його, щоб він аж дзвенів! Це важко. Я знесилений. В мене тремтять руки (нещодавно відкрив). Я кашляю. Але спробувати треба.
І я пробую. Спинаюсь на купу ганчір’я, щосили натягую ланцюга, а другою рукою тягнуся вгору. До лампочки. До мого сонця. Я знаю де воно. Ось тут. У цьому місці. Ще трохи... ще... Дістав! І тут таки, знеможений, повалився на підлогу. Приречено дзеленькнув ланцюг – я не міг його більше тримати. Але я її дістав! Отже треба віддихатись і спробувати знову.
І я знов пробую. І дістаю. Трьома пальцями: вказівним, середнім і безіменним. Цоколь певно заіржавів і я не можу її прокрутити. І знов падаю... Але ще маю час – квапитись мені нікуди. І я знову пнуся до неї, до лампочки, до моєї підземної зорі. Виявляється, до сонця таки можна доторкнутися рукою! Принаймні – пальцями. Я знову знаходжу в темряві її холодне слизьке скло... і прокручую! І падаю...
Скільки разів я падав? Скільки разів підводився? І ось вона, мокра від роси лампочка в моїх змучених тремтячих долонях. Останнього разу я впав разом з нею. І не розбив. Я не повинен її розбити! Тому я обережно, так, щоб не роздушити, обхоплюю її всією долонею, легенько стискаю (легенько!) і... рвучко б’ю кулаком об коліно! Потім ще й ще. Потім підношу її до вуха й тихенько струшую. Є – шелестить усередині обірвана нитка! (Вибач, моє сонце!)
Як не хочеться підводитись! Правиця болить, немов через неї переїхали гусеницею, в тісному просторі не вистачає кисню й від задухи мені паморочиться голова, ноги дрижать, відмовляючись підтримувати схудлу, знесилену плоть. Але треба. Треба підводитись. Я не знаю, скільки лишилось часу та скільки мені його знадобиться, щоб закрутити лампочку на місце. Може скоро вже почується шурхіт? І якщо я не встигну, тоді що – поливальниця?
Найскладнішим було потрапити лампочкою в патрон. Власне, потрапляти я потрапляв, а от прокрутити перший виток... Я знов падав. Знову смертельним вироком дзвенів ланцюг... Раз я її впустив... На щастя лампочка впала на ганчір’я. А потім я почув шурхіт. Цього разу я його не передбачив, бо був зосереджений на іншому й шурхіт застав мене зненацька. Але лампочку було вже вкручено. Чи майже вкручено. Я таки встиг... І повалився вщерть висотаний за мить до того, як наді мною ворухнулась ляда, впало кілька холодних крапель і до ями впливло хворобливо-бліде й неяскраве, але таке довгоочікуване (тільки не сьогодні!) денне світло.
І знову треба вставати. Так, наче я просто спав. І вирівняти дихання. Й потамувати дрож. І поводитись, як звичайно. Щоб він нічого не запідозрив. І не зводити погляд. Щоб він нічого не прочитав у моїх очах. „Параша”, миска з їжею. Все як завжди. Сенк’ю, повелителю!
А зараз десь там, нагорі, тихенько клацне вимикач. Ось, клацає! Та лампочка не засвічується. Він ще двічі клацає. Марно. Він стоїть і дивиться вниз. На мене. Спокійним співчутливим поглядом. Я підводжу на нього такий же спокійний погляд. А чого мені нервуватися? Подумаєш – згоріла лампочка. Це що, привід для хвилювання? Але всередині в мені все кричить! „Нахились! – волає моя закована в ланці (якщо вона взагалі в мене є) душа; – Нахились! – волає заціпеніла від болю правиця; – Нахились! – кричить мій запалений мозок. – Нахились! Подивись, що там із нею, з лампочкою. Перевір. Простягни до неї руку! Я ж не становлю вже для тебе ніякої загрози! Ось я сиджу на купі лахміття, сам ледве від того лахміття відрізняючись (хіба смородом). Бачиш, який я виснажений, який я байдужий до всього, який я кволий? Нахились до лампочки. Нахились! Нахились! Нахились... Нахились і тоді, зібравши докупи залишки танучих сил, я випрямлюсь, мов стиснена пружина оголеного відчаю; я кинусь на тебе, як кидається на здобич голодний здичавілий пес! Я дістану тебе, вхоплю за руку, увіп’юся в неї зубами й затягну до цієї вологої смердючої нори, до цієї могили, що ти її для мене викопав! Я обкручу навколо твоєї півнячої шиї свого ланцюга й натягну щосили! Нахились! І все закінчиться вже сьогодні! Нахились же, іму твою мать!"
Але він не нахиляється. Він не хоче дивитись на лампочку. Йому не цікаво. Йому байдуже.
І він зачиняє ляду...
Все марно. І мій біль. І мій піт. І моя надія. Та що біль, що піт! Хіба все моє нібижиття не минуло даремно? Тоді чому я досі не змирився? Чому опираюсь? Все ж так просто! Треба тільки ще раз натягнути ланцюга й ще раз вивертіти ту трикляту лампочку. Востаннє. (Однаково вона більше не світить!) І розтрощити її. І взяти скельце. Воно тоненьке й гостре, мов зіниця гада. Все ж так просто...
Але я вичавлений і спустошений. І навіть не відіпхнувши вбік ланцюга, я валюся на купу паркого вологого лахміття й засинаю (чи непритомнію?) Надовго? Не знаю. Та й чи не однаково? У мене ж нема годинника. Я давно згубив час і не маю анінайменшого уявлення про те, з якою швидкістю там, нагорі, день змінює ніч, літо (я ж, здається, потрапив сюди влітку) змінює осінь, хворобливу квітневу зелень змінює жовтневе, кольору старої крові, листя. І взагалі, може збігло вже ціле століття, як я пильную цю чорну смердючу та смертетворну нору, і тоді мені дійсно час перепровадитися вже в інше місце, а то моє перебування тут робиться на диво смішним.
І справді: молодий, повний сил і енергії чоловік ціле століття сидить у цегляному лантусі й тільки й те, що наповнює смердючим теплим лайном зелене пластикове відро та час від часу купує собі за те лайно порцію їжі, яку опускають йому донизу в тому ж таки відрі! Ну хіба не сміх!
І знов я не передбачив шурхоту. Що, вже минула доба? Чи дві, чи скільки їх там повинно минути? Відчинена ляда хекає теплим віддихом літа й униз тече шворка. „Параша”, миска з їжею: картопля-мундирка, та шматок оселедця, та кусень хліба, та пластикова пляшечка з водою. Турботливий. Знає, що після оселедця захочу пити.
Я їм і ляда зачиняється. І тиша. Вимикач не клацнув. Він що, не збирається лагодити світло? Чи йому шкода на лампочку грошей? Чи він здогадується, що це я її зіпсував? Зіпсував, то сиди в пітьмі! Ну зажди! Ось я її знову викручу! І розіб’ю. І візьму скалку... Ось тільки трохи відпочину. Зовсім трішечки. Щось мене хилить на сон. Трошки полежу й наберуся сил перед останнім кидком. Я таки від тебе втечу...
Але я не втік. Звісна річ – звідси ж утекти неможливо. Навіть туди... Прокинувшись, я зауважив, що в мене якось незвично болить голова. Поки нею не ворушу – не болить, а варто поворухнутись – ніби на плечах жбан на дві третини налитий водою й від кожного поруху та вода б’ється в стінки, завдаючи моєму жбану тупого тягучого болю. Ні, то не вода, то мабуть ртуть...
А тоді знову відчинилась ляда і я все зрозумів. Пляшечки біля мене не було, а на стелі... На стелі, надійно схована під щільною дротяною накривкою, красувалася новенька (здавалось, вона сяє навіть не увімкнена) лампочка. Накривка була старанно пригвинчена – він зробив усе на совість. Міцно й надійно! І як воно в нього вийшло, він же й цвяха ніколи не тямив забити не зігнувши? Можемо, якщо захочемо!
„Ти недбало її закрутив, – промовив він своїм, як завжди, тихим і безбарвним голосом, голосом, у якому вичахли всі почуття. – Голова болить? Нічого, скоро перестане, то не шкідливо. – І додав по хвилі. – Не пощастило тобі...”
Я заплакав. А тоді закашлявся. Я плакав і кашляв, а потім перестав плакати й тільки кашляв. Довго, надсадно та безупинно. Кажуть, людина може викашляти власні легені. Либонь, саме це зі мною й відбувалося.
4
Розчинилися з шипінням двері й наче стривожені бджоли з вулика, висипали на перон пасажири бадьорої ранкової електрички. Багато міщан з Києва та з Білої Церкви приїздять до Макарівки базарювати – городина тут у порівнянні з міськими цінами куди дешевша. За ті самі гроші в Києві купиш кілограм, а тут можна виторгувати ціле відро чи картоплі, чи цибулі, чи перцю, чи іншого якого овоча, що його щедро плодить масний макарівський чорнозем. Треба лиш хутенько скупитися, щоб устигнути зразу ж і назад. Тому пасажири, озброєні порожніми відрами й кошиками, зі складеними „кравчучками” під пахвами, зазвичай прагнуть якнайшвидше залишити вагони й чимдуж поспішають на базар – бути першими! Але цей пасажир зійшов на перон без поспіху, з відчуттям власної гідності в уважних сірих очах, які не позбулися ще молодечого блиску. На позір видавався він колишнім військовим: висока спортивна статура, широкі плечі, розкішна, але акуратно підстрижена шевелюра сивіючого на скронях волосся. Роззирнувшись на пероні, чоловік підійшов до чергового міліціонера, котрий походжав неподалік, біля дверей лінійного відділення.
– День добрий! – привітався низьким приємним голосом, такий зазвичай називають оксамитовим. – Чи не підкажете, сержанте, як мені знайти одну вуличку? – і дістав з кишені папірця. Зирнувши до цидулки, міліціонер кілька хвилин щось старанно пояснював високому чоловікові, після чого той подякував і, тихо насвистуючи, попрямував у місто.
Ріпа морочився з „Фольксвагеном”. Сподівання на золотий дощ розтанули десь разом із Борисом і тепер доводилося добряче паритись, аби зводити кінці з кінцями й не дозволяти захиріти своєму, ще до ладу не розкрученому, бізнесу. Через день ганяв на Київ по товар, для себе й для інших комерсантів, тож бус вимагав посиленої уваги. Ріпа не бачив, як до воріт підійшов недавній ранковий пасажир і, звіривши номер будинку з записом на папірці, штовхнув хвіртку.
– День добрий!
Господар визирнув з-під мікроавтобуса.
– Добрий...
– Перепрошую, ви Куріпченко Олександр Васильович?
– Я.
– Маю до вас розмову, або, як заведено зараз висловлюватись, перепрошую – базар.
– Про що базар?
– Перепрошую, розмова делікатна. Чи не могли б ви зайняти, так би мовити, зручніше положення?
„Хто такий? Якого біса йому треба?” – гадав Ріпа, вилазячи з-під машини й витираючи ганчіркою руки. Глипнув тихцем на незнайомця і в його грудях, ба навіть десь у животі, паскудною холодною жабкою засовалась незрозуміла тривога.
– Ну, прошу хоча б сюди, – він запросив приходька в салон „Фольксвагена”.
– Чудовенько!
– Слухаю вас.
– Отже, – вмостившись на приставному стільчику, повів гість. – Я хотів побалакати з вами з приводу, – він витримав паузу, по якій продовжив дещо тихіше та втаємниченіше, – з приводу вашої нічної діяльності на далекому пустельному шосе...
Ріпа зблід. Він з усіх сил намагався не виказати паніки, але від проникливого погляду таємничого гостя годі було щось приховати.
– Та ви не переймайтеся, – заспокійливо підвів руку незнайомець. – Я не збираюсь вам шкодити. Я, так би мовити... гм. Вважайте, що це прийшов податковий інспектор. Владнати деякі питання з платежами і аж ніяк не перешкоджати вашій, сказати б, комерції!
– Яка комерція? – Ріпа ковтнув густий кавалок слини. – Яке шосе? Щось... Щось я не розберу...
– Ну нащо ви так, Олександре Васильовичу? Не треба. Хіба ви досі не втямили? – гість нахилився ближче до Ріпи й прошепотів, дихнувши на того запахом апельсинової жуйки. – Я знаю все. Все...
Зараз, коли кожен прагне стати власником бодай старенького, латаного – перелатаного „дряпака”, аби лиш були колеса й було про що потеревенити з сусідом (клапанець підстукує та масло починає, чорт, їсти), він небезпідставно вважав себе представником вимираючого класу, таким собі „динозавром”, тому що авто не мав і мати його не хотів. Він був велосипедистом.
Ще в далекі студентські роки збиралися вони у веселу сміхотливу компанію, хлопці й дівчата, пакували спорядження, ладнали велосипеди й встигали об’їздити за літо то Південне узбережжя, то Карпати, а то й Північний Кавказ. Звісно, він давно вже не студент, і компанія їхня студентська давно розсипалась, і далеко не кожен із неї зберіг вірність велотуризму, але для нього то залишилось пристрастю на все життя!
Із зими ще починав готуватися до відпустки: вивчав путівники, складав маршрут, підганяв спорядження, скільки тисяч намотав він на своєму вірному „туристі”! Наставала година „Ч” й він щезав із Києва, ніхто не знав де він, у якому напрямку крутить педалі, де ночує та що готує собі на вогнищі.
Цього літа він їздив у придунайські плавні. Чудові, ні з чим не порівнювані місця! Цілий тиждень квартирував у неговіркого браконьєра, який годував сім’ю тим, що давали Бог і Ріка. Удвох вони маскували мережі в численних дунайських протоках, полювали на птицю, ставили пастки на сторожких ондатр.
Тут він працював м’язово й відпочивав душею. Який цікавий, який неповторний край! Далека, Богом і людьми забута околиця як колись велетенської, так і теперішньої меншої держави.
Так, часи змінилися. І на той таки Північний Кавказ уже не поїдеш, тому що там стріляють і звідти можна просто не повернутись. Але ж нині відкрились інші перспективи – Європа! Це була його заповітна мрія! Проїхати через увесь континент, до Португалії й назад, двома різними маршрутами. Варшава, Берлін, Париж, Мадрид!.. Від самих тільки назв дух перехоплює! І все це можна побачити на власні очі, доторкнутися! А тюльпани Голландії, а Рив’єра!..
Але... На старенькому виробленому „туристі” в Європу годі й потикатись. До Європи слід готуватися ґрунтовно. Щоб не було соромно. Щоб не виглядати там жебраком. Потрібен новий сучасний велосипед, нове спорядження, візи, страховки... Відповідний одяг, гарне взуття. За найскромнішими підрахунками все це тягнуло на вісім тисяч доларів, а звідки взяти? Інститутської зарплати й на життя вистачає ледь-ледь, а пошуки спонсора поки що залишались на рівні пошуків...
На зворотному шляху відвідав Софіївку. Він завжди зупинявся тут, якщо маршрут пролягав поруч. Любив цей парк, це диво світу, збудоване всемогутнім магнатом для своєї коханки. Не шкодував чоловік грошей на власні забаганки, тямив, що один раз на світі живе!
Тут він відпочивав. Не бігав за метушливими екскурсантами, які прагнули чимскоріше оглянути все, а походжав неквапом, всотував у себе енергію вічної краси, краси, витвореної ціною романтичного злету одних і крові та смерті інших. Дві сторони медалі (медалі за що?), як і все в цьому житті...
Того вечора місцем ночівлі він обрав рясний маслиновий чагарник, що майже впритул підступав до шосе – наче не дуже засмічено та й густі зарості надійно сховають подорожного від лихого ока.
Вже дрімав у спальнику, коли на крихітну галявинку, поряд з місцем, де він розташувався, заїхав автомобіль. „От чорт! – лайнувся подумки. – Невже доведеться згортатись? Добре, як заїхала парочка, ці швидко зроблять своє діло й ушиються. А якщо п’яна компанія? Шум, гамір, гучна музика... І хтозна ще, як вони поведуться, уздрівши самотнього мандрівника!”
Він прислухався. З авто вийшло кілька чоловік, помочились, неголосно перемовляючись, у траву зовсім близько від нього (добре, що велосипед стояв з іншого боку) і знов позалазили до кабіни свого авто.
Шум на шосе поволі стихав і згодом він почав розрізнювати окремі слова незнайомців, котрі нікуди вочевидь не квапились і знічев’я перемовлялися собі в кабіні при відчинених дверцятах. Спочатку він зовсім не збирався підслуховувати, лише чекав, поки несподівані сусіди заберуться й він спокійно собі засне, але автівки шелестіли нічним шосе все рідше й голоси в кабіні звучали все виразніше:
„До речі, – чулося з лівого боку чужого авто, либонь це був водій, – скільки там у нас на рахуночку? – Я ж вам казав, – відповідав глухий голос правіше. – Сорок два куски. – Сорок дві тисячі! – знову лунало зліва. – Баксів!”... Асфальтівкою прогуділо авто... „Треба шукати інше місце, – знову басував похмурий голос праворуч. – В цих краях нас либонь уже пасуть!”...
Велосипедист лежав увіп’явшись очима в темряву й боявся поворухнутись. Розмова починала цікавити його все більше. „Шухер! – вигукнув водій. – Здається клює!” Через якусь хвилину таємничий автомобіль завівся, водій увімкнув вогні, чим і дозволив туристові, визирнувши зі спальника, розгледіти номер. Не покладаючись на пам’ять, він навпомацки занотував його в свій записничок. Авто виїхало на шосе, а велосипедист довго ще не міг тієї ночі заснути, а коли заснув, то йому приснився чомусь Париж...
Розшукати власника таємничого нічного авто особливої мороки для нього не становило. Колишній однокласник, а нині полковник міліції, хтозна, повірив чи ні його історії про нахабу, який мало не збив бідолашного велотуриста на дорозі, але через кілька днів зателефонував і, по військовому чітко, доповів: „Автомобіль „Фольксваген” білого кольору, державний номер 173 – 91 КХ, зареєстровано Макарівським МРЕВ на ім’я Куріпченка Олександра Васильовича, який проживає за адресою... ” і, назбиравши відгулів, велосипедист поїхав у Макарівку...
– Отже, – вів далі гість, – за своє мовчання я прошу зовсім дещицю: вісім тисяч. Погодьтеся, для вас із вашими прибутками ця сума тягарем не стане. А саме вона мені конче необхідна. І все, я залишаю вас назавжди. До речі, давайте одразу з’ясуємо все до кінця: Якщо, боронь Боже, зі мною щось трапиться... Ну там цеглина впаде на макітру, чи авто мене зіб’є, випадково – докладний звіт про ваші героїчні подвиги, а я, повірте, дійсно щиро захоплююсь вашою відвагою, негайно буде відправлено, м-м-м... самі знаєте куди. Те ж таки відбудеться, коли ви, про що я не наважуюся й гадати, раптом не виявите бажання проспонсорувати мене цією незначною для вас часткою. Згаданий звіт, до слова, надійно захований, і навіть не в моїй квартирі, хоча й барліг мій знайти вам буде непросто. Отже, Олександре Васильовичу, я гадаю ми добре один одного зрозуміли й між нами не виникне ніяких прикрих недоречностей. А гроші, коли ваша ласка, я волів би отримати зараз. Може ще встигну, – гість глянув на годинника, – на обідню електричку.
Ріпа мовчки дивився на прибульця. Якби ця чудасія відбувалася не з ним, він би вже давно розреготався. Вісім тисяч? Увесь його теперішній оборот, не рахуючи власне „Фольксвагена”, тягнув тисячі на дві, не більше. А цей шантажист вимагає вісім! Звісно, він же не знає...
– Ну звісно, – промовив Ріпа. – Ви ж не знаєте...
– Що?
Ріпа зобразив кислу й водночас іронічну посмішку:
– Ви ж не знаєте, як там вас?..
– Ну, скажімо, Валер’янович.
– ...Валер’яновичу. Ви ж не знаєте, що трапилось останнім часом. Хоч і переконуєте мене, що знаєте все.
– Ну й що ж трапилось? Тільки давайте, знаєте, без води. А то ще видасте, що всі гроші перерахували сиротинцям!
– Гірше, – хмикнув Ріпа. „А чому б і не розказати? – спало флібустьєрові на думку. – Він же й так усе знає. Цей суціга видно не в тім’я битий! Хоче отримати свої вісім тисяч, то хай допоможе їх знайти!” – Каса зникла, – проказав уголос. – Разом з касиром!
Ванюшко радів. Уперше звідтоді, як зник безвісті тато й у родині оселилися невпевненість і тривога. Він не одразу зрозумів причину своєї радості, якийсь час хлопчик її взагалі не помічав. Вони з братиком копирсалися посеред подвір’я біля розхитаного до решти Ілюшчиного велосипеда (Ванюшків справний стояв собі напоготові в повітці, але молодшому шибайголові було категорично заборонено до нього наближатись) і Ванюшко вкотре марно силкувався вирівняти геть покорчене „вісімками” заднє колесо, як раптом усвідомив, що радіє й навіть завмер на хвильку ошелешено.
– Ну, зробив? – штовхнув брата верткий Ілюшко.
Ванюшко отямився, озирнувся й побачив причину своєї радості: мама! Вона сміялась! Стояла біля хвіртки з хрещеною Валею, розмовляла з нею про щось своє, доросле, нудне й незрозуміле. І сміялась. Неголосно. Боязко і невміло. Але сміялась. Коли таке було востаннє? Коли він чув її сміх і чи чув коли-небудь взагалі?
Ванюшко лагодив колесо, поруч надокучливим ґедзем крутився й заважав Ілюшко, але Ванюшко його не помічав. Його маленьке серце співало й сміялося вдвох із мамою і йому байдуже було, що там її розвеселило, адже ще зовсім недавно розвеселити маму не могло ніщо.
Ще зовсім недавно, якщо тато був удома, то мама не те що не сміялась, вона взагалі намагалася стати невидимою. Безтілесною тінню витала вона тоді подвір’ям, прагнучи якомога рідше потрапляти чоловікові на очі. Коли тато був у хаті – вона робила щось на подвір’ї, або на городі. Якщо батько виходив надвір – мама зникала в хаті, тихенько, щоб, крий Боже, нічого не дзенькнуло, поралась на кухні, або прибирала в кімнатах. Коли тато її кликав, вона з’являлася миттєво, виникала перед ним наче просто з повітря, покірна, готова вислухати й виконати будь-яку забаганку. Головним було його не розсердити. Що завгодно, аби тільки не розсердити! Будь яка жертва – тільки б не розсердити! Бо якщо його розсердиш...
Ванюшко добре знав, що могло бути потім. Його допитливі, не по дитячому глибокі очі, досить уже встигли надивитися такого, що й не кожен дорослий бачив у своєму житті. І з того баченого синці в мами під очима, чи забитий ніс, чи темні плями на її білих теплих руках були для хлопчика мало не дріб’язковим повсякденням, на яке чи й годі зважати. Бо й інше бувало, страшніше...
Якось узимку тато вигнав маму роздягненою на мороз. У самій нічнушці. І не дозволяв Ванюшкові відчинити, як той не плакав і як не благав. Ванюшко благав усередині, а мама знадвору, під вікнами. (Малий Ілюшко спав і нічого не бачив.)
А скільки було, що тато погрожував мамі сокирою, а тоді лягав спати й силував її лягати поряд, а сокиру клав під подушку. А скільки разів він садовив її, втомлену за день, перед собою та варнякав п’яний, вичитуючи їй щось аж до ранку, і сон його не брав, і він не відпускав маму, скільки вона не плакала й не просилась; а малий Ілюшко спав, а Ванюшко, тихенько скавулів, накривши голову подушкою, аби не чути батькового голосу й маминого плачу, та однаково було чути, бо двері щільно не зачинялись…
Тато теж іноді плакав, але не як мама, нудно, мов осінній дощик, і не ображено, як Ванюшко, на всіх ображено, навіть трошки на маму, тато плакав дражливо. Наче не хотів, а воно в нього само виходило й він дратувався. Плакав і скаржився на життя, на талан, на те, що його ніхто не розуміє, ніхто не знає його душі та ніхто не любить. Але боронь Боже мамі було його пожаліти. Він тоді навіснів. Тато не любив, коли його жаліли.
Та найважчим було навіть не це, бо понад усе людину пригнічує невідомість. І коли Ванюшко знав, що тато мусить повернутися додому о пів на дев’яту, а його не було навіть через годину, то хлопчик непокоївся, нервувався, затискав між коліньми тремтячі долоньки і, зашившись десь у куток, бачив, як тремтить в іншому кутку мама. І вони не дивились одне одному у вічі, але Ванюшко добре знав, що мама думає те ж, що й він: „Якщо тато не прийшов вчасно, значить він прийде п’яний, а якщо він прийде п’яний...” І так вони сиділи й тремтіли, зиркаючи потай на годинник, і лише Ілюшко нічого не помічав, грався собі як завжди безтурботно.
Ілюшко тата любив, а тато любив Ілюшка. Він називав малого спадкоємцем і був переконаний, що з того, на відміну від тюхтійчика Ванюшки, виросте справжній мужчина. Тата завжди дратувала ота Ванюшчина вдумливість, допитливість і заглибленість у себе. Ілюшко весь був як на долоні, простий і зрозумілий. З ним легко було гратися й вигадувати всілякі розваги, а Ванюшко більше полюбляв ігри серйозні, де треба думати, любив читати й батько, втім як і в усіх інших „гріхах”, звинувачував маму, що це вона „зіпсувала” дитину, зробила з його старшого сина слинька, якому трудно доведеться в дорослому житті.
І ось тато зник. Спершу мама й Ванюшко, просто розгубились. Вони не знали, що діяти, як поводитись, сиділи й чекали, що тато ось-ось повернеться. Але день минав за днем, а тато не повертався. Приходили сусіди, приходили знайомі й родичі, приходила мамина сестра тьотя Тамара; вони вислуховували одну й ту ж сумну мамину розповідь (Ванюшко вивчив її мало не напам’ять), вони співчутливо хитали головами, витирали хусточками очі, дивлячись на „бідолашних сиріток”, лаяли недобрі часи (раніше люди просто так не зникали) й невтішно зітхали. Мама зітхала теж, на її очах також блищали сльози, але, виконавши свій обов’язок, сусідки та знайомі йшли, в мами висихали очі й Ванюшко бачив, як ходить вона по хаті, спокійна й зосереджена, тиха як завжди, але не було вже ні на маминому обличчі ні в ході тієї щохвилинної настороженості та щохвилинного очікування біди, які спостерігав у ній хлопчик раніше.
А сьогодні він почув, як мама сміється. Неголосно. Несміливо. Так сміється, либонь, тяжкохворий, уперше відчувши, що одужує. І десь у найпотаємніших і найглибших схованках його свідомості ворухнулася думка, ні, навіть не думка, а так, лише тінь думки, лише невиразний порух, якого може й не було взагалі... Звісно, Ванюшко непокоївся за тата, як і належить синові непокоїтись за тата. Звісно він прагнув якнайскорішого та щасливого його повернення, але той порух, та тінь думки в нетрях свідомості: „Хай він не вернеться!..” – наче крізь серпанок вимальовувалося складене в слова поняття, лише на мить вимальовувалося й одразу щезало й хлопчик ганив себе за ту негідну мить і боявся її й гнав від себе і, прагнучи зосередитись на іншому, ще старанніше та ретельніше підтягував шпиці на задньому колесі геть розхитаного та погнутого Ілюшкового велосипеда…