Основний смак
Василь Триндюк — 17/04/2010 - 19:50
-1-
Сидимо, ото, ми, якось пообіді, а саме, на бригаді в тіньочку й сальце злегка зав`язуємо. Самі мужики, бабства поруч, аж геть немає. Ну, хто за столом сидить, а хто й лежить тут же поряд на травичці. Це, в кого яка конструкція особистого салозав`яза. Ну, то й теревенимо, як звичайно. Бо, сам процес це дуже любить. Таке гарне своє сало та й на собі викохується… Коротше, розмова, таки, добре цьому сприяє.
Аж дивлюся, а дорогою з села Хведько Чобіт на своєму юмазі до нас курявою мететься. Він-бо, обідати завжди додому до жінки їздить. А це, щось раніше його принесло. Та ще й всього скуйовдженого такого. Ну, наче, ота курка опісля амуру з півненком можливостей нешутейних. А тим часом, сам Хведюньо, поставив біля складу трактора, підійшов до нас, сів на вільне на лаві місце й закурив. Ну, тут я його й питаю:
І, чого ж, ти, отакий схарапуджений, Хведьку, га?
Мовчить він, лише цигарочку зі шкваром смокче. А я ж, знову до нього:
-І чого ж, ти, такий сумний, Хведюню? Що, дружинонька у обід виховувала? Мабуть черговий імпічмент з занесенням в печінкмент одержав?
-Та ніхто, ту... міліцію в печі не їв! І з чого, ти, отаке взяв? –спромігся зрештою на слово він.
-Тю, ну ти вже, мов той ребусник по самі галагани відшараджений, - відповідаю. Я ж про імпічмент говорив. Слово таке є ненашенське, що означає просто „тьху на тебе”. Тільки це, ну, як на людях й по-культурному, звичайно. А, ти, ну й чудило, вже й ментиліцію якусь сюди приплів.
-Та, не зрозумів ніхрена я, - зробив він затяжку й додав на видиху:
Ти ж, як завжди, так мудрьоно говориш.
-Ну, звиняйте, шановний, бананів лузаних немає. Тому й кажу вже, як кажу. Й додаю:
Так, що, знову між ніжні шестерні жінчиного виховання попав?
-Отож, - скрушно відповідає Чобіток.
-А що ж ти хотів, шановний? Якщо мама в дитинстві не допрацювала, то тепер естафета виховання до законної дружини перейшла, -мовив я.
-Така, ото, вже домашня вихователька, мері в попінс, та й на мою голову, -пожалівся він власну фізію, мов середа на пятницю кривлячи.
-А це, вже, як на цю справу подивитися. Може це є шанс твій, хоч якось в люди вибитися? –висловив я здогад.
-Та мені краще вбитися, ніж в її люди вибитися. Так вже задовбала, - продовжив жальбу Хведюньо.
-Це точно. Бо роботи в неї з тобою, як кажуть аж неразу непочатий край. І не треба мордяку, ото, брижами вкривати. Бо крити тобі тут, аж зовсім нічим. От, якщо це не про тебе я зараз скажу, то можеш мене дулею під ніс на всьому скаку зупиняти. І нічого тобі за це не буде. Аж зовсім. Ну, то домовилися? –вже питаю.
-А ти, спробуй, -він мені на те.
-А, ви, хлопці, розсудіть нас по-справедливості, -їм кажу.
-Добре –добре – загуділи хлопці.
-Ну, тоді, поєхалі, шановний яснопане Хведір Чоботовський, відказав я й почав:
Ну, по-перше, за столом ти чмакаєш аж всією слизовою оболонкою одразу. Значно легше їсиш руками ніж ложкою, я вже не кажу про виделку.
По-друге, ситість показуєш відрижкою й, взагалі, сп`яну ви з Нон Стопом вночі запареною дертю з картопляними лушпайками закушували. Геть чисто бідну свиню баби Лепетихи об`їли.
По-третє, наполегливо й стало трудові піньонзи пропиваєш? Хіба це не про тебе? –Мовчиш.
Я тоді й хлопців питаю:
Хлопці, це все про нього?
-Як день білий, - гудять ті.
Ну, а я ще на гора додав:
Хорош, скажу, ти, сєвєрний олєнь. А по-нашому, добра таки свинота. Ти не ображайся. Вона правильно над тобою працює. Так, дивись, років у 50, якщо не згориш від вогняної води, то хоч свиню об`їдати перестанеш. А ще, я тобі скажу, як родному:
Слухайся свою дружину, Хведюню та старайся. У вас з нею всього одна голова на двох. І та не в тебе.
Ну, він тут, як завжди надувся. Й далі до кінця салозав`язу лише відмовчувався, й цигарочку за цигарочкою смалив. Та, нічого страшного, Чобіток ще геть молодий, то й хай собі виховується, хоч потроху. Тільки всім краще буде. Принаймні, за спільним обідом...
Далі, трохи помовчали. Такий, ото, він процес опісляобіднього самоусалення. Сприяє цілковитому салозаглибленню. Аж, тут, я поглянув на Петька Кірзатого, що саме прикурював. Посумнішав Петько після розбору хведькових польотів на виховольоті. Ну, й ця причина нам відома. Отож, і питаю:
–Що скажеш, Петруньо? І в тебе проблеми... по-женські? Всмислі, по бабській часті? -Та, з дружиною ж, звичайно.
-Ага, хай їй грець, - він мені відповідає.
-Ну, шановний, тут трохи інший ситець. Ти ж з такою жінкою, мов той селянин во дворянстві, - промовив я.
-Або, вона в селянстві, - додав Кірзатий.
-Ну, нічого такого дивного у ваших взаєминах і немає. Все просто, вибачте, ви мені з Хведьком, мов чобіток кирзовий, - відказав я на те й продовжив:
Ти ж тракторист, три класи–два коридори, а вона, таки, інститут закінчила, культурно-музичний. А культура, там вєздє, аж прьот. Я знаю, бо до них заходив, як рибу продавав „з доставкою”. Там композитори на стінах скрізь висять і на студенточок молоденьких зиркають, особливо ж Бетховен... Старий шибеник, краще б сиву голову старанніше причесав...
А ще, мають вони там гобой, фагот, скрипку, рояль у кущах, різні танці–шманці в трико й перед зеркалом на всю стіну… Естетка вона в тебе в повному естетизмі, коротше, а тут, вибач, стоячі носки вулканізувати...
-Яка ж, вона естонка? –Всю дорогу, справжньою хохляндою була, - перебив мене Петько.
-Не встрявай, бо ще не договорив. А, якщо не дочув, то поясню, що не естонка жінка твоя, а естетка… Тобто, каліровано-культурна, як по-нашому, - відказав йому я та й продовжив далі:
Да, доречи, а рибку там усі купували: й естети, й естонці , й не дуже...
Коротше, Петря, забуває вона в тебе про свою головну начинку. А що ж воно там у них під обгорткою бути повинно? –Я так вважаю, що кожна жінка – це, найперше, власному чоловікові –дружина, дітям –мати, онукам –бабця... А потім, вже, там, освіти, професії, консерваторії консерви консервувати... А вона, тебе ще й, навіть, просто, як людину теж ігнорує...
-То наш Кирзачок готується скоро на трипдачі сімейну гонорею комбайном косити? –тут Ілько Партєйний встряв, салозав`яз нагло перериваючи.
-Та, то не гонорея в неї, Партіє. „Ігнорує”, це коли вдає, що ніби не помічає. Та заберіть від мене, хлопці, цього счєтовода, вічно він у штанях дбайливо майно перекочує, коли інші слухають. Скинеться, як здрасьтє, ще луна від шпанських джмелів у вухах повним ходом. Напівнедочує, і вже варнякає, -встиг віддбрити я Ілька доки Петюньо розмірковував на тему „Бити чи не бити?”. І заліг той Партєйний знову на травичку фізично неушкодженим. Отож, а я продовжив далі:
От, перебив, червоний терорист з гарніром, так про що я? А, про твою, Петьку. Вважає вона, що ти вже й не людина, бо культурою та освітою їй не рівня. Що чоловік її – так собі, недоробок без доробок, якийсь. А себе має за Розу Римбаєву та Клару Цеткін у одному варенику... Ну, прямо, як у цьому випадку...
-О, давай-давай, сало любить, як ти розповідаєш, - підбадьорили мене наші хлопці.
-Коротше, було одного разу зі мною отаке, - та й додаю:
Як бригадир своєю появою не переб`є, то може й до самого кінця на цій перерві дойдемо.
Аж тут, з`являється й він. Здоровий, мов баран червоний майоран.
-Про вовка –помовка, -кажу. Ну, що? -Тоді завтра продовжимо. Так само пообіді. Як, щось не переб`є. Та й розбіглися ми собі по сталевим коням.
-2-
Не повірите, але, як загадалося, так і сталося. Знову пообіді та й при салоза`язі були ми всі. То й продовжив я вчорашнє, нагло бригадировою з`явою перерване:
Отож, навчався я тоді в райцентрівському ПТУ на тракториста й жив у общазі. Сталося те, якраз після закінчення першого курсу. Вирішили ми з друзями та товаришами з цього приводу випити. Й, щоб культурно, по можливості, але на скільки грошей вистачить. Отож, купили ікри кабачкової, хліба, консервів „Завтрак туриста” та, звичайно ж, і вогняної води. А, якщо точніше, то зганяли на точку, де й розжилися на український народний її замінник. Потім, накрили в общазі стіл і культурно почали...
Десь через півгодини, вже й забажалося додати ще культури. Ну, дістали ми 3 гітари, баян. Зібрав Валька Носач „ударну” установку з чемоданів „дипломат”, -тепер таких не випускають -, взяв 2 дерев`яні лінійки й як ушкварили ж ми...
Задля розгону, зіграли нашу похідно-бойову „Затянулась бурой тіной гладь старінного пруда”, потім „Нє прячь зєлєниє глаза”, „Бєлиє рози” та інші хороші пісні. Тепер, нажаль, таких мало співають. А, як вже дійшли до „Ой на горі два дубки”, забігає в кімнату, черговий по поверху й, весь зі страху вібруючи, мов той двигун на стенді, каже:
Таки, повний шухєр! Директор сюди сходами підіймається!
–Та й звідки ж йому тут на голому місці взятися? – засумнівався я.
–Клепка вас здала, -пояснив той.
А Клепкою, ми прозивали вахтера Клеопатру Пахомівну, рідну сестру директора училища. Й така була та бабця добрюща, що сторож майстерень дід Семен про неї якось сказав:
Така в нас Клепка женщина задушевна, тільки й зрадієш, як своїми руками задушиш.
-Коротше, стрімкий повальний шухер! Беремо все з собою й мерщій в обійми матері-природи! – кажу я хлопцям.
Сказано-зроблено. Скидали потрібне в один чийсь великий рюкзак й по пожежній драбині спустилися вниз, потім городами до річки. Ось ми вже й на березі під вербами. Світить общага вдалині вікнами, десь подекуди ще вогні та вогники й на небі отакенні літні зорі. Ото й все освітлення. Наче й зовсім тихо навколо, а комариків-дудариків геть немає. Може вимерли? Ну, не всі звичайно. На розвод, видко, теж лишилося. Бо потім у житті ще не раз кусали, гади. Але тоді, геть жодного й поряд не дзижчало...
Ну, розпалили ми вогнище й тут виявилося, що випити є, навіть багато, а закусити нічим. Навіть баян узяли з собою, а закусити нічим. Уявляєте? Довбаний баян! Так ніхто на ньому над річкою й не заграв. Хоч і прийняли вже на грудь добре, але директора все одно боялися сюди накликати. Коротше, забули ми ту їжу, дуже вже швидко драпали.
Та всі знають, що як вже тост далеко не перший, то закусь не є головним складником свята. Отож, цей дефіцит пройшов майже непоміченим. Згадали ми за нього пізніше. Вже, коли захотілося від радості та й, хоч що-небудь зробити. А, як коротше, то потягло нас на подвиги. Ну, деякі тут же прямо на травиці сирій прибережній подвигнулися спатоньки. Інші, а їх виявилося двое, Колька Шморгун та я, вирішили справити це по-своєму. Ну, й привід знайшовся, що закусі немає.
Отож, витрусив Колька з рюкзака рештки й говорить:
Мужики, тут поряд пересувний цирк-звіриниць стоїть, пішли в сторожів якоїсь їжі попросимо. Сам не піду.
Тут я й кажу:
Шморг, йду з тобою. Хлопці, підождіть з голоду вмирати, ходоки вже стрімко виходять. Ми скоро!
Та й пішли собі...
А, вже як дісталися на місце, то найперше, що привернуло мою увагу це був дикий сморід від тих кліток зі звірями... Да, краса завжди має отаку оборотну сторону. Ну, прекрасне-прекрасним, а в сторожці чомусь темно. Видко, спить охорона без ніг задніх. Постукали. А нам ніхто й не відповідає. Тут Колька й каже:
Он замок на дверях навісний, мабуть пішла охорона до якогось хрона.
Роззирнувся я по освітленій території, а людей аж геть не видно.
-Ну, й що ж робити будемо тепер? – питаю.
–А звірі-артисти, знаєш які жирні бувають? –замріяно відповів Шморг й додав:
Їх же дуже добре годують, бо їм багато думати й часто кривлятися на людях треба.
-Ну, Коляне, освіченого бегемота чи слона забити подвиг достойний самого Рембо з голоду охлялого, але дуже вже великі туші, не надірвати би пупів на переносці, -висловив я свої міркування з цього приводу.
–Да, - зі знавецькою міною сказав Колька і видав підсумок:
Треба нам полювати, когось полегшеного. Але тільки не за рахунок вгодованності.
І пішли ми шукати. Стривожені хвостаті артисти підняли страшенний ґвалт. А ми все одно йдемо далі. Ну, різних там коней, мавп, тхорів з дикобразами та борсуків забракували по причинам, як розмірів чи неїстивності, так і складності процесів забою та приготування в їжу.
От, нарешті дішли й до птахів. Ну, мабуть ці кандидати нас і влаштують, -подумалось мені.
–Ти балакучу попугаятину, Коляне, не погидуєш? –питаю.
-Та ну її в баню, нащо вони треба, кури лихословні? Я ось, наче просто півня знайшов, - відповів Шморг.
–О, це вже більш на звичну їжу схоже, -зрадів я:
Ану, діставай.
Відчинив Микола задвижку на клітці, засунув туди руку й одразу хтось звідти невдоволено заматюкався по-курячому. Та не злякався Колька слова курячого недоброго. Отож, й витягує за що взялося крикуна того...
Да, справді, півень, але добрячий такий, кіл на п`ять. Ще й одразу грізно так глипнув на мене оком і надривно зарепетував по-півнячому. Ну, й глипай-глипай собі, позаштатний директор ското та птахо морочника, а мітингувати серед тут ми тобі не дамо, -подумав я. А, вголос же, до півня промовив таке:
-Вибач нас, Курячий Топтун, от і скінчилася твоя артистична кар`єра. Не хлібом єдиним, а ще й курячим м`ясом цієї ночі буде жити майбутній механізатор.
Тут же швиденько скрутили йому голову, щоб далі не горлав, не клювався та не дряпався. Вклали його Шморгуну в рюкзак і мерщій через огорожу, доки не з`явилася на місце охорона звіринця...
А вже, як підходили до річки, то почули, що в цирку знявся переполох. Звуки глупої ночі далеченько лунають. Та нас це вже наче й не стосувалося.
Змерзлі й майже тверезі хлопці, що вже всі чисто сиділи біля палаючого вогнища дуже зраділи появі ходоків разом з півнем. Й тому, дуже швидко висококультурну здобич нахолодну обскубли і, як змогли, обпатрали. Потім, на якихось прутиках пожарили й досить непогано підснідали та й тим же шляхом повернулися в общагу...
Коротше, погуляли ми тоді добре. А завдяки активній участі півня-артиста, ще й навіть культурніше ніж планували. Доречи, дарма ми так наполохалися чергового. То все були клепчині жартики, брату своєму вона й не дзвонила.
А вранці приходить до нас в секцію староста групи й говорить:
Сьогодні о 15.00. курс ведуть у цирк-звіринець на виставу. Майстер сказав, що явка для всіх обов`язкова, буде директор і особисто сам проведе перекличку.
Ну, робити нічого, общаговські учні ПТУ люди підневільні, то й прийшлось нам теж піти...
Отож, погребли ми. Потім нас, мов тих курчат прерахував директор. Й слово своє витримав, зробив це, таки, особисто. Ну, тільки-но розсілися по лавах, а вже й ведучий у лискучому костюмі на сцену викотився. Щось він там молов-молов, а потім і каже:
У нас таке горе... Сьогодні улюбленець публіки, переможець багатьох конкурсів та володар різноманітних відзнак, вчений півень на ім`я Петруччо П`яточині, виступати не буде. Хтось нашого дорогого артиста вночі вкрав із його клітки.
А я в цей момент поглянув на Шморга. Колька саме солодко облизнувся та любовно погладив себе по пузендлу. Ну, прямо, як Вовк, що виконав і перевиконав всю свою „продовольствєнную програму”. А саме, зжер семерих козенят, бабусю й Червону шапочку, Сіренького Козлика й Хлопчика–Мізинчика та ще й Колобка витяг із самої пащі в Лисиці й з`їв. А потім, ще й саму руду на закуску з хвостом лигонув. Та Мисливець по нього так і не прийшов...
Хочу, ще що за артиста цього сказати. Ну, як зуби молоді, то все воно смачно, але, всеодно півень, як півень. Хіба, що добряче жирний. А такий великий від того, що немолодий. Довго навчали його різним трюкам та ще потім якийсь час відпрацьовував харчі. Але тут втрутилася, так би мовити, доля всіх курей і він, як говорить наш фельдшер: лєтально відлітався. І відлітався півень, скажу я вам, то, як на мій смак, досить непогано й, навіть, дуже смачно, -закінчив я ту розповідь. та й.
-А по селах так довго півнів не держуть. Нам, ті півнячі трюки приткнути нікуди, - знову Партєйний встряг.
-Це точно, - підтвердив я й додав:
Так от я й кажу, Петря, ти не дивись, що вона в тебе там отака із себе. Пам`ятай циркового півня. Що в нього під обгорткою? Курятина. Основний так би мовити смак. От і ти з нею просто, але й... твердо. І чим твердіше, тим простіше. Щоб сильну руку хазяїна відчувала. Коротше, до начинки її достукайся. Але не бийся. У них, в освічених мозок дуже легко збовтується. А назад, потім довго не розбовтується. Словом та ділом впливай. Тоді й тобі, і їй буде добре, -закінчив ті щодо подружнього життя настанови.
Й, вірите, встиг до приїзду бригадира, ну прямо тютіль в тютіль. Ну, й як завжди розбіглися ми тоді по конях сталевих на поля й луки...
Щоб там не говорилось, чи пообіді, чи замість нього, а власну сім`ю годувати всеодно треба. Кажуть же, що живіт пустий - до слів глухий. І, байдуже, чи жіночий він, чи чоловічий.