Поважна особа
Василь Триндюк — 11/03/2010 - 13:13
От ще давньогрецький мудрець Архімед говорив, що самолюбство - це важіль, на якому тримається Земля. А, що? От у мене був знайомий, Гена Кока, який стріляв курити в такий собі хитрий спосіб. Казав багатому на цигарки: дай закурити, якщо ти не гомозяка . І, що, ви, думали? Звичайно, давали, бо дати закурити було значно дешевше, ніж визнати себе таким. Правда в нього згодом сталися проблеми, коли наскочив із своєю фразою в місті в кафе на якогось там поета-естета. Той солодко її прослухав і відповів:
На, бєрі сігарєту, шалунішка губастєнькій, еслі ти тоже голубой.
Тут, Кока зам`явся й видавив із себе, щось типа:
Та, то я так.. Я, взагалі, з дитинства не курю.
-Так, ти, просто мєня клєіш, малиш? Что, очень хочеш крєпкой однополой любві? – висловив здогад метикований на свою руку естет.
–Та, нічого я не хочу, бо з дитинства не люблю міцної одежі с полами. Немає в мене ні піджаків, ні пальт, ні халата, тільки куртки до пояса, - пробурмотів у відповідь невдалий стрілець-по-тютюнець.
–Как он, стєрвєц, мнє голову вскружил ігрою тонкою любовной етой? Бєгом пашлі, шалун, шалаш тєністий рядом і пусть прірода дикая бистрєй возьмєт своє....
–Та не піду я з Вами, дядечко, в теніс той на природу грати.
–Ето почєму же, юний пєрєсмєшник?
-Мені все життя не везьот у цю гру. Так був Васька Курява, в клубі на тенісі випадково по хазяйствові заліпив... ракеткою, що наш ветеринар сказав: цей пеніс тепер не буде грати в теніс.
–Да, ти, нахал, шалун противний, мєня любовной так увлєк ігрой, что я готова попитаться чуда!...
Як чкурнув тоді Гена... Біг, як від паровоза... Насилу втік. Отямився в яру під містком, аж тім`я в реп`яхах, весь забрьоханий та подертий, як мавпина газета... Да, не плюй слово в колодязь, чобіт гузну–не коханець...
А, до речі, от, ще один Гена. Та не якийсь, там, Кока, а цілий Дядечко Ау.
-Не „Мяу”, Хведька, а Ау! Я, забув, ти ж жодної книжки не читав. У школі не навчився, а в армії у голову втулили цілу обкладинку Статуту Збройних Сил і на інше місця на все життя не залишилося... Перебив, академік домашній...
Да, а про Дядечка Ау колись писали в дитячому журналі „Мурзліка” . Був такий дідок десь там, звідки зимовим сквозняком різних Санта–Кланусів заносить. Сам вкохався невеличкий, відра на півтора стойма, і волохатющий з голови до п`ят. Квітникар знатний. І, як неабиякий знавець, мав свої погляди на вирощування кімнатних квітів у краю вічної мерзлоти. Підливав їх там місцевими щтями на самогоні настояними, щоб були здорові та гарні, як молода капуста й не потерпали від морозів. Ото, й Гена так чинив, тільки у нас в Україні, в окремо взятій власній хаті. Одначе, самогон випивав сам, бо вважав, що при нашому кліматі кімнатні квіти на цій дієті швидко стануть, як він казав, невиліковними алкалоїдами.
Зовні Гена мав таку схожість зі справжнім Дядечком Ау, ну, майже, як той брат-близнюк. І ростом приблизно такий, але волохатість наскільки всеохоплююча, що справжній Ау аж на повні штани обзаздриться. Лоба, навколо очей, носа, перед шиї аж до ключиці - кожен день Генка пробривав. А, як виходило чомусь забутись про ранкове гоління, то сусід, двометровий здоровило Михайло Конь, на вулиці при зустрічі, завжди плутав його зі своєю часто утікаючою з двору кавказькою вівчаркою Жульбарсом. І, бідкаючись, що якісь жартуни знову нарядили собацюру, хапав Гену своїми величезними ручиськами та одягав на нього намордник з ошийником і замикав до буди на цеп. Бо масть шерсті в Гени Ау була, як і в Жульбарса, коли той солідно забрьохається. А Михайло, на одне вухо глухий, як пень, а друге так беріг, що ніколи й нічого ним не слухав...
Ото й, спробуй з буди до жінки докричись, -хоч усього й тільки через паркан-, але ж гукати доводиться в наморднику. Ще й поруч гавкає, аж розривається справжній Жульбарс, що на той момент вже повернувся з мандрів... Коротше, вже після четвертої посадки на цеп Гена ніколи не лінувався людські риси на собі оголювати...
Характер Дядечко Ау мав величний, приблизно як у імператора Наполеона. Але тільки для використання виключно на присадибній ділянці. За його межами визнанням та славою для Ау й не пахло. Мало того, там іншим підсмердювало... цілими ватерлоами, й не тільки, з ватерклозетів. Там підступно ходив, хоч би, той же, могутній ув`язнювач-глухопердя, Михайло Конь та інші супостати.
От, наприклад, восьмипудовий ваговоз Таська Зельонка. Так її прозивали за те, що від усього лікувалася нею ріднючою. Густо мастила, де вважала за потрібне й, навіть, пила її задля попередження хвороб. Із-за всього цього, коли розмовляла, то було видно, що в роті у неї, як у коров`ячий пащі на пасовиську. А ще, казала вона, що ні що так не заспокоює нерви, як чайна ложка зеленки на кіло живої ваги. Та, коли вже з віком Таська почала підупадати зором, то зеленкові кружала стали постійною окрасою навколо її очей.
От, може із-за цього чи ще від якоїсь того ж кольору холери, але не помічала вона величі постаті Ау. Наскільки не помічала, що в автобусі, навіть якось сіла на те місце, де він вже сидів, замислено погойдуючи ногами й зосереджено в носі колупаючи. Отож, й угніздилася мадам Таська таким чином, що досить міцно обняла його аж обома своїми полушаріями. Гена, звичайно, дуже зрадів увазі такої помітної мадами, як Таська, й кокетливо, але чомусь, якось, аж рвучко та часто-часто, прогойдав ногами цілу зупинку, аж допоки зеленава макродама не вийшла з автобуса. Й дуже своєчасним виявилось те, що, добросерда сусідка, бабця Томка, побачивши, що Ау після кріпких обіймів безмежних тасьчиних полушарій не подає ознак життя, одразу кинулася приводити його до тями. Задля чого, швидесенько вихлюпнула з літрової банки Гені просто в обличча свої аналізи на діабет, які настояла й везла в райполіклініку... І, допомогло, розімлілий від пестощів тасьчиних крупногабаритних принад аж до втрати дихання, Ау стрімко повернувся до життя. Але, вже облизнувшись, замість подяки, чомусь семиповерхово облаяв бабцю-рятівницю й, ховаючи погляд від інших пасажирів, швидко вибіг з автобуса на наступній зупинці.
Ото, на додачу до такого характеру Гена вважав себе дуже освіченою й напрочуд розвиненою особистістю. Й, щоб не утаїти це від оточуючих звичайних людей та, чуйно піклуючись про їхній освітній рівень, вживав у своїй мові різні словеса, як він казав, „з передових наукових гіпнотіз ”. От, наприклад, отаке. „Людина, коли дихає, то вдихає кислород, а видихає... водород”. Навіть, коли жінка йому сказала, що він, як той верблюд, може сорок днів пити й нічого не робити, то він у відповідь придавив її могутнім інтелектом. Задля чого видав таку фразу: Від мого з тобою симбіозу у шерсті розвелось забагато навозу! Ото, такий вже розумаха.
А, от, трудова діяльність Ау поза межами садиби, а був він електрик за фахом, мала за звичку стабільно йти угору, стрімко обриваючись униз вже приблизно через місяць. Рівно наскільки в Гени вистачало терпцю спокійно миритися з тупоголовим савіллям начальства.
-Що ж це таке? Хто ж, ото, нами керує? Одні гузноголові! Того ми так і живемо, як на похмілля, - розмірковував він.
Потім, традиційно, зникнувши на тижденьочок–другий у творчий запій по народженню пропозицій до покращення подальшої співпраці, повертався на роботу й проголошував керівництву все у вічі й без прикрас, як, ото, мама народила. Й, майже завжди ці пропозиції виглядали приблизно наступним чином:
Для початку, як єдино можливий вихід, призначав директором підприємства себе рідного. А старого відправляв допідкуватися в інститут розвитку мавпи в людину, де й посадити там у камеру для дорощування на освітньо-розвиваючу цицю.
Потім, бригадира ж електриків, взагалі, поставити на голову в помийне відро з діалектричного матеріалу й розчахнути якнайширше йому ноги і, надійно закріпивши це положення дротом-четвіркою, наказом по підприємтсву призначити головним тостером району та й підключити до струму.
Текст самого наказу та креслення винаходу прикладалися. Також, ще в комплекті був екземпляр хлібоприйомника для бригадиро-тостера із зручним вхідно-вихідним раструбом, виготовленого на базі проношених гениних трусів сімейного зразка та халяви з працюючою блискавкою від старого жінкиного чобота. Й інструкція по експлуатації пристрою, де чорним по білому було записано, щоб обов`язково не давали тостеру, як завжди, лінуватися. І, щоб піджарював справно. І, хай до нього кожен день весь район, але тільки з черствим хлібцем з`їжджається. Та, щоб добре пропихати було кому. А, якщо нікого не знайдуть нікого охочого, то Ау був готовий суміщувати цю посаду з директорською...
Так ставалось, що Дядечка Ау не тільки ні разу не відлупцювали за ці мудрі пропозиції багатожильним кабелем, а, навіть, просто, відпускали... Приблизно через півгодини після їх внесення, він, як правило, вже мав на руках трудову книжку зі свіжим записом „за власним бажанням”.
А вдома, жінці розповідав, що звільнився з роботи, бо не хотів продовжувати безплідну співпрацю з „...недорозвиненими гузноголовими крадіями наукових гіпнотіз у передових антиліхентів ...” По-іншому Дядечко Ау не міг, велич постаті не дозволяла... Отак, воно, дітки, от, у поважних, у осіб.
Ох і мудрьоний мужик був цей самий Архімед. Він, навіть, гармату вже тоді придумав... Да, ще й на пару...
-Та, не з ким на пару, Хведька, а на парі. Кам`яне ядро, ця сама водяна пара з гармати виштовхувала...
-Куди?
-Та, від його міста, щоб не крали в них сало на намиста!
Піду залізного коня заводити, чого й вам бажаю, бо он вже бригадир через рілля на кирзовім ходу чукикає!