- Ти впевнена що хочеш саме туди?
- Та.
- Там немає електрики, з кранів біжить ржава вода – в будинку ніхто не жив двадцять років. Він зовсім не пристосований до нормального існування.
- Я не збираюсь там існувати. Я хочу там жити.
- Ти вперта, як сто ослів.
- Та хоч двісті. Це не має значення. Я хочу саме туди.
- Я продовжую тебе не розуміти. Ти маєш чотири доби – далі будинок купують. Тримай ключі. Але зважай… Пусте. Дорогу пам’ятаєш?
- Зорієнтуюсь. – після незначної паузи, - Дякую.
- Нема за що. Ти…
- Бувай.
“Я розвертаюсь і йду. Він продовжує стояти, він дивиться мені услід і хитає головою. Я цього не бачу, але добре відчуваю спиною. Дістали. Всі дістали.”
Три тижні тому Вона поховала чоловіка. Рак. Йому було 25. Їй 23. Вони були одружені 4 місяці. Тоді лікарі сказали, що вже все. Не буде будиночка на розі двох вулиць, яблуневого садочка з оксамитовою травою під ногами і величезною балією, в якій можна було відмокати літніми місячними ночами. Не буде двох діток, трьох собак невизначеної породи і приблудного рудого кота. Не буде білого кахелю на кухні і чорного посуду в посмодерновому стилі. Не буде…
Нічого не буде, бо… їх вже не буде. Вже нема. Те все матимуть інші. Щасливіші і багатші на життя.
“Ніколи не мрійте. Не плануйте. Не загадуйте. Життя саме корегує ваші плани. Стриже вас під свою гребінку. Ламає. Боляче.
Так пече в грудях. І кашель наждаком шліфує горлянку. Оце на сьогодні остання. Макс казав, що тре’ менше палити. Казав. Таке враження, що тепер про все треба говорити в минулому часі,.. коли ми ще були живі.”
Він пролежав у лікарні з півроку. Так дивно. Була людина, ходила, сміялась. А за якихось шість місяців невідома тварюка, що поселилась в тілі, зжерла його ледь не до кісток.
Макс був улюбленцем публіки. Він не був схожий на Солю. Хоча її в компанії теж любили. Але… її поважали, а Макса просто обожнювали. Соломія більш серйозна, часом навіть похмура. А коли посміхалася, за бісиками в очах виднівся якийсь вселенський сум. Мабуть, вона вже тоді знала, відчувала щось, бо ж занадто ідеальні були в них стосунки: неймовірне кохання (без іронії, дай Боже, кожному такої любові, яка була між цими двома), вдала робота, де були зайняті кожен у своїй сфері (він – соло на гітарі і вокал, вона - бас) – грошей з виступів у нічних клубах не густо, але на життя вистачало, плани, перспективи, мрії…
Вони до останнього нічого нікому не говорили. Нащо? Вдіяти нічого вже не можна, а терпіти оці всіхні великі сумні очі наповнені сльозами і жалістю… Не дочекаєтесь. Вони були не з таких. Хай краще заздрять.
“Знав тільки Паша. Вони з Максом ще з дитсадка були разом. Ми не могли йому не сказати – це таке, що потім важко пробачити. Мої чоловіки… Друг і коханий…
Пашу теж поламало. Так трапляється, коли віддаєш людині забагато душі. Приходить час, людина йде від тебе, а десь у районі твого мікрокосму утворюється чорна діра. Смокче, смокче…
Я ж усе це передбачила. За ці півроку привчила себе до факту невідворотності майбутніх подій. Змирилась. Думала, що змирилась. Бо тоді б не було так боляче. Тоді б не було істерики посеред лікарні, тони заспокійливого. Я думаю, що не було б і цього відчуття нереальності подій, яке зазвичай буває, коли несподівано трапляється якась прикрість.
Прикрість? Яке цинічне слово стосовно смерті близької людини. Я черствію і засихаю, мої слова черствіють без тебе. Холодно…
… і боляче. Я йду вулицею, починають трястися ноги і руки, задихаюсь. Сідаю на лавку. Радію в душі, що скоро вже до тебе. Попускає. Закурюю. Йду далі. Розчарована.”
На похоронах було мало людей. Всі свої – друзі. Вони знали, що треба просто мовчати. Ніяких зайвих слів, слова не потрібні на похоронах.
Соля стояла над ямою. Бліда. Не спала вже третю добу. Здавалось потоншала за ці три дні вдвічі і могла переломитись від подиху вітру. Вона теж мовчала. Взагалі скидалась на статую, евфемерну фігуру, надгробний пам’ятник власному життю.
Його родичі ніколи не розуміли, покинули навіть спілкуватись. Він жив “не так”, як хотілось би мамі, вітчиму, бабці, тітці чи троюрідному брату третього чоловіка звідної сестри. Хоча ні, хотілось саме так, але не моглось. А тут прибігли всі разом у лікарню. Правда, вже на другий день. Намагались висловити своє “співчуття”, яке Соломія відкинула різко і безапеляційно:
- Нам не потрібні ваші жалощі: він вже мертвий, а я ще жива…
На похорони сім’я дружно не пішла. Вони поховали його ще років зо три тому, а тепер тихенько могли тішити самолюбство улюбленою фразою: ми ж казали…
Мати хотіла прийти. Вітчим не пустив…
“Я того дня не пам’ятаю. Ще зранку почала закидатись валер’янкою. Далі пішло вже щось важче. Хотілось відключитись. Боялась того моменту, коли забиватимуть кришку труни… і коли засипатимуть яму. Це найстрашніше, коли твоє життя закопують під землю.
Таблетки подіяли якнайкращим чином. Не пам’ятаю нічого. Ні людей, ні попа, ні його… там.
Тепер тішу себе надією, що того всього насправді не було. А був страшний, жорстокий фарс, зараз актори знімуть маски, засміються фантасмагоричним сміхом, запалять бенгальські вогники і затанцюють ламбаду. І під весь цей безлад він повернеться до мене. Я, звичайно ж, пробачу йому. Насварю. Потім пожалію і поцілую. Скажу, як сильно люблю.
Тільки і живу, мабуть, цією примарою. Надією, що прокинусь, умию спітніле від жахіть обличчя, почищу зуби, заварю каву, дві чашки – йому та мені, і все буде як завжди…
Але “як завжди” не настане ніколи. За що ж так боляче?”
Соломія зникла. Хотіла зникнути з лиця землі. Планувала втечу на той світ, де пташки, квіти, мелодія гітари, яку тримає Він… Снила цим і марила. Перестала спілкуватися з друзями. Тільки Пашко ще часом міг достукатись до глибин душі. Не часто. Частіше він був просто п’яний.
Мало хто знав, що Макс помер. Далеким друзям, знайомим не повідомлялося, бо не зналося як це вимовити і навіщо травмувати людей.
Солін троюрідний брат мав хатинку десь під Луцьком. Там давно вже ніхто не жив, бо… Але це вже зовсім інша історія. Туди вона і поїхала. Чому? Мало хто знав про смерть Макса, а про її подальші плани тільки вона і пан Бог.
“Дістали. Всі дістали. Хіба це чесно, що остання шушваль у цьому світі живе, а Він ні. Поганому таргану жити можна, а Йому – ні. Як їм всім може дихатись, говоритись, любитись, ходитись в парашу, в кінці кінців, після його смерті. Дістали, всі дістали.”
Багато речей з собою не брала. Мала чотири дні на роздуми. 100 останніх годин життя хотіла провести сама, далеко від дому. Незнайомим людям буде легше знайти її трупа, як близьким. Хоча, зараз їй було вже байдуже до всіх.
Будинок стояв на розі двох вуличок. За хатою - невеличкий яблуневий сад. Сто годин в раю.
ЩОДЕННИК САМОГУБЦІ
День 1
“Ніколи не була тут. Гарне містечко, люди інші. Перша думка – ідеальне місце, щоб ростити дітей,.. яких у мене не буде. І будиночок, як із мрії. Ми хотіли жити в такому. Настрій піднявся. Дорога завжди міняє. Після дороги роблюсь якась спокійніша. Мені взагалі здається, що люди в дорозі думають більше, думають про якісь не тривіальні речі, часом філософствують, роблять важливі висновки у житті. Мудрість з голів подорожніх осідає на асфальт, рельси, пилюкою на придорожну траву, дощами випивається землею. Тоді дорога здобуває новий смак. Дорога перетравлює людькі розмірковування, перетворюючи їх на якусь незбагненну есенцію, яка вбирається назад наступними подорожніми, заспокоює їх, спонукає виділяти нові порції філософствувань… І так безкінечно.
Сьогодні помирати не буду. Роздивлюсь місцевість, побачу людей.
Цілий день у плеєрі грало щось готичне, я би сказала замогильне. Знову: така непотрібна зараз думка – може, я себе хочу накрутити? Херня.”
День 2
“Цілий день гуляла містом. Боялась повертатися до порожнього будинку, боялась стін. Зранку вуха рвав Pink Floyd – перший альбом The Wall: від першої In The Flesh через Goodbye Blue Sky та The Trial до двадцять шостої Outside The Wall, і з нову від першої по-кругу до вечора. The Wall – стіна. Одна, дві, три… тисячі, міліарди стін між людьми. Ми вітання перекидаємо через стіни, цілуємо один одного через стіни, дітей своїх відгороджуємо. У Макса не було стіни. Мабуть, тому Він і помер так рано, покинув мене одну серед усих цих людей. Я підходжу до них, руку тягну, торкнутися хочу до живої плоті, але пальці натикаються на холодний камінь, нешліфовану цеглу, бетон. Нащо ж Він покинув мене тут одну? Тут холодно, зимно на душі, мерзну в руки. Не хотіла брати теплу куртку, нехай забере сестра. Після того вже.
Дивуюся зі свого спокою. Роблю все чітко, рухи розраховані. Не плачу. Мене не хапає істерика.
Тут є озеро. Дивно, але вода в ньому дуже прозора. У такій воді хочеться плавати. Макс обіцяв навчити,.. але не встиг.
У цьому місті, будучи зовсім самою, серед незнайомих вулиць, чужого неба почуваю себе краще. Таке враження, ніби біль залишився вдома. Я хотіла втекти від нього, в мене вийшло. Але він знайде. Знайде і накриє, як уміє робити це тільки він: хвиля за хвилею, крапля за краплею, мороком, мороком…
Треба встигнути… померти до того часу. Озеро – ідеальне місце.”
ЛИСТ БРАТУ
Братику!
Пишу тобі востаннє. Ти вибач мене, але я не могла інакше. Цей світ став чужим, крижаним боком своєї душі повернувся до мене. А я хочу тепла і любові. Так кожна людина шукає їх. Не знаходить – помирає серцем вона, глухне на душу. Втрачає їх – божеволіє з розпуки. Не хочу ні черствіти, ні з глузду їхати, тому свідомо і тверезо приймаю рішення – помру собі тихенько. Тіло моє схолоне у водах озера, а душа, може, горітиме в пеклі. Краще так, як навпаки.
Хай смерть моя не принесе ні тобі, ні іншим близьким мені людям турботи і переживань. На своїй шкурі відчула – жаліємо ми не того, хто покинув нас так скоро, а себе жаліємо, бо не уявляємо, як жити будемо без тих, кого втратили, бо біль втрати затоплює і ллється через горло.
Не знаходжу порятунку іншого від самої себе як смерть. Та й шукати не хочу. Я така стомлена, братику. Хочу перепочити, так щоб заплющити очі і багато-багато годин не відкривати їх, але щоб світло було довкола. До людей хочу до гарячих. А вони мене обходять і руки свої від мене відбирають, бо холону я.
Ключ лишаю під поріжком, з того боку, де горщики з-під квітів. Там його, здається, ще бабця Тома ховала.
Вибач, якщо що не так. Кріпко обіймаю і цілую.
Соломія
День 3 (ранок)
"Сьогодні день неділя. Ранок. Я йду помирати. На диво спокійно себе почуваю. Без панік. Без істерик.
Встала зранку, умила обличчя, почистила зуби, одягла плаття. Ненавиджу цей сарафан, він якийсь занадто дитинячий, в квіточках весь, але Він його любив. Я заварила кави. Дві чашки. Як завжди. Одну випила, другу лишила Йому. Сьогодні рівно півроку, як помер. Скурила зранку першу цигарку. Ті, що не палять, не розуміють магічного значення цієї фрази: перша ранкова цигарка. Так само і для тих, хто не п’є кави, - ранкова чашка запашної арабіки. Є ще люди, які мене зрозуміють, тому я подумки посміхнулась всім курцям і кавоманам світу.
Перечитую написане – маячня. Це ж останні мої слова цьому світові. Я би мала сказати щось важливе чи виголосити якусь істину. А я пишу про цигарки.
Мені лишилось жити якихось декілька годин. Сміюсь. Це не істерика, чомусь просто стало весело. Поміняю диск у плеєрі на старого, доброго Боба Марлі і піду помирати. Бувай світе."
Повз будинки, крізь тумани йшла собі дівчина з очима великими і сумними помирати. Позад лишились замкнені двері, ключ під поріжком, лист в одвірку, недописаний розкритий зошит на столі і улюблена кулькова ручка, що придавила листки і не дала їм полетіти. Люди обертались їй в слід, думаючи, що перший раз бачать таку красиву в своїй дивині примару і спішили у власних справах далі. Вона йшла, закутана лише в тумани, бо лишила теплу куртку вдома, і зникала в них її постать, і не повертала вона назад голови, бо не любила обертатись… Пішла.
День 3 (вечір)
"Сьогодні неділі день. Вечір. А я жива.
Я мала померти сьогодні. Вранці все ще було не так як зараз. Здається декілька років пройшло з сьогоднішнього ранку. Виходила з дому одна людина, а повернулась інша.
Я мала померти сьогодні. Мене врятувала древня старушенція, яка перестрілася по дорозі до озера і попросила довести до церкви. Не чекаючи відповіді, бабця взяла мою руку і скоріше вона мене, ніж я її, повела до храму.
Ми спинились біля дверей. Бабця перехрестилась перед входом, видобула десь з нетрів своєї торби шмат хустини і заявила: “Одінь”.
Я хрещена в православній вірі. А чи вірю я в Бога? Моє життя ще не змушувало задумуватись над цим питанням. До сьогодні. Виявилося, що вірю. Я не знаю який він, я не читала про це в бібліях, я пам’ятаю лише вивчений з бабусею рочків у шість “Отче наш”, але він є.
Думаю саме він в образі цієї бабці завів мене до того храму і посадив на лавці, то він говорив устами священника, що змусив мене плакати. Я знала, що та недільна проповідь була адресована саме мені. Отець Тарас говорив про втрати в житті людини, про вічну життєву боротьбу, про надію. Я не перекажу всього, але навіки, мабуть, запам’ятаю ту фразу:
“Треба лише знати, що коли нині голодно, то тому, що було сито вчора і буде сито завтра. Те саме з холодом, болем, відчаєм, страхом та іншими справжніми речами, які дають зрозуміти, що ти ще живий. Найбільшою мудрістю прозвучить тоді подарована нам без усякого сподівання на вдячність проста щоденна молитва: Господи, хай буде воля Твоя, а не моя.”
Я пішла до озера. Я слухала старого, доброго Боба Марлі, мелодія реггі входила в мої вуха якимись дивними, особливими сьогодні звуками, а виходила через очі сльозами. Я плакала вперше часу Його смерті. І якось світло мені ставало. І так я сиділа і плакала, доки не посадила останні батарейки. Іще сиділа, бо плеєр вже мовчав, але навушники ще співали мені: «Every thin will be all right». А ще я дякувала Богу, що ще жива. І буду жива завтра. Просто, без усяких накрутів і додатків – жива."
День 4
“Сьогодні я проснулася серед ночі. Мені приснився похорон Макса. Пам’ять повернула те, від чого так довго тікала. Мене трясло. Я курила. Я пила чай.
Під ранок наснився ще один сон. До мене приходив мій коханий. Це вперше з часу похорону. Він сказав, що мені ще не час помирати, що я маю жити тепер і за нього. Сказав, що не зважаючи на те які і скільки чоловіків буде в моєму житті, жоден з них не любитиме мене так сильно, як він. Наказав посміхатись і менше палити.
Я йому вірю.
***
Я вже їду. Їду з цього дивовижного місця з твердою впевненістю жити. Треба буде привезти сюди Пашу. Я знаю, він сказав би, що мені не стало духу. Неправда. Я вірю в знаки. Вони наказують мені продовжувати дихати, рухатись, відчувати.
Я дякую цьому світу за все, що мала. Я стараюсь не жаліти, що минуле пройшло, а радіти, бо воно в мене було.
А ще я зрозуміла, що ми втрачаємо щось дороге лише тоді, коли воно зникає з нашого серця. Макс зі мною завжди. Я з ним в кожній ранковій каві і цигарці, в кожній ноті наших пісень, в кожній нашій мрії, в кожному своєму подихові. Назавжди.”
Соля повернулася через чотири дні. Вона провела в братовій хатинці рівно 100 годин, які повернули її до життя.
Паша почав зав’язувати з алкоголем.
Соломія пішла з гурту, зайнялася спортивними танцями, кинула палити, відкрила з братом СТО. Познайомилася з Іншим Хлопцем. Їй ще страшно відкривати перед ним душу, страшно навіть звикати до нього, не те що самій собі зізнатися в коханні. Але… час покаже.
Будиночка так і не продали. В останню мить заїла ностальгія. Може, колись Соля його викупить…