Сповідь динозавра
Лє — 16/02/2010 - 12:43
Іноді бувають моменти, коли раптом стає так сумно. Як… зараз. У всіх, здається, бувають, навіть в тих, кого я трохи по-шовіністському відношу до людей, що не розуміють. Вони тільки називають це депресією… Ні, в мене не депресія! Хай вони самі страждають на такі психо-псевдо-хвороби. Мені таке слово не підходить. Воно ототожнює мене із всіма, і з тими, що не розуміють. Воно ніби зачісує всіх під одну гребінку, і твій сум, твої почуття стають не унікальними, ти уподібнюєшся, стаєш одним з мільйона, усього на всього одним з них, з тих, що не розуміють. А мені просто сумно. Просто сумно? О, ні! Це страшенне спустошення, цілковите випотрошення тебе. Це так сумно, що край! Що, здається, - все! І більше жодних бажань, жодних почуттів, жодних емоцій. Лише порожнеча й холодне розуміння, що сенсу нема. Знаєте, про що я?
Що трапилось? Якщо тобі так погано, напевно щось трапилось, - скажете ви. А, може, й ні. Чому щось обов’язково мало статися? Знову ці стереотипи. Хіба не може просто так, з нециклічною періодичністю людині, мені, ставати погано? Так іноді буває, так, буває. Ось прийдеш додому, кинешся до ліжка, зариєшся з головою в подушки, і все плачеш, плачеш, плачеш – і не можеш зупинитися. Вже і кажеш собі: «Досить, так більше не можна. В тебе всі очі червоні, і щіплить вже від постійного тертя. А руки все мокрі, в соплях. І що ж такого сталося? Та ж і зовсім нічого не було». І вже кілька разів бігаєш до ванни вмити обличчя, але потім згадуєш – і все починається знову. Згадуєш… А що згадувати, коли нічого не було?.. А хоча – ні! Ні, ні, ви все ж таки праві. Дійсно щось сталося, якщо вже бути відвертим. Хто вже винен, що я так живу, за стереотипами, усі ми так живемо. І я так цілий вечір проплакала не просто так. А якщо розказати, то навіть смішно стане! Яка ж я дурепа! Ні, ні, не хочу про це… а то… зараз знову почнеться. Ні, вже досі, обіцяла ж – все.
Можливо, все це тільки осінь. Осіння хвороба. Стає понуро, холодно, мокро. Депресія – хай вже так, це лише слово, яка різниця? Добре, снігу ще нема, до нього ще далеко.
А якщо так подумати, в моєму житті не сталося жодної події насправді гідної уваги, не те, що вже сліз. Тому я й плачу, і страждаю все через якісь дурниці! Масштаб не той – дрібне життя, дрібні переживання. Ось в людей справжнє горе, а в мене що? Особливо несправедливо, коли воно дістається тим, що не розуміють. Краще б мені потрапило, тоді мій стан хіба що виправдовував себе. А так – що я? Купа складених кісток, обтягнутих шкірою, і набір органів – усі ніби для чогось потрібні. Тільки мозок навіщо? Краще б і зовсім без нього… Ні, мовчи! Все! Досі!!!
Все, пройшло… здається. Ось так і живемо, та нічого. І не так ще можна жити.
Пригадую… (чомусь завжди мені ця дурна історія лізе до голови в таких випадках!..) пригадую, це було так давно, ще в школі, чорт її забирай, мені було років 12 чи 13, не пам’ятаю вже. Так ось у нас в класі вчилася одна дівчинка, худенька така, маленька, слабенька, на щось хворіла завжди, та ще з бідної сім’ї, тобто і одягалась поганенько. Коротше кажучи, повний набір. Та хіба в цьому справа? Просто вона була з тих, кого не люблять. От я скільки не мучилась цим запитанням, так і не зрозуміла, в чому секрет таких людей. Чи не в кожній школі і в кожному класі такі бувають. Це не те, що некрасива або нерозумна (то в загалі не гріх) – таких також вдосталь буває усюди, але ж то був лише привід для постійних насміхань. Причина, чому обрали саме її – десь поза моїм розумінням. А то буває, що просто не помічають, а над нею саме знущалися, коли був на це настрій. (На це також він потрібен). Я сама її ніколи не любила. Не знаю, чому. Я в загалі не пам’ятаю, що вона із себе являла таке. Так тільки – до навчання не зовсім здатна була, особливо, коли на алгебрі її викликали до дошки, нічого путнього ані сказати, ані вирішити не могла, стояла і бурмотіла щось собі під ніс, а вчителька її кожного разу принижувала перед усім класом, казала, яка вона нездара і все таке, а всі сміялися, а вона мовчала і тільки очі понурювала. Просто не подобалась вона мені і все. Але я глумах також ніколи участі не брала. Жаль мені її було, інколи, коли я почувалася, що можу бути на її місті. А інколи я й сама над нею сміялося, і завжди мені від цього ставало ніяково, ніби це якесь лицемірство з мого боку, ніби я не краща за неї. Ооо! Ну навіщо все це згадувати? Так і мені тоді не весело жилося…
Аж ось одного разу прийшла ця дівчинка до школи в такій спідничці, такій гарненькій, червоній, модного тоді фасончику (якби зараз глянуть, може, щось страшне). Звичайно, це не могло пройти повз уваги наших розфарбованих красунь. Почалося все дуже невинно, з простих вигуків: «О, яка в тебе спідничка, просто клас!» Вона на все це дурнувато посміхалась та ховала обличчя. Потім і хлопчаки додали: «І де ж таку взяла? Банк пограбувала?» і все в такому дусі, та навіть хтось сказав: «Це вона родаків повбивала і на м’ясо продала!» Почали її вбивцею дражнити, спочатку вона і сама посміхалася, ніби і їй все це смішним могло здатися, але потім не витримала. Коротше, загнали її до туалету на всю велику перерву, вона вийшла звідти, тільки коли дзвоник пролунав, запізнилася на урок, за що і отримала ще й від вчительки. Тоді вона була вже близька, щоб розревтися, але було ще зарано…
Пам’ятаю, як перед наступним уроком ми сиділи в класі, чекали на дзвоник. То була англійська, тому людей було мало, тільки одна підгрупа. Я саме тоді дописувала своє домашнє завдання. Інакше я б пішла звідти. Вчителя ще не було. А там вже якось так сталося… Були в нас такі дві дівчинки, яких я особливо не любила, такі собі популярні і все таке, що всім у нас заправляли. Не знаю, як там воно в них дійшло до того, але ж вони чіпляли її, чіпляли все через ту червону спідницю, а ж потім почали казати, щоб вона знімала її, занадто вже гарною здалася їм ця клята спідниця для неї. «Знімай, знімай!» - казали та вже й смикали її за низ, ніби «Віддавай!». Смикали, смикали, все смикали, все повторювали «знімай, знімай!», аж їй довелося самій вчепитися в цю спідницю – бо інакше стягнули б, вона вже прохати почала, як то «досі, не треба», але ж їм ставало все веселіше, і вони все смикали й смикали… а я сиділа, вже в котре перечитуючи завдання і все не розуміючи жодного слова, і повторювала собі: «Я маю щось їм сказати, я маю… звичайно, все це тільки жарт, але ж потрібно це зробити». Потім вони ніби відчепилися від неї, щось їх відволікло, не знаю… а я зітхнула зі спокоєм, але серце щомусь відчутно стукало. Я вийшла скоріше із класу геть подалі, а себе сварила за…
Ой, дурепа! Ну навіщо все це згадувати? Кому воно потрібно?..
Коли я повернулася, вони поновили свої знущання, та дівчинка вже втікала від них по класу, а їм було весело! Одна все ж нагнала її з розвороту та й схопила за спідницю, нещасна рвонула було від неї, а ж тоді щось хруснуло… «Все, дівчата, це вже не смішно», - почула я свій голос. Все ж таки вилетіла, хоча і запізно, давно заготовлена мною фраза. Вони на це ще більше заіржали, а одна звернулась до мене: «Може й тобі стягнути? Це будь ласка!», але в цей самий момент до класу увійшла вчителька… Та дівчинка, притримуючи порвану спідницю, поплелася до місця.
Після цього почалося й моє веселе життя. Коротко кажучи, все мені тоді пригадали: і що обличчям не вийшла, і що дивна якась, та в загалі… що там казати! Та дівчина після цього випадку знову захворіла і десь біля тижня не з’являлася в школі. Зате я цей тиждень надовго запам’ятала, бо я ніби стала її тимчасовою зміною. Я… Я вже чекала, коли вона одужає, щоб тільки від мене відчепилися, а з іншого боку боялася, що мене почнуть порівнювати із нею. Ті дві дурепи щось про мене комусь нашіптували на кожному куті, а всі інші на мене дивилися якось вже не так, і всі чомусь сміялися, дивлячись на мене, чи це вже мені тільки здавалося? Тоді, один раз за своє життя, я пізнала на собі долю таких, як вона. Я ніколи не була такою, я була усього на всього середньостатистичною дівчинкою за всіма параметрами. Але тоді бажання існувати пропало одразу.
Все просто. Я навіть зовсім спокійна зараз.
Але це ще не вся історія. Через тиждень я йшла до школи з однією думкою – тільки б вони забули про все це, тільки б все було як раніше – ніяк, будь ласка! Але терпіти все це я вже втомилася. Це було взимку, приблизно початок грудня, на вулиці сніг… я була вже біля школи, тільки поворот – і парадний вхід. Та коли я дійшла до повороту, відразу зупинилася, адже побачила… знову її, цю кляту задрипанку, і декількох хлопчаків з паралельного класу. Один закидував її сніжками, а інші напхали снігу в її сумку та бутсали її ногами по всьому шкільному двору. І всім було весело…
Мені потрібна була одна секунда, щоб зрозуміти: я туди не піду. Не зможу. Я швидко розвернулася, поки мене ніхто не бачив, і пішла у зворотному напрямку. Відразу додому я не вернула, я просиділа в якомусь закутку десь з годину. Вдома сказала, що мені раптом стало погано і я вирішила повернутися. Наступного дня я насправді захворіла, на своє щастя, в мене піднялася температура, і я провела в ліжку кілька тижнів. До зимових канікул я вже до школи не вийшла. А коли після Нового Року я з’явилася на уроках, то дізналася, що та дівчинка в нас більше не навчається. Ніхто більше не згадував ані її, ані тієї історії, через яку вона пішла, про причини в загалі мова не йшла, а я й ніколи не питала. До речі, мої «гріхи» також були швидко забуті. Все було, як раніше. Тільки стало сумно.
Сумно, чи не так? А чомусь плакати мені вже більше не хочеться. Тепер ще гірше. Не знаю, навіщо я все це згадала. Щодо цієї дівчинки, то я її ніколи більше не побачила, та й ніколи й не було такого бажання, якщо вже говорити. Хоча іноді задумуюсь, яка то вона зараз стала? Ця історія тут зовсім ні до чого. То було давно, зараз вже все не так. Ось іноді як причепиться що-небудь! Цур йому. Так і починаєш думати, навіщо? Навіщо я плакала весь вечір? Навіщо згадала ту дурну? Навіщо? Навіщо я вже зараз не хочу плакати? Ну, навіщо? Навіщо все це? Все це – навіщо? Навіщо я була такою? Ой, дурепа, ну навіщо все думати, ну, навіщо? Навіщо це «навіщо», чорт його дери!? Знов, все знов це – навіщо? Що воно таке? Дурне слово. Така старе, ніби завжди його знав, а якщо збоку подивитися – так і зовсім щось нове. НАВІЩО. Краще без нього. Все одно його нема. А тоді – навіщо далі?