Весняний етюд
glory — 16/02/2010 - 00:16
Вони сиділи в парку на звичайній дерев’яній лавці. Весняніло запахом магнолії, свіжим молодим листям, ще не покошеними газонами і новим невимушено-невпевненим життям.
Вони сиділи: Він і Вона. По обидва кінці лавки, - настільки схожі і настільки різні. Сиділи і мовчали, втупившись поглядом в нікуди і в кудись. Здавалось, що вони бачать одне і те саме: один образ, одну істину, одне ніщо. в поглядах читалась досить схожа реальність. Лише одна незрозумілість, - як знак запитання на весь той простір, що постав між ними, простір в вісімдесят сантиметрів: ЧОМУ?
Сумніву не було, що вони знайомі – один стиль, один почерк, - та все ж щось міняло ідеал, - навіть не по-весняному прискіпливий погляд, не порожня лавка, і, навіть, не мряка, яка взялась з нізвідки і піде в нікуди.
Вона дістала книжку, а Він увімкнув плеєр, увімкнув і пішов геть.
Це не виглядало як сварка, або хвороблива ненависть. Скоріше це була байдужість до мурашок по шкірі, до безтямної жорстокої істини, яка все ж з’явилась, вилізла з-закутка і не давала спокою.
Відстань збільшувалась. А думки залишались. Не розсипались, не губились, - вони згурджувались і перетворювались на велику грудку, що виривалася током сліз.
Сліз - не болю, не відчаю, і навіть не важкої безмежної образи, - а якоїсь дивної несправедливості, безпорадності перед цим світом і цією дурною ситуацією.
Жорстока річ кохання. Сумнівна.
Вона задумалась.
В чому ж справа? –
В тому. Що в нього ліпший светрик, чи, чи..., можливо, Він ліпше виглядає?
Та хіба ж Вона винна!?! Винна в тому, що її тато не може дати їй більшого.
Та хіба ж Вона винна, що не спроможна жити по-іншому!?!
Та хіба ж Вона винна....
Що кохає ЙОГО!?! –
величного, жорстокого, та, все ж, ще настільки наївного?
Книжка намокла від дощу і сліз, від гіркої образи і безликої невдачі.
Її сльози були виявленням егоїстичного прояву збентеженої гордості.
Він йшов, збиваючи носики кросівків об брудне, мокре каміння, піднявши голову догори, ловлячи краплі дощу.
Йому так хотілося повернутись до тієї триклятої лавки, виговорити все до кінця, можливо, поцілувати її в щоку і просто сказати „дякую”. Він прекрасно усвідомлював, що це перша людина, яка наважилась висловити йому свої почуття, перша, яка наважилась зламати його. Та гордість і безмежна зверхність тягнула його, як песика на ланцюжку геть від місця, де Він став королем і водночас відторгнутим.
Та відстань збільшувалась, час йшов, а життя продовжувалось. Скоріш за все, вони вже ніколи не побачаться, та осад несказаних слів залишиться назавжди.
І якщо Вона колись побачить дівчинку з книжкою, що мокне під дощем, відведе погляд і заплаче. А він гордо підніме голову і прошепоче собі під ніс: „ДЯКУЮ”.