Збірка: Казки і легенди
Я вам цікаву притчу розповім.
Її переказав мені один знайомий.
Він стверджував, що людству факт відомий,
Коли сам Бог судив усіх – один.
Ти вкрав, обмовив чи убив кого,
А може, душу заздрощі здолали,
Враз янголи спускались на вікно,
Іти на божий суд тебе гукали.
У ті далекі і незвідані часи,
Побіля гір високих, аж до неба,
Жив чоловік звичайної краси,
З душею чистою, як вранці скибка хліба.
Він не грішив та інших научав,
Як чесно і відкрито в світі жити.
Та якось, чи то сам, чи біс його штовхав,
Взяв у сусіда глечик повний жита.
Той глек забули біля тину вже давно.
І жито в ньому стало проростати …
Та божі янголи спустились на вікно
І почали на суд його гукати.
А там під небом, в храмі правосуддя,
Стояла черга злодіїв і вбивць.
“Та це ж несправедливість і безглуздя,
Карать мене із-за таких дрібниць.
Чи то у господа роботи більш немає,
Чи я не заслужив прощення за весь вік!
Та я і так себе картаю і караю,”–
Сказав і розридався чоловік.
А бог почув, і дав людині вибір
Чи справедливу кару понести,
Чи бути прощеним сьогодні… Та віднині
На суд його не будуть вже вести.
А він, Бог, сам призначить покарання,
Коли для цього прийде, прийде його час
І вже не буде зайвого чекання
У залі правосуддя, кожний раз.
І чоловічк той, дивно, але згоду дав,
І тим обрік людину на страждання,
Німа безкарність і уявні покарання,
Ведуть до злочинів, яких ти й не чекав.
Безкарність! Ха! Це незнання примара:
За кожне зло нас жде сувора кара!
І те, що не вернулось нам крізь муки,
Пізнають наші діти і онуки!