То все сни...
Крапля неба — 3/02/2010 - 20:00
Все почалося однієї ночі…Він повернувся додому, скинув наплічник, поглянув у вікно. Сніг…сніг…сніг…мороз…останні перехожі…уже була майже північ. Йому вкотре здалось, що ця зима заморозила все і всіх. Пустота діймала його, ходячи по слідах. А колись він писав прозу, прагнув змінити світ, обожнював нових людей, скелі, довгі нічні розмови…Колись усе здавалось неймовірним, пронизаним гострою романтикою. Тепер були нещирі люди поруч, чуже місто, що так схоже на рідне, порожня квартира, що дихала самотністю. Короткі маршрути: дім-пари-дім-прогулянки з цифровиком- друзі- дім. Він уже майже змирився, що див не буває, світ-театр, а Бог - просто веселий лялькар, якому все одно нічим зайнятись. Стати «сірою масою»-закарбоване у більшості на генетичному рівні. Він же, поки що, вирізнявся. Довгий шарф, чорне пальто…Ніби вільний художник, проте малював він рідко. Ось таке було життя. Життя до тієї ночі…
Він заснув. Бачив кімнату з великим вікном, за яким сипав сніг. Якісь доволі громіздкі шафи, багато зошитів, чашок, олівців. Розкиданий одяг, декілька м’яких іграшок, вазонки з квітами, годинник, ноутбук, книга Ірени Карпи (ого!), кішка, лампа, ліжко, дівчина спить, двері….СТОП! Дівчина! Він подивився на неї. Розсипи волосся на подушці, закриті очі з чарівними віями, спокійне дихання, стиснуті губи. Він не міг відвести погляду, хоч перед ним не було нічого неймовірного. Дозволив собі присісти на краєчок ліжка, щоб розглянути її ще краще. Зіниці бігали під опущеними віками , отже дівчина бачить сон. Вона усміхається-усміхається уві сні. Кумедна, зовсім не схожа на інших, розхристана і знайома. Знайома?! Він згадує, що в його житті був хтось дуже схожий на неї. Коли, як?!...Його очі відкриваються, така звична кімната…Без іграшок і горщиків з квітками, з скинутим ввечері наплічником та горнятком вчорашнього чаю. Він не встиг запам’ятати її обличчя, навіть торкнутися її не встиг. Тільки знав, що таких снів ще ніколи не бачив…
***
Вона прокинулась. Ні! Ні! Ні! Той сон…вона бачила кімнату і сплячого хлопця. Достобіса гарний,з кульчиком у вусі. Він усміхався уві сні- вона такого давно не спостерігала. Проте, чомусь цей незнайомець мав занадто знайомі риси…Але звідки?!... Час на роздуми був завершений, вона швидко кинулась до ванної. У буднях немає місця диву, зовсім немає…
***
Весь день був окутаний чимось неймовірним. Він сьогодні зумів щиро посміхатися, намалював щось не зрозуміле, але гарне, купив продуктів додому. З цього дня почав новий етап життя-життя для когось. І не заважало б раніше вкластися спати. Саме так він і вчинив. Знову снилася кімната з великим вікном, одразу кинувся поглядом до ліжка. А там…не було нікого. Він уже подумав, що це кінець. У відчаї сів на підлогу. Аж тут почув дивні звуки. Вона-така ніжна і тендітна, сиділа у кутку кімнати і щось швидко-швидко писала в зошиті. Заглянув…Дівчина писала вірші. Прочитати нічого не встиг, адже будильнику явно було все-одно на чиїсь сни. Почався новий день.
***
Усі наступні ночі він і вона спостерігали один за одним у снах. Усі наступні дні вони ходили у трансі після нічних сновидінь, з надією пригадати, звідки ж такі знайомі один-одному.
***
Тієї ночі все було, як завжди. Він, кімната, дівчина, яка…плаче…Йому було страшно від безпорадності, бо навіть не міг заспокоїти і торкнутись до неї. Вона шепотіла, що більше так не може, кричала, що не хоче життя у снах, сльози-гарячі та безперервні текли по божевільно гарному обличчю. Життя у снах? Вона щось говорить про брюнета з кільчиком у вусі! Тепер все зрозуміло! Зрозуміло! У них ночі- одні на двох, сновидіння- одні на двох, думки- одні на двох! Він вперіщив кулаком по великій шафі і прокинувся від болю. Подушка була мокрою від сліз, а рука розбитою до крові. У житті немає місця для справжнього, зовсім немає…
***
Їй не хотілось щось бачити чи когось чути. Вона більш не писала геніальних текстів, закинула гру на гітарі. Усмішка на лиці стала гостею, що приходить раз на тиждень. Все потроху втрачало сенс. А найпаскуднішим було те, що їй зовсім перестали снитись снитись сни з ним. Лише чийсь голос літав у її голові. Вона все-одно не розуміла про що він говорить.
***
Дні приходили і йшли. Нічого не допомагало. Зв’язок зник. Він пив снодійне, старався уявляти її перед сном, шукав знайому незнайомку в мережі. Але хіба знайдеш ту, яку знаєш лиш по контурах обличчя? Бовдур, бовдур, бовдур!!! Підписані зошити у шафах! Він десятки разів міг прочитати, хто вона! Але, ж, НІ! І ось тепер порожня квартира, холодна кава і ненависні думки, що з’їдають все в ньому. У житті немає місця надії, зовсім немає…
***
Остання ніч перед від’їздом до рідного міста. Він повинен відновити рівновагу в собі. Хоч трішки забутись. Квитки –куплені, речі –зібрані, друзі –у курсі всього. Заснув…Вона сиділа на ліжку і слухала якусь до болі знайому пісню. Досить стареньку, але таку круту. Точно, Скрябін зі своїм невмирущим «Танго»! Дівчина підводить очі, усміхається, піднімається з ліжка. Просто дає йому руку і він без слів розуміє, що потрібно відтворити однойменний з піснею Скрябіна танець. Вони танцюють…пристрасно, щиро, неначе робили це мільйон разів до того. Музика закінчується, останні акорди. Вона щось шепоче, він ледве розуміє ті слова…Але, все ж, розуміє! «Ти на правильному шляху. Я там, куди зараз хоче твоя душа…» - це все, що сказала вона. Проте він уже й без того знав, що знайде її. Просто знав… і крапка. У житті немає місця невпевненості, просто немає…
***
От воно –його маленьке, рідне містечко. Навіть пахне по –особливому. З вокзалу захотілось піти додому пішки. Люди снують як мурахи, ранок звичайного будня, пахне кавою…Він знову навчився дивитись не під ноги, а на небо… «Ай! Може ви дивитиметесь, куди ідете, не одні ж на тротуарі!» Він повільно опускає очі додолу, бажаючи відповісти чимось схожим і…завмирає. З її плеча падає сумка, а на губах з’являється усмішка. «Я думала, що тебе нема…»-все, що може вимовити вона. « А я просто знав, що ти є…»-тихо відповідає він. «Я згадала! Ми були разом в таборі. Море. Скелі. То ж був ти!» З якоїсь далекої кав’ярні лунає мелодія…їхня мелодія танго. Він скидає наплічник, бере її за руку і вони починають свій танець…Танець, довжиною в ціле життя… В житті точно є місце коханню, точно є…І ніколи не буде по –іншому!