Вагон 1-й. Плацкартний
yu-kraj — 23/01/2010 - 18:15
Збірка: 37/38
Конкурс: Конкурс україномовних творів «Речі»
Коли під'їжджали до Святогорську — пішла кров. Носом пішла. І доволі сильно. Якось не замислюючись, автоматично прибираючи тильною стороною долоні щось вологе з-під носу, вона раптом, краєшком ока, не відриваючи погляду од книги, помітила червоні патьоки на руці. Схаменулася — знову тиск. А чи надто наполегливо боролася із окам'янілостями в носу —наслідками затхлого сухого повітря осіннього потягу. Треба щось швидко знайти. Білизна запакована — рушника однією рукою не витягти. Хустинку забула на батареї вдома. Затиснути щосили ніс та й сподіватися, що скоро само минеться — от єдине, що лишається. Але ні, само вже не минеться — от і в горлі стало солоно — грудки густої крови разом із нащадками нежиттю, гальмуючи у тісних провулках глотки, проскакували далі до стравошляху — вірна ознака довготривалого фонтану. І злим стьобом у голові пролунали відомі слова Козьми Пруткова.
Щоразу, як опиняєшся десь в дорозі — потязі, чи автобусі — трапляється якась банальна, але кожного разу неприємна несподіванка. Якби не забула хустинку — вже витягла б її з кишені, та й сиділа спокійно, відвернувшись до вікна — наче заглядаєшся краєвидом. А зараз потягнуться руки із серветками, склянками води, нахиляться жалисливі бабусі, що нарешті зрадили, знайдя можливість взяти участь в «нештатній ситуації» — здається, природний хист будь-якої бабуні, а втілюють вони його зі всією палкістю невитрачених у попередньому, допенсійному житті, сил, додаючи повний спектр емоції і очікуючи на відповідну вдячність спостерігачів. От — вже спіймала погляд сусідки — сконцентрований, навіть трохи напружений, як у кішки в передчутті скорої з'яви миши, погляд цей видає миттєву збентеженість і невизначеність — як вдіяти? Чи одарити увагою? А чи вдати, що нічого не помічаєш? А як відреагує? Чи варта моєї допомоги, чи взагалі сама упорається? А як допоможу — чи ґречно подякує, а чи сухо? А може взагалі... Оце все за секунду роїться в мозку подорожуючій од міста до міста пенсіонерки, але вже наступної миті вона надвісає мішкуватою тушкою над бідолашною дівчинкою з червоним од неспокійної молодої крови лицем. Доброта природи у черговій схватці перемагає черствість людини. Бабуня щиро співчуває дівчинці і згадує весь досвід минулих 65 років.
Хвилина — і вони вже вдвох порпаються у неї в носі — на допомогу поспішила іще одна, дещо молодша, але не менш співчутлива — «ветеран суспільної допомоги». Зараз вона вже знайшла пухкі, ледь вологи округлі серветки, і почала робити з них тампони, та прилаштовувати їх під розмір ніздрі потерпілої високого тиску. Тампони швидко червоніють, багровіють, зрештою, чорніють і розбухають. Серце вправно робить свою роботу — йому б знати, що саме зараз вчасно трохи сповільнитися, але через нервови сигнали, що надсилає, збуджений такою непередбачуваністю, мозок, воно навпаки — тільки прискорюється, боляче стукаючсь о вузькі ребра, і ще моторніше гонить кров по всіх судинам, змушуючи «ветерана суспільної допомоги» зі спритністю фокусника змінювати носові тампони.
Помічники все додаються — хтось приніс рушник, хтось склянку води, і от всі учасники працюють одною командою — що кому до хисту — тампони змінюються, голова підтримується, рушник змочується, поради розлітаються, погляди зволожуються. І всі зайняті, ніхто не байдикує. У ці хвилини щонайменш два купе плацкартного вагону споріднилися, стали як справжні люди, Богоподібні створіння. І дарма, що за пару хвилин вони знову бовтатимуться на своїх полицях неохайними дурнопахнущими шматами м'яса в дешевих синтетичних обгортках — зараз вони гідні люди, вони це відчувають, упиваються солодощами позабутої гідності, та сподіваються відстрочити той час, коли треба повертатися до тупого споглядання вивчених до дещиць краєвидів.
Якби не стільки уваги навколо — вона давно побіліла би лицем од відданої тампонам і хустинкам крові. Але така співчутливість непривітних до цього сусідів не знаходить в організмі іншої реакції, крім забарвлення обличчя природним рум'янцем. От таким кровообігом і тримається хитка гармонія кольору її шкіри. Вона сумлінно приймає щиру, але наполегливу увагу і тільки заспокоюче, трохи сором'язливо, повторює — «дякую, все добре, дякую».
Не привчені ми до такого прояву людськості, справді не привчені. Швидше очікуєш іншого, а коли помиляєшся, стає навіть якось ніяково, за те, що мав таку дурість — заперечувати в людині людське. Людина, переважно, не погана, не черства, просто її треба розштовхати, кого сильніше, а хто одразу займається, багато не треба — трохи крови, трохи болю, дещицю страждання — і от в ній уже зі скреготом запускається механізм любові — трохи поскрипить, зрушуючи застояні шистірні доброти, піджене маховик ласки, поверне важеля турботи — і полетить, розправляючі зім'яті крила людина, на давно забуті висоти, і звідти буде закохано дивитися на всіх, хто так прагне, і не прагне, її любовно-братнього погляду.
Скоро вщухнуть іржаві симетричні струмені, наче бережлива господарка закриє крани старомодної ванни з розведеними трубами. Турботливі сусіди, що підганяються останніми спалахими душевного вогника, приберуть усі неприглядно-заплямовані серветки, принесуть чистий, не менш заплямований, але вже машинним малюнком, рушник, і підуть геть, навіть трохи стомлені незапланованою активністю души і тіла. А вона так і залишиться сидіти, дурнувато посміхаючись власнії безпорадності і неочікуваному зворушенню. З носу звісатиме останній, білесенький, тампон, наочно засвідчуючи повну перемогу армії небайдужих. Всі потрошку розтеклися і нічого (крім тампону, який досі чомусь висить з носу) не нагадує про події останніх п'яти хвилин.
Але в суцільних перегонах на доброту, ніким не помічений, перед нею на столі залишився маленький жовто-прозорий пакетик із паперовими хустинками. Він першим прийшов їй на допомогу, але залишився не початим, так і не принесшим ніякої користі, і був посунутий на другий план більш гідними рятувальниками кривавих носів. Але паперові хустинки, зазвичай, самі не ходять. От і в цьому разі, не обійшлося без людського втручання — із сусіднього купе. Це ти, що чекав, поки сусіди розстелять усю білизну, поки з'ясують, хто де спатиме і з ким спатиме маленький, щоб самому теж підготуватися до ночівлі на другій полиці, одразу помітив червоні патьоки на руці сусідки. Прокрутивши всі вище описані вагання людини на тлі пробудження любови до ближчого, і навіть «для виду» потягнувшись за книгою, щоб потупити до неї очі, усе ж вчасно схаменувся і знайшов у кишені ці хустинки — єдиний засіб од хронічного нежиттю, що діє. Вже без жодного вагання, ти, перехилившись через плече дівчини, поспіхом поклав пакетик їй під ніс. І чомусь навіть трохи засоромився свого жесту — мабуть тому, що вже не раз, з того часу, як увійшов до вагону, паглядав на неї, наче побіжно, випадково і без особливого зацікавлення, але... але радісно підхоплював зустрічні погляди, секунду тримав їх у повітрі разом, змушуючи цю тонісеньку ниточку, наче перших дитячих поглядів, нервово вібрувати скрипковою струною, що її чутливим пальцем щипнув скрипаль. Але одразу обривав і кидав, не даючи досягти відповідного резонансу, бо ще й не відав, яку мелодію хотів би заграти. І тому тобі було трошки ніяково, наче це якійсь такий збочений флірт — ненароком дивитися, прокладати повітряні тунелі поглядів, а потім утирати кривавий ніс, зволоженим зором погладжувати райдужну оболонку ока та ігриво лоскотати кришталик всередині. Але зрештою, чого тут вагатися — коли людина потребує чистих хустинок, а не добувши їх, ризикує вимазатися у власній крові — останнє в чому вона може запідозрити того, хто ці хустинки дає, це — флірт. Тим більше, що і тобі ні про який там флірт навіть і не йшлося — так, суто «естетичний вимір»... Тож і не варто червоніти, соромитися своєї доброти і співчутливості. Але якщо ми не звиклі приймати співчутливість і доброту незнайомих людей, то ще менше звиклі ними ділитися. Наша доброта — вона на те й наша, що ми не проецуємо її на довкілля, навіть із найбліжчими ділимося нею без ентузіазму, потребуючи безмежної вдячності за щонайменший відданий ковальчик, а про те, щоб подарувати її частинку, бодай крихітку, першому-ліпшому — нам не йдеться взагалі. Наша приватна доброта. Тож не дивно, коли людина червоніє, все ж такі, віддаючи цей ковальчик — не звично.
Але зачервонівся раптом, як школяр, що зіткнувся у дверях із об'єктом своїх утаємничених перших юнацьких фантазій. Дарма давно не школяр, але змушений-такі ховати очі у книгу, щойно попитався «чи не допомогти?». Але ні, там вже є кому допомогти, от і хустинки твої не знадобилися — такі ж, як і ти сам — трохи пожмакані, од довготривалого бовтання у кишені, сухі, посирівші, остаточно втративші товарний вигляд і майже не функціональні. Там їх потіснили білі, вологі, щойно відкриті — таких у тебе й не водилося отродясь, наче всі твої хустинки завжди були вже відкритими. Та й в суспільній допомозі ти як хлоп'я, що потрапило на перший урок художньої школи та безпорадно зводить графіт на безформні карлючки в куточку ватману, не відаючи, як підступитися до кубу. Але ти такий милий в цій своїй щирій, невмілій допомозі, що в кутиках губ сусідів, які насправді все бачили, не відволікаючись од яєць, курки та кросвордів, з'являються зворушливі посмішки — нормально, хлопче, — наче підбадьорюють вони, — ти ще зелений — років двадцять, і ти зможеш бути на місці цих спритних помічниць. Але що буде тоді із твоїм «естетичним виміром»?
А коли все вщухло, коли кров повернулася до закритих маршрутів, а помічниці до кросвордів з анекдотами, що ти? А ти так і лишився стояти, бо твої сусіди досі не можуть улягтися, бабуня розглядає одутловаті ноги, розповідаючи, чому вони раптом почали набрякати, дитина посеред купе косими очима дивиться на татка, що бігає за окропом на всіх, ковдрами, тягає матраци з одної полиці на іншу, на маму, котра вже п'ять хвилин поспіль намагається розшукати в численних сумках свою «ночнушку», на тебе, що так само, як і дитина, не можеш знайти собі місця у цьому балагані, буцім не розумієш, до чого це все і ти сам до чого? Тільки і встигаєш, що пропускати то чоловіка, який йде палити, то цього невгомонного тата з черговими склянками, то якусь пані, що намагається подолати вже котру поспіль перепону на шляху до туалету, проштовхуючи у щільні проходи своє, давно втративше форму, тіло. Дурнувато тримаєш в руці книгу — єдине, що дає трошки впевненості, що показує усім — і ти тут не просто так, і ти маєш, чим ся зайняти, коли всі, нарешті, впадуть на полиці, втомлені метушнею у тісному вагоні. Але поки і книга не зарадить — нічого не зарадить — стій, чекай, і твій час настане, і ти будеш метушитися, а поки стій тут і чекай.
А вона? А вона вже витягнула останній тампон, що так анітрохи і не почервонів, взялася за книгу і наче ніц і не сталося. Але ти певен, що сталося — ти і досі бачиш свої хустинки, досі відчуваєш згірклий запах задурно вилитої крови, і досі відчуває ся нездарою.
Всі нарешті впали — всі вгомонилися, і тепер лежать на полицях, підстрибуючи і погойдуючись, заповнюють порожні клітинки кросвордів, порожнечі шлунків, дивляться у стелю, збивають подушки. А ти досі стоїш — неборак, про тебе забули і місця не залишили — лізь на полицю і намагайся там влаштувати собі обійстя на наступні 12 годин.
— Перепрошую, — несміливо починаєш ти, вказуючи на друге порожнє місце за боковим століком — чи можна мені сісти, бо у мене вже всі сплять, а мені от щось не хочеться..?
Вона повільно повертає голову і, трошки гальмуючи, наче розмірковуючи, чим це все може для неї обернутися (пригод на сьогодні вже досить) відповідає:
— Так, звісно...
Ти сідаєш, берешся за книгу. Вона теж читає.
— А хочеш чаю? — раптом неочікувано радісно питає вона, вказуючи на термос із стаканчиком — я зараз не можу, а там ще пів термосу.
— Так, дякую дуже! — чай, це саме те, чого тобі зараз бракує, аби чимось крім книги ся зайняти. Попри те, що чай вже холодний і зовсім позбавлений смаку багаторазовим розчиненням із «Тітану», ти тримаєш стаканчик обома руками, вдавая, що намагаєшся зігрітися. Справді, з-за двері тамбуру помітно тягне холодом. Ще пару хвилин ви сидіте, але видно, що читання нікому не йде, що цілі абзаци проковтуються, та не переварюються. Незриме напруження зростає поміж двома сидіннями, відокремленими піднятим століком. Ваші погляди знову подеколи перетинаються, але не наповнені жодним змістом чи поштовхом знову пірнають до книг... Але вже ясно, що так довго не може бути. Ви готові щось сказати, якось заповнити цю порожнечу над столом, почати якось діяти, перейти на «інший вимір» тощо. І ти вже одкриваєш рота, хоча сам досі не знаєш, що збираєшся сказати, її вухо по-котячи тягнеться в напрямку твого виринаючого з глибин голосу, і...
Одинадцята година — рівно одинадцята. Провідник, чесно виконуючи свій обов'язок, вимикає світло. І як завжди — система ж бо не вміє робити цього делікатно, повільно — западає суцільна темрява, така, що й носу власного не бачиш. Вагоном лунають поодинокі зойки пасажирів. Твій голос, твоє речення, так і не сформувавшись остаточно, вмирає під вагою упавшої темряви. Все. За хвилину, провіднику вдається упоратися зі всіма перемикачами, врешті-решт знайти відповідне положення тумблерів, і темрява трошки відступає, лампи в проході сонливо блимають жовтато-тьмяним сліпим промінням. Але ні, ти вже розбитий — останню можливість втрачено. Читати під таким світлом неможливо, а сидіти просто так сенсу немає. Ти нічого не зробив, аби ця мовчанка набула бодай найменшого емоційного забарвлення, не знайшов найменшого гачка, аби зачепитися на цьому місці самому та й її зачипти. «Інший вимір» залишається такою же красивою теорією, як і паралельні всесвіти. Час спати. Лізти на свою полицю та спати.
А ранок, як завше, прогнав нічних химер, внісши осінній холодок в почуття. Пасажири забігали з чаєм, білизною, тісними проходами вишукалися чергами до туалетів, піднявся лекгий галас і все почалося спочатку — черговий новий день, чергове прибуття. І що відбувалося в цьому вагоні, поки потяг минав поля, полустанки, міста, вокзали, приймав нових подорожніх та прощався зі старими — нам не відомо — може вони ще поговорили, може пригостили один одного чаєм, може навіть обмінялися телефонами, а чи домовилися разом поїхати додому. Не відомо, і не факт, що цікаво. А факт той, що о 7.03, згідно розкладу, потяг прибув на кінцеву зупинку, де заспані пасажири, штовхаючись, із різноманітними торбами та валізами, застрягаючи у вузькому тамбурі, і оступаючись на слизьких сходинках, ввалювалися в туман вокзалу. Але цих двох, серед них уже не було.