Ледик
Юліта Вітер — 15/01/2010 - 01:38
Конкурс: Конкурс україномовних творів «Речі»
Сьогодні свято? Татка нема вдома. Та ні, просто в татка завжди свято…
А на дворі мороз, холодно. Гарно дивитись у віконце, спостерігати, як любенько сніжинки вкривають землю. Та холодно біля вікна, задуває… Посидіти б поблизу грубки. Та де там! Вона холодна… О, мама прийшла. Принесла три полінця. Каже, останні… Розтоплює. Запалює сірника… Казала мама, що не можна маленьким діткам гратись сірниками. .. А Олечка і не грається, у неї Ледик є .
Ледик – плюшевий ведмедик маленької Олі. Мама казала, що це їй хресна колись принесла на Пасху. А ведмедик гарний, великий, плюшевий. Дарма, що вже старенький і брудний. Зате в нього очі гарні. І добрі такі очі, як у мами. Скоріше б Пасха! Може, хресна ще одного Ледика принесе? І не буде холодно… Може, тоді мама не плакатиме?
Мамо, не плач! Що? Ні, матусю, ми не замерзнемо… А, ось і татко… Так, в нього свято. Мама каже, що знову п’яний… Та нічого, татко мабуть зараз ляже спатки…
І маленькій хочеться спатки. Мама мостить постіль. Ковдрочка, покривало. А наверх ще кладе бабусину стару куфайчину. «Доню, не роздягайся, в хаті холодно…», - каже мама. Чомусь витирає сльозу. Ну чому та мама все плаче? Татко ж вернувся додому, живий. А мама казала, що не вернеться, замерзне десь під чужим плотом. Зліпаються очки, спати хоче маленька Оля. Де ж її Ледик? Візьме свого плюшевого друга, пригорне, як завжди, сховає до себе під ковдру, щоб не замерз…
Ой, щось татко свариться… Каже, що холодно. Кричить на маму. А мама ж не винна, що ті полінця вже догоряють, що вони останні і більше немає…. Мама швиденько взуває чоботи і біжить надвір. Прийде, коли татко засне. Олі ж татко не чіпає, бо вона маленька. Ось візьме Оля Ледика і полізе під ковдру спатки… Ой, що ж це татко такий лихий! Хоче Ледика забрати. Ні, не віддасть Оля Ледика! Ні, не віддасть! Схопила маленькими рученятами, міцно-міцно так тримає… Це ж її друг! Вона ж з ним завжди. І спить з ним разом, і годувала його з ложечки (колись, як була ще зовсім маленька і не знала, що плюшеві ведмедики не їдять каші), вона ж його так любить! Ой, не втримала… Татко вихопив Ледика… Кричить, що йому холодно, а вогню нема… Ой, що ж це? Татко Ледика до грубки кинув… Як же? Це Ледик, Олин Ледик! Горить Ледик… Що робити? Маленька Оля простягає рученята… Врятує Ледика, а потім погасить його, полікує йому ручки. Ой, як пече… І Ледик із рук вислизає… Вхопила, витягує з грубки, тримає зі всією силою свого найкращого друга – Ледика… Байдуже, що пече у рученята! Байдуже, що светрик загорівся, байдуже, що волоссячко горить… Байдуже! Головне – Ледика врятувати! Плаче… Пригортає Ледика до себе. Горить маленька Оля, горить рідний Ледик у її руках….
На крик прибігла матуся. Погасила все, погасила Ледика і Олиного светрика, і волоссячко…
Погас Ледик, упав на підлогу… Та нічого, Оля йому ручки полікує… От тільки у самої Олі ручки – як вуглята, і личко пече. Нахилилась Оля над Ледиком… Слізки скапують на підлогу, плаче малеча за іграшкою, а личко пече, і носик, і очки, і вушка, і рученята…
Татко собі сопе уже під Олиною ковдрою. А мама за спиною ридає, боїться доторкнутись до своєї понівеченої дитини…