Танк з вусами
Василь Триндюк — 9/01/2010 - 11:21
Конкурс: Конкурс україномовних творів «Речі»
Я, оце, про жінок поговорив би. От ми тут, всі мужики сидимо, бабів немає, то можна саме про них і потеревенити. Як кажуть: У лісі - про баб, а з бабами – про ліс. А що? І правильно! А як тут інакше? У них же, інше все... Ну, вуха там, наприклад... Отож, не все їм потрібно чути в розмовах наших...
-Що ти там, Федьку, кажеш?
-В армії наш каптьорщик, вірменин Рафік, казав, що найгарячіші жінки обов`язково з вусиками!
- Ну, то в них, у народів Кавказьких гір. Вони там скрізь у вусиках. Але, й в нас трапляються любителі, що ударяють по волохатості. Он дід Мишка Вакса. Чули як бабу Тетяну вибирав?
-Не чули!
-З хлопцями підглядали в бані у жіночий день. І його баба там була, тоді ще геть молода дівчина. Отож, роздивився на неї дід Мишка „во всєй красє”, а тоді й каже іншим паруб`ягам:
Цю, з чубатими ногами, хай ніхто не чіпає, собі беру.
Коротше, таки оженився він на ній і живуть вони разом вже, мабуть, років зо 60... Вже он правнуки школу кінчають...
Отож, не знаю, як щодо гарячості чубатоногих, дід Вакса ж мовчить, але про вусики сам можу розповісти.
Якось, коли був, оце, в області на базарі, то побачив там тьотю. Та не з вусиками, а таки прямо, зі справжніми вусами. Стояла вона продавцем на м`ясі. Росту, аж десь під два метри, отакенні кулацяри, плечі широченні й цицяри, мов пудові кавуни.
Я спочатку подумав, що то мужик на бабу схожий, бо ще й в штанях. Тож, й підходжу собі поцікавитися.
-Здрастуйте!
-Здрастуйте! – відповідає тоненьким голоском.
Я ще сумніваюсь, у мужиків теж такі тембери трапляються, ну, коли, ото, можливості тяжкополегшені чи, взагалі, відсутні, отож і продовжую.
-Вибачаюсь, але тільки не бийте. Ви мужик чи женщіна?
-А що?
-Так мені це цікаво.
-Дядю, тобі тут що, цирк?
-Та ні, я ж бачу, що це м`ясний павільйон. Але ваші габарити та ще вуса, ото, я й загубив... Орієнтацію...
-Твої проблеми. Ану, діставай свої граблі та греби звідси, не заважай працювати. Чого досі стоїш? Довипендрюєшся до того, що й у проханні твоєму відмовлю.
-Якому?
-Такому, щоб морду тобі не бити, юнате допитливий.
Ви бачили отаке? Ну й характер. Я й чкурнув звідти...
Походив ще по базару й підкралася до мене ідея, що швидко ставала нав`язливою, тобто, забажалося мені, вибачте, до вітру. Розшукав тамтешній туалет, підходжу, і вона підходить. Ага, думаю, ось зараз і визначу якої статі, тобто, в яке відділення піде, те й, вибачте, в штанях.
Облом. Зачинений він на ремонт і всі ходять за сімдесят копійок до біонужничків. За такі гроші, -це ж більш, як півхлібини-, я краще потерплю, не енурез же. Тим більше, що скоро додому. Баба ж мене не побачила і, давши касирці гроші, пішла до кабінки. Думаю:
Невже ж я так і поїду весь геть смутними сумнівами подраний? А, будь, що буде. Коротше, підійду й напрямки спитаю ще раз. А, як вріже? Можна легко і, в свою чергу, дуба врізати... Тут треба делікатненько так, як з дамою. Он, вона, вже вийшла й Пиз...анською баштою суне кудись. Біжу. Доганяю.
-Підождіть!
-А, знову ти. Таки пика ще не пройшла, свербить?
Вмикаю тут я повну делікатність і кажу:
-Щоб там далі не було, а Ви красива та розумна женщіна!
А сам думаю, що, якщо баба, то за шерстю, а як мужик, то дочекаюсь на його мордяці відображення реакції й швидко ноги в руки... Аж тут вона й говорить:
Ти, це справді?
-Я зі справжніми дамами слів на вітер не кидаю!
-Тоді пішли!
-Куди?
-На базарний склад!
-Навіщо?
-Завоював ти мене стрімко, юнате, а трохвею тільки там і дам, більше тут ніде.
Я від несподіванки аж збаранів. А вона тим часом ухопила за руку своєю клешнею й потягла, мов „Кіровцем”, аж підбори в мене по асфальту запищали.
Ой, пробі, оце так вскочив, - думаю. Мариночко, я ж тебе, тільки, ще з танками, що пісяють навсидячки, не зраджував. Та й точно не упораюся. Я в женщінах не по бронетехніці, хоч моя Марина й не дюймовочка, але ж і не самохідна гармата „Фердінанд”. А як підведу, то всьо – капут, запросто видушить увесь лівер самими тільки обіймами...
Та, щось, мабуть, на обличчі в мене змінилося, бо питає вона:
Ти, що й не радий?
-Та, радий – радий.
-А портретом чого посумнішав?
-Та, невдобно мені таке дамі казати, але з машини по взятті трохвеїв потрібно злити відстій.
-Ой, інтиліхент який. Ну, пішли оно за склад, там всі й відливають. Отож, зайшли й ми в цей закапелок.
–Чого не ллєш? – питає.
-Встидаюся при такій жінці.
-Який ти прямо... Ну, тільки швидше, бо трохвей вже аж булькає, так віддатися проситься. Я тут за рогом чекаю.
-Я бігом! –кажу.
Що бігом, то, таки, бігом. Навіть нужди не справляв. Тільки-но вона сховалася за складом, я майже без розгону перескочив огорожу базару й ушкварив провулками на автостанцію. Прибіг, а там якраз відправляється автобус у наш бік. Швидко дав водію гроші, пробіг по салону назад і сховався там на сидінні за фіранками... Виглянув з-за них вже, як їхали полями -лісосмугами. Нічого, всі пейзажі нормальні, за автобусом ніхто не біжить. Кажу водію:
Зупинку давай і підожди трохи, до вітру я, друже...
-Тільки швидко, - відповів той.
І, вже, там, у лісопосадці, стало мені так радісно, так радісно, що аж трохи сумно... Яка ж, усе-таки, пристрастна женщіна... Яка гаряча... Хоч зовні й танк з вусами...