шпалери душі
Тетяна — 29/12/2009 - 10:33
Конкурс: Конкурс україномовних творів «Речі»
Хочеться розділити своє мовчання, поділитися тремтінням рук в холодній кімнаті, незрозумілим трепетом серця. Можливо щось трапиться, а можливо надумалася зайвого. Дай боже, щоб щось таки трапилося, бо нестерпно від спокою такого байдужого. Ніколи не могла розібратися в собі, не мала часу розібратися, а найбільше не хотіла. Якби це так пізнати себе, щоб ненароком не впізнати. Щоб не зрозуміти, що яка була, така й лишилася. Ззовні, в голові. Мене зовсім не потрібно розгадувати. Бо навіть відкриту книгу не можливо швидко прочитати. А тут, наче велетенський бігборд з коротким рекламним слоганом «Від нині і до віку».
Проводжу пальцями по брудних, вицвілих шпалерах бо страшенно хочу дізнатися, що вони бачили. Своїми візерунками вони вже говорять зі мною, але я ще не можу добре їх зрозуміти. Не можу вловити саме їх голос серед постійних скрипучих звуків у кімнаті. Шпалери страшенно брудні по периметру з витертими квітками, масними розводами. Підлога чиста, майже новенька, а шпалери наче стоптані. Хто міг ходити по шпалерах? Як міг так ходити? Коли? Під ними навіть немає газет, щоб дізнатися з якого вони року. Можливо з 76, а може з 84? Дивні вони: незвично квітчаті, паперові і зовсім не жовті. Їх досить гармонійно доповнює англійський ланцюжок на дверях. Кажуть, найнадійніший замок. Буду на нього сподіватися, бо покладати надію на людей важко: від рідних не відречешся, у друзях не зможеш розчаруватися, а коханця не викинеш у смітник.
Про що можуть розповісти шпалери. Про людей або про їх відчуття. Страх, любов, радість, біль, самотність, розчарування... Взагалі у нас мало відчуттів. Навіть прославлена інтуїція спрацьовує, коли вже все сталося. На одній стіні шпалери відчули кохання. Профіль двох тіл нестримно терся об них. Вони вбирали в себе вологу, частково слиз і запах збуджених людей. Вони залишили на собі тіні, що тепер видаються брудними плямами. Інші зберегли на собі телевізійні повідомлення, розбитий посуд, спину людського відчаю, брудну подушку хворого чи лінивого, проміння вісімдесят шостого.
Не торкатимуся їх і не притулятиму до них свій одяг, аби ненароком не залишити від себе щось занадто особисте. Бо хтозна, може житиме після мене та, яка зуміє розпізнати голоси шпалерні... Ні в чому і ні в кому не хочу залишатися. Бути швидкоплинною, легко минущою, без спогадів про себе в іншому чи інших. Не хочу бити тим, чим вони є в мені. Чим залишаються в спогадах, відчуттях, поглядах всі, хто хоч якось зумів торкнутися шпалер моєї душі. Щоб не бути тягарем, чи болем, чи сумом для тих, за ким сумую я. Щоб не змушувати їх ніяковіти і невпевнено простягати руку для привітання при раптовій зустрічі в місті, як вони змушують це робити мене. Щоб радувати їх більше тим, чим в їхньому житті я не стала, ніж тим, чим могла стати. Щоб просто не бути там, де більше не потрібна.