Конкурс: Конкурс україномовних творів «Речі»
9 вересня
Єдине око фон Лютке запитально дивилось на нас. В його одноокому погляді можна було вловити тінь розгубленості. Підла осінь пробивалась крізь заґратовані вікна, проштовхуючи до кімнати трохи сірої пригнобленості неба. Ми стояли струнко, дивлячись на фон Лютке, сподіваючись почути від нього щось таке, на що б ми могли якось відреагувати, відповісти, але стояла гнітюча мовчазна невизначеність і напруга. Врешті він таки витиснув із себе фразу, кожен звук якої з труднощами продирався крізь його горлянку, видряпувався із хащів його безмежних вусів:
– І що ви про це думаєте, панове?..
На це ми навряд чи могли відповісти. Думати... Чи у цьому полягає наша робота? Думати повинен фон Лютке, а ми виконувати.
– Ну добре, я ще розумію троє... Троє самогубств за одну ніч, таке ще можна уявити... Але семеро за одну добу, які вмерли однаковісінько...
Здається фон Лютке таки справді був готовий нас почути, а таке траплялося не так уже й часто. Ганс спробував:
– Гер комендант, може це просто підла змова...
– Змова? Хотів би я знати, як змовились в’язні, які навряд чи й знали одне одного. Що спільного, наприклад, у того схибнутого убивці Гумбольдта із цим дрібним злодюжкою...е-е-е...
– Фішер, гер комендант.
– Еге, Фішер. То що у них спільного могло бути? Вони перебували у різних камерах, вони їли в різних кутках їдальні, їх ніколи не помічали разом... Ні, тут щось інше, але що?
Ми далі стояли струнко і чекали наказу. Ми не думали, цю розкіш можемо собі дозволити хіба після закінчення робочого дня, думав фон Лютке.
– Гаразд, подивимося що буде цієї ночі. Перевірте якнайпильніше всю в’язницю на всяк випадок, звертайте увагу на все підозріле, хай навіть це буде сущий дріб’язок... Виконуйте!
Цілий вечір витрачено на перевірку. Солдати і офіцери зазирали до кожної камери, зганяли з нар усіх в’язнів, але чогось підозрілого так і не виявили. Дивним було хіба те, що не спостерігалось ніякої пригніченості серед тих, хто перебував по той бік ґратів. Якось за моєї пам’яті двоє в’язнів спробували втекти з цієї проклятої діри, але їх швидко наздогнали. Повертатися назад вони не хотіли, тому чинили відчайдушний опір, то ж врешті їх застрелили. Тоді кілька днів поспіль усі в своїх камерах були пригнічені, мовчазні, можливо навіть налякані А тут аж семеро смертей і жодної реакції. Щось дивне твориться у цій в’язниці. Проклинаю той день, коли вперше переступив поріг цієї вигрібної ями...
10 вересня
Проклятий осінній ранок. Небо нависає тягарем і посилає на нашу в’язницю підлі поодинокі краплі. Я прокинувся ще затемна, після якоїсь маячні, що прийшла у сновидіннях. Суміш вчорашніх подій і особистих переживань. Ніби й знаєш, що це плід твого ж таки мозку, але враження все ж справляє гнітюче...
Естер! Мені снилась Естер!
Ні, не давати собі спуску. Це табу. Якщо почну писати про неї, спишу цілі сторінки, а що це дасть? Хіба душу виверну і роздряпаю до крові.
Ходжу по кімнаті, не знаю до чого вчепитися. Поголився, вмився, одягнувся, а до сніданку ще п’ятдесят хвилин. Дивлюсь крізь вікно, на дощ. Річка, що тоне в тумані, і десь там далеко ліс, в реальність якого майже не віриться. Подумати тільки: свіжий, запашний, щойно після дощу, ліс. Про таке можна хіба мріяти.
Цікаво, як пройшла ніч у в’язниці. Скоро дізнаюся. Дуже хочеться вірити, що вчорашні події більше не повторилися.
* * *
Поснідати мені так і не вдалося. Зранку до мене увірвався Йоганн і потяг за собою. Одинадцять! Ще одинадцять мертвих тіл знайдено сьогодні в своїх камерах із розтрощеними головами. І ще одному задум не вдався – на заваді стала нічна варта. Дивно, але самі в’язні пасивно ставилися до самогубств своїх товаришів по камерах. Дивно? Чорт забирай, це зовсім не те слово! Вони спокійно сплять, коли хтось за крок-два від них з розбігу гатить своєю головою об стіну, розбризкуючи при цьому краплини крові і власного мозку на всі боки. Якась чортівня!
Єдиного вцілілого одразу доправили у тюремний госпіталь. Невдовзі навколо його ліжка зібрався майже весь особовий склад в’язничної варти. Імпровізований допит проводив сам фон Лютке. В’язень із забинтованою головою хоч і почував себе кволим, говорити все ж міг. Його знайшли суто випадково. Варта, роблячи звичний нічний обхід, почула в одній із камер якісь глухі звуки. Керуючись наказом коменданта, вони спрямували свою увагу на ці звуки і невдовзі з’ясували, що в камері чоловік раз за разом відходить до стіни, тоді біжить до протилежної і з розгону вдаряється головою. В’язня врятувало те, що камери малі, сильно не розженешся.
– В’язень номер 4856907, ви хотіли померти? – без зайвих вступів розпочав фон Лютке.
– Нєа... Не знаю, начальник.
– Але ви з розгону билися головою об стіну...
– Так точно, начальник, бився... Головою... Болить тепер.
– Послухайте, е-е-е.. як вас там...
– Шиллєр...
– Послухайте, Шиллєр, ви ж самі собі суперечите. Як я повинен вас розуміти? Ви не хотіли померти, але чому ж ви тоді почали трощити собі голову?
– Та не знаю я, начальник... Скільки казати? Тоді я може і хотів померти. Але вночі я розумів чому я цього хочу. А тепер хоч вбий, начальник, не знаю, якого чорта я це робив...
– Вас просто неможливо зрозуміти, пане Шиллєр. Я скажу так: вам дуже пощастило, що вас врятували, але наступного разу поряд може нікого не бути. То ж подумайте двічі перш ніж робити щось подібне... І ще одне. Якщо це і справді якась дивна змова в’язнів, то її швидко викриють, а всіх учасників покарають. Видужуйте, пане Шиллєр!
І знову ми стояли струнко перед фон Лютке, а він як і вчора дивився на нас своїм єдиним розгубленим оком. Ні він, ні ми, – ніхто не знав, що сказати. І знов по тривалій мовчанці він витиснув із себе:
– Посилити конроль! Зазирати в кожну камеру, звертати особливу увагу на поведінку, обличчя. Тут щось не так. І ми знайдемо, що саме не так. І якщо в цьому хтось замішаний, ми покараємо винних. Якщо, звісно, вони самі не покарають себе швидше за нас.
Обід. Який контраст! Спершу обідають в’язні, потім ми. Їхня трапеза відбувалася у звичному режимі: галас, жарти, перегукування, жваве піднесення. Це при тому, що за дві доби наклали на себе руки вісімнадцять їхніх товаришів. У їхніх же камерах. Обід тюремної варти – мовчазні, пригнічені чоловіки, кожен втуплений у власну тарілку. Ні в кого не постає бажання зав’язати хоч якусь розмову.
Вбити якось вечір. Час минає із дивовижною повільністю. Не допомогли і три випитих келиха ретельно захованого від начальства коньяку. Душу обсідає дивна незрозуміла тривога. І що тут в біса твориться?
* * *
Двічі обійшли в’язницю. Знову нічого підозрілого не виявлено. Всі у камерах виглядають спокійними, жодної нотки пригнічення чи неспокою. Тривожно хіба мені. Не хочеться спати, ходжу з кутка в куток своєю кімнатою і думаю. Намагаюся хоч щось зрозуміти. Але розумію лише одне: це проклята діра, яка мені не сподобалась, як тільки я переступив цей поріг.
* * *
Північ. Я не сплю, намагатимусь вловити щось незвичне. Можливо, доведеться самотужки зробити ще один обхід. Шиллєра помітили близько третьої. Почекаю до того часу і йтиму. Конче треба зрозуміти, що тут відбувається.
11 вересня
Нічні жахи закінчилися. Господи! Що це була за ніч! Чому я не залишився в кімнаті і не ліг мирно спати? Але ж ні, мене понесло в цей клятий обхід. І я таки багатенько побачив. Я проходив мимо кожної камери і просвічував крізь ґрати ліхтариком. Це наче не за правилами, робити таке о третій ночі, але ситуація, я так думав, вимагала того. Кілька перших камер я спокійно проминув – у них не було нічого підозрілого, всі мирно спали на своїх нарах. У шостій за рахунком камері посеред підлоги лежало тіло у калюжі крові. Я гукнув і в’язні, що були в тій камері підхопилися. Те, що вразило мене, не дуже їх здивувало. Вони поводилися мляво і явно були роздратовані тим, що посеред ночі їх потурбували через таку дрібничку – подумаєш хтось сам собі голову розтрощив. Все ж кілька із них перевернули тіло, і перед моїми очима постало щось таке, що вже не було лицем – суцільна кривава каша. Я побіг до кімнат, де спали охоронці.Солдати у нас сплять по двоє в кімнаті, а офіцери мають кожен окрему кімнату. Спершу я будив офіцерв. І чорт! Один із них був уже мертвий! Фрідріх лежав у калюжі крові біля стіни, рясно вритої плямами крові. Решта офіцерів після мого сполоху поспішно одягалися, а я подався будити солдатів. Одного із них я застав навколішки, він саме намагався розбити собі голову, а його сусід мирно спав. Я схопив його за плечі і повернув обличчям до мене. З голови у нього стікала цівка крові, але нічого серйозного із собою він, здається, поки не зробив, очевидно, щойно лише взявся за справу. Він був якийсь навдивовижу спокійний, мав хіба сумні очі, але не було того збудження, яке б мало охопити людину, що збирається от-от померти.
– Роберт, що ти робиш? – запитав я, тримаючи долонями його голову.
– Пане лейтенант, ви не розумієте...
– Чого не розумію?
Замість відповіді солдат раптово вирвався із моїх рук і з дивною спритністю скочив на ноги, після чого з розбігу вгатив головою у стіну, залишивши на ній плями крові. На щастя, і цей удар не приніс йому бажаного результату. На той час сусід Роберта теж встиг прокинутися і прийти до тями, він і допоміг мені двома парами наручників прикувати Роберта до ліжка так, щоб він уже не міг дістати головою до чогось твердого. Решта особового складу охорони в’язниці вже зібралося в загальному коридорі. Останнім вийшов зі своєї кімнати фон Лютке, тепер з просоння він мав ще розгубленіший вигляд, ніж напередодні. Згодом до нас прибігли двоє солдатів і офіцер – наряд, який ніс варту тієї ночі і теж здійснював обхід, тільки в іншому крилі. Очевидно, і вони побачили чимало, бо прибігли збуджені і бліді...
Одним словом на ранок з’ясувалось, що за ніч тим же способом пішло із життя ще дев’ятнадцять в’язнів, ще троє чудом вижили, – вони втратили свідомість перш, як завдати собі вирішального удару. До того, як я уже написав вище, помер один офіцер, а солдат знаходився у важкому стані.
Це якась повна маячня! Я не знаю, що думати. Масовий психоз, істерія охопила цю прокляту в’язницю. Але чому тільки вночі? Чому тільки в тій порі – близько третьої години? Чому тільки в такий дикий спосіб? Маса запитань, і хоча б тіні пояснення.
Господи, допоможи всім нам!
* * *
Фон Лютке уже не шикував нас і ні про що не запитував. Не давав ніяких інструкцій. Він, як і всі ми перебуває у стані важкого пригінчення. Дивно, але нічого такого серед в’язнів і далі помітити не можу. Вони, як і доти, перебувають у звичному стані – словесні перепалки, жарти, розмови, галас, нормальний апетит, – чого не скажеш про нас, охоронців. Я їсти не можу, в їдальні випив тільки кави, ще одну порцію взяв до себе в кімнату. Я не спав цілу ніч, то ж випита кава не завадила мені заснути, але дуже швидко прокинувся від тих жахливих марень, які прийшли, щойно я склепив повіки, і після того заснути вже не можу, та й не хочеться. Сиджу у своїй кімнаті, дивлюся крізь заґратоване вікно. Там далі лиє дощ. Безмежна осінь і те ж таки грізне небо, як все це пасує до мого стану. Мені залишилось служити тут сім місяців. Господи допоможи мені протягнути до кінця і не збожеволіти!
* * *
Щойно був у тюремному госпіталі, навідував Роберта. Він вже прийшов до тями і погодився зі мною поговорити. Але як і Шиллєр, нічого путнього сказати не міг.
– То ти хотів умерти, Роберт?
– Здається так, пане лейтинанте...
– Що означає „здається”?
– Розумієте, я добре не пам’ятаю. Не знаю, можливо, я хотів померти. Але мені здається, я добре знав, що роблю і цілком усвідомлював свої дії. Це не було якесь миттєве помутніння...
– А зараз... Зараз ти теж хочеш... Ну тобто, коли я, наприклад, зараз звільню тебе від наручників ти знову кинешся на стіну?
– Ні, пане лейтинанте, навіщо мені кидатися на стіну?
– Але ж вночі ти хотів розтрощити голову...
– То було тоді. Тоді так треба було...
* * *
Я втомлений. Вдень спав менше години, вночі очей взагалі не склепив, то ж будь що буде, а я мушу трохи поспати. Не знаю, чим я можу допомогти. Що ми маємо робити? Поставити біля кожного в’язня охорону, що він нічого собі не заподіяв? Але он уже і двоє охоронців вдалися до того ж. Божевілля якесь... Голова пухне від думок... Спати...
12 вересня
Найжахливіший день мого життя! День великого абсурду. Я не розумію нічого. Збожеволіли всі, всі одразу, вся планета горить голубим вогником божевілля, або ж з глузду з’їхав тільки я один.
Я прокинувся пізніше, ніж звичайно. Спочатку здивувався, це так не схоже на мене, завжди вважав, що пунктуальність – одна з основних рис мого характеру. Потім почав переживати – чи не влетить від фон Лютке: я сплю собі, в той час, як у в’язниці відбувається невідомо що. Нашвидку вмився, навіть не став голитись, одягнувся і майже вибіг з кімнати. Під самими моїми дверима лежало мертве тіло. Офіцер Кляубе в калюжі власної крові посеред коридору з розчепіреними руками в одних спідніх штанях.
Я рушив далі. Те, що відкрилось моїм очам не піддавалося розумінню, не вписувалося в жодні рамки. Вони бігали повсюди. З диким лементом, розхристані, із божевіллям в очах. Вони лежали мертві повсюди. Я довго не міг второпати, що сталося. Аже потім збагнув: охоронці повідчиняли геть усі камери. Більшість із них уже були мертві, лежали то тут, то там, майже не вдягнені, видно схопилися просто з ліжка, – із розтрощеними головами. Поряд них – в’язні. Живих лишалося вже небагато. І з кожною миттю ставало все менше. На моїх очах вмерло троє. Двоє гепались з розгону в стіну, третій, стоячи наволішки, бився чолом об підлогу. Довкола кров і мзіки. Жахливе місиво страху і божевілля. Ніхто із в’язнів навіть не намагався тікати звідси. Яка нагода втекти – камери відчинено, охоронці майже всі мертві, але вони таки всі збожеволіли. Я не витримав тієї картини. Вирішив знайти хоч одного, хто ще не піддався загальній істерії.
Фон Лютке... Пішов до нього. Двері виявились незачиненими. Він сидів за письмовим столом, сумно дивлячись кудись в порожнечу. Я досі ніколи не був у нього в кімнаті. Обставлена по-простому, але з певним смаком, з великою кількістю книг, без зайвих цяцьок, як то деколи буває в самозакоханих – ордени напоказ, дипломи, фотографії. Фон Лютке не помітив мене.
– Гер комендант!
Він стріпнувся, звів на мене своє єдине око.
– А, лейтенанте...
– Гер комендант! Ви бачили...
– Лейтенанте, осінь прийшла, дощ за вікном вже який день не перестає... Сумно так...
Я вирячився на нього. Отже і фон Лютке. Раптом він з розгону кинувся об стіну, раз, другий. Я схопив його за плечі, не давши здійснити маневр втретє. Його обличчям стікало кілька цівок крові.
– Гер комендант, навіщо?
– Лейтенанте, – збуджено прошепотів фон Лютке, – ви знаєте, це – в’язниця.
– Так, коменданте, знаю.
– Ні, лейтенанте! В’язниця не в стінах. Вона – в серцях. Кожен носить свою в’язницю за собою, живе він цих в стінах, чи десь в лісах.
Єдина відмінність кімнати коменданта від усіх інших приміщень в тому, що на його вікні немає ґрат. Він раптом вирвався із моїх рук і вискочив у вікно, розбивши головою скло. Він летів безмежно довго, вічність я слухав його крик:
– Вільни-и-ий!
Вічність тривав брязкіт розбитого вікна. Я не став визирати. І так знаю, на якій висоті знаходиться вікно.
Здається, тепер я залишився сам.
Один серед сотень трупів. Господи, що це? Що з ними сталося?
* * *
Тепер вже точно з’ясовано. Я тут один живий залишився.
* * *
Вечір. Краплі б’ють в шибу. Глибока осінь, в яку можна пірнути і втопитись у ній. Сумно так... Чомусь не хочеться вмирати, але десь підсвідомо я розумію, що мушу. Всі вмерли, отже і я повинен померти. Не могли ж вони всі помилятися. Ні-ні, вони праві, тільки я чогось не зрозумів. Нічого, скоро я приєднаюся до них. Скоро я стану вільним. Все буде добре.
* * *
Естер! Я думаю про тебе. Так, табу, чорт забирай, але я хочу про тебе писати. Естер, все буде добре! Ми просто мусимо звільнитися. Цей тягар, він гнітить. Вирви із свого сеця в’язницю. Скоро я прийду до тебе і ми будемо щасливі. Вільні і щасливі. Тоді мине дощ, осінь зміниться весною, і ми гулятимемо сонячним лісом, все навколо цвістиме і зеленітиме, я обійму тебе і попрошу стати моєю дружиною. Так, Естер! Я вже йду!