Заклинателі речей
68 — 20/12/2009 - 00:46
Конкурс: Конкурс україномовних творів «Речі»
«В тобі так багато речей, яких я не розумію...» Попса, як завжди, права. У нас вже більше речей, ніж себе, і ніхто не розуміє, навіщо вони нам. Це – культ. Прагненння мати власність. Жадання влади, як сказав би Ніцше. Тільки, можливо, ми вже надто слабкі, щоб мати владу над іншими людьми, тому насолоджуємось владою над речами. Хоча інколи видається, що навпаки: вони повелівають нашими долями. Така-от гіперутопія для покоління вічнопрацюючих невдах – мати. Знову посилаючись на когось із померлих: Декарт би міг зараз написати: «Я маю, отже існую». Або грубше: «Я купую, отже існую». Наша людська сутність сьогодні нівельована настільки, що зараз ми самостверджуємось у процесі купівлі речей. При чому усі ці мерседеси і квартири в центрі Києва (все той же камінь та метал із домішками більш шкідливих штучних речовин) перетворились на абсолютну цінність, на мірило нас самих. Якщо хтось із древніх прорікав: «Людина – міра всіх речей», то тепер вони, речі, є мірою нас. Скажи мені, що ти маєш, і я скажу тобі, хто ти. Ми перетворюємося в касту заклинателів речей. Заклинати – означає визнавати над сбою зверхність. Ми працюємо на них – на речі. Півжиття на двох роботах без вихідних і відпочинку, щоб розплатитись за квартиру – хіба мало таких? Тому в наших умовах людське життя нічого не варте і випадкове. Тебе завжди можуть примусово послати на якусь із безглуздих воєн воювати за нафту, тобто ресурс, тобто річ. Коли ти вступаєш у доросле життя, то мусиш усвідомити: ми лише комашки серед безмежного всесвіту чотирикамерних холодильників, плазмових домашніх кінотеатрів і найновіших моделей телефонів. А ще маєш пам’ятати: вже завтра твоя держава може проміняти тебе на річ. У нас забрали саму психологічну установку на щастя, це ж безглуздо й інфантильно – прагнути бути щасливим. Брак речей розбиває вщент усі наївні ілюзії і рожеві мрії. Нав’язана думка про те, що акт купівлі робить людей щасливішими, але кожна нова річ у нашому житті неухильно вимагає у нас придбати ще кілька інших речей. Тому, насправді, з появою кожної нової речі ми стаємо ще нещаснішими. Нам все більше бракує чогось. Десять років тому багато із нас отримувало задоволення від кількох улюблених касет і були зачаровані тим, що на дискету може поміститись ціла книжка в електронному вигляді. Тепер із жорстких дисків, обсягом 500 Гб, (які вже починають морально застарівати), доводиться щотижня щось видаляти – бракує місця. Речі окупували помисли і витіснили нас на узбіччя життя. Жити, щоб мати – ось девіз цього століття. При чому, володіння дуже часто приносить страждання – від незмоги мати якусь більш сучасну досконалу річ. То що ж, свобода – можлива?