Збірка: Казки і легенди
Колись, у сиву давнину,
Два янголи вели війну,
А рід людський спокійно жив:
Не сумував і не тужив.
Усі родини були сильні,
І статки їх були єдині.
Усі разом, всі, як один,—
За діда внук, за батька син.
Та небожителям крилатим,
Мабуть, обридло воювати.
Тож для спочинку наодинці
Вони присіли на хмаринці
І бачать: поки спір вели,
Земляни в злагоді жили.
— Дивися, – каже янгол білий, –
Їх рід тепер такий сміливий,
Що подолає жах і горе,
Високі скелі, синє море.
Їх дружба і любов міцна,
Як криця, як граніт вона.
Та чорний янгол засміявся:
— Де ти таких дурниць набрався?
Я враз здолаю їхню волю
І запрошу назад недолю.
Дай час, один небесний рік…
Засперечались … Янгол зник.
Не встиг розтануть його слід –
На Землю впало сорок бід.
То землетрус, то повінь, град,
То серед літа снігопад.
А люди всі, як не сутужно,
Працюють разом, швидко, дружно.
Де згарище – там виріс сад,
По скелях в’ється виноград.
Та чорний янгол без угаву
Нову шука собі забаву.
Клітки підземні він відкрив –
І вийшов на поверхню звір,
Який почав людей вбивати,
Врожай палити, сад ламати…
Біда недовго всіх марила.
Чоловіки взялись за вила.
Малі плетуть міцні сітки
І гострять довгі списаки.
Жінки отрути наварили,
Всю зброю нею намастили…
Здолали звіра швидко й тихо,
Щоб не накоїв більше лиха.
Та спокою немає люду:
Замислив чорний нову гуду.
Що він зробив, ніхто не знає,
Та тільки рід людський вмирає.
Так повелося, що з тих пір
В людині поселився звір.
У кожного своя потвора:
Злорадство, похіть, совість хвора,
Гординя, довгий злий язик,
Жадоба, до якої звик,
Страх, підлість, тупість, зрада,
Самозакоханість, відраза,
Питво, жінки, чоловіки,
Безцільність, лінь на всі смаки…
Тож, якщо є бажання жити,
Потвору треба ув’язнити.
Інакше ці лихі створіння
Уб’ють майбутні покоління.
І, обертаючи людину
На хижу, жадібну тварину,
Зжеруть і душі, і серця,
Живого роблячи мерця.
І тільки в кого сильна воля,
Не підкорятимуться долі.
Не випустять назовні звіра,
Чим янголу підріжуть крила.