Серед густого лісу біля річки,
Що схована від погляду людського,
Зустрілись якось дивні дві сестрички,
Дві доньки батька сивого старого.
Одна убрана вся у шати білі,
Як королева, що на балі розважалась.
У жовтогарячі сукні, серцю милі,
Її сестра щоразу одягалась.
Зустрілись сестри і засперечались,
Хто з них найкраща в світі господиня.
І хоч дуби осудливо хитались,
Не зупинилася роздмухана гординя.
–Я, – заявила Осінь, – знаю справу.
У мене люди у садках і в полі.
Для клена я одежу золотаву
Знайшла іще у літа у коморі.
У погріб і в сараї я сховала
Все те, що серед степу зеленіло.
Качок, гусей на річці рахувала…
Про поміч я нікого не молила…
У лісі ягід і грибів доволі:
Приходь, шукай, збирай, суши в коморі.
Для звіра кожного і кожної пташини
У мене знайдеться і сіно, і зернина…
Ще довго Осінь самовихвалялась,
Співаючи сонети власним справам.
Зима, та гордовито посміхалась,
Уже замисливши для Осені розправу.
Не встигла та замовкнуть на хвилинку,
Як застогнала буря серед лісу,
Сховались зайці білі під ялинку,
Сніги, як килим, вкрили землю лису .
–Тепер дивися на поля і луки! –
Зима своєї пісні заспівала.
Самовдоволено згорнула білі руки,
І в Осені єхидно запитала:
–То де ж твоя краса? Серед дощів у гаю?
Ти подивись тепер на все довкола.
Я клени в білі шуби одягаю,
І срібло розсипаю серед поля.
У мене люди спочивають вдома.
В мисках уже вся їжа, не в підвалі.
Та й щедрість свят зимових всім відома…
Чи варто сперечатися нам далі?..
Та схоже, сестри не порозумілись,
І справжньої Зими з тих пір немає –
То сірим дощиком уся природа вмилась,
То під снігами личенько ховає.
Та щоб хоч якось насолить сестриці,
Зима приходить в вересні до хати.
Й комах шукаючи, цвірінькають синиці,
А квіти льодяні вдягають лати.