Спасенне листя
Лаура — 6/11/2009 - 15:34
…Десь приблизно років з 8-9 він почав підозрювати, що з ним коїться щось особливе. Зненацька відчував свою відчуженість від інших , неналежність до всіх , тугу та одинокість. Особливо це тяжіло над ним з початком осені, коли на деревах з’являлись найперші жовті листя, чомусь цей природній процес викликав у нього невимовний жах і передчуття кінця існування. І скільки би батько, вчителі та лікарі не пояснювали йому, що це нормально, листя жовтіє, опадає перед морозами, а потім, навесні, дерева знов відроджуються, його не заспокоювала ця об’єктивність. І лише трохи помагали мамині завжди сухі руки і теплий погляд рідних очей якогось невиразно прекрасного гарячого кольору із золотими спалахами у глибині. Тільки вона могла зрозуміти його, але це не допомагало, і кожного року коли під ногами починало шурхотіти перше сухе листя, батько відвозив його до приватної клініки, де він жив і вчився до весни. Там було непогано, а у вікнах-яскраві вітражі.
Пройшли роки, але в його житті нічого не мінялося, тільки він подорослішав, батько постарів, а мати зовсім не мінялася для нього, так само уважно вдивлялася вона своїми золотавими очима, а десь у глибині, наче у багатті, грали загадкові спалахи. Та якось холодної днини наприкінці осені до нього в кімнату у клініці зайшла медсестра, літня жінка з професійною посмішкою і втомленими очима, які здавалися йому завжди пустими і невиразного кольору. Вона принесла йому його верхній одяг і сповістила, що батьки його загинули в автокатастрофі, а фінансові питання невирішені і зайнятися ними має він сам. Чомусь він не дуже здивувався, ніби давно цього чекав, а може так воно і було?
Потім він стояв під рясною осінньою мжичкою на високому березі ріки,тримаючи у руці жовтий листок. Яка невимовна краса була у цьому ще живому, але невпинно помираючому створінні! Цей зворушливий злам черешка, яким він ще хвилину тому кріпився до гілки й пив її соки, світиться червонявим світлом, немов свіжа рана!А по всьому листку наче вени, проходять ніжні прожилки, по ним могла б текти кров, що ж це йому нагадує? Він подивився на свій зап’ясток - його блакитні вени поступово набували того ж жовто-коричневого відтінку, що і в листка, при цьому він відчув легкий брак повітря, ніби вдихнув, а видихнув вже не все. Чомусь зразу зрозумів – це початок кінця. Але страху вже не було,адже роками звикав до нього, тому страх втратив свою гостроту і водночас свій сенс.
Позаду тихенько зашурхотіло листя – хтось підійшов до нього впритул.
-Не бійся, любий!- він відчув обійми і подивився на такі рідні, зів’ялі жовтуваті руки у графіці коричневих вен, що сплелися у нього на грудях.
-Я і не боюся…ВЖЕ не боюся, мамо.
-Це добре, що ти ВЖЕ готовий. Так довго прийшлося чекати, ти ж все-таки напівлюдина…Але воно того варте! Тепер ти повернувся удруге, тільки б не було запізно!
-А листя, мамо? Для чого воно?- спитав він, здогадуючись про відповідь.
-Ти хіба не зрозумів?- вона розвела свої втомлені руки.
-Зрозумів, це знак для мене. Але ж вони таки помирають.
-Так, помирають. Але ж нові народжуються знову. І повторюють всі помилки попередніх…
-А якщо це припиниться? Мамо, я хотів би дати їм інше, нове життя…
-Ти хотів сказати вічне?
-Можливо…Це залежить від них. Я маю спробувати! - він обернувся до неї і побачив її такою, якою вона завжди і була, якою вона цілу вічність чекала, щоб він зміг її побачити.
За півгодини дощ припинився і раптом перейшов у мокрий сніг. Безпритульний, що спав у парку на лавці, сильно змерз. Не допомогла ні картонна коробка, покладена на лавку, ні газета, що він нею накрився. Чоловік важко приходив до тями, вітер пробирав до кісток, ще й сніг повалив. Раптом недалеко на самому краю обриву він побачив, як йому здалося, закохану парочку. Це було безумовне везіння – закохані щедрі, можливо дадуть йому на пляшку. Чоловік хутко підвівся і попрямував до них, прикидаючи у голові текст своєї нехитрої ролі.
-Добрі люди, допоможіть мені, будьте такі ласкаві!- він зупинився в двох метрах не дійшовши до них, чекаючи їх реакції. Але вони навіть не обернулися до нього.
-Добрі люди…- знову заскиглив безпритульний, але раптом замовк, прислуховуючись до високого мужчини з довгим волоссям.
-«Добрі люди»…Поки вони так звертаються, значить віра ще не зовсім вмерла… голос був молодим, дзвінким і в той же час дуже тихим, він наче звертався сам до себе, але жінка видно вирішила, що це він її спитав.
-Вони завжди згадують про добро, коли їм щось треба, наприклад, ще трохи зла…-голос жінки був навпаки втомлений, стало ясно, що вона вже немолода.
«Стара з молодиком зажимається» - промайнуло у голові безпритульного.
-Не треба так, мамо, вони такі темні, так їх шкода, живуть мало, помирають безглуздо. Ще й без віри у добро. Він правий, їм пора допомогти.
Безпритульний позадкував, «Так то мамаша з сином, певно чокнуті чи збоченці, такі нічого не подадуть».
Але вони раптом повернулись до нього, і він зразу осліп, та не то що б осліп , а просто не побачив їх облич тільки руки, що простягнули вони йому,жовті руки з червоно-коричневими прожилками, чомусь зовсім не страшні, незважаючи на свій незвичайний вигляд. Якесь тепле світло гарячою хвилею накрило його, вітер вщух і він відчув, що знаходиться ніби всередині чогось дуже спокійного і безпечного. Вся тривога щезла і крізь пелену першого картатого снігу він дивився, як зникають за обрієм останні осінні листя, які здалися йому дуже великими, бо може пролітали прямо перед очима і запорошили його дурні і безглузді очі. І тоді від цього, а може і від чогось іншого він раптом зробив те, що не робив все своє свідоме життя, взяв і заплакав. Отак сидів на мокрій землі, плакав і відчував таке щастя і полегшення, яке не відчувала ні одна людина за останні дві тисячі років.