Казка про чарівну квітку і чортячу свитку (уривок з казки "Казки темного лісу"
Валентина — 8/10/2009 - 13:03
Збірка: Казки і легенди
Ніч спустилася із неба.
Сон сорочку одягнув.
У сараї миші хліба
Надточили – кіт заснув.
Сплять собаки на подвір'ї,
А дерева у садку.
Чапля ніс сховала в пір'я
І завмерла на ставку.
Огорнула тиша місто,
Світло згасло у домах.
Сутінки своє намисто
Розгубили на кущах…
Все заснуло, тільки чути,
Як у кузні молот б'є.
Це коваль від злої скрути
День і ніч кує й кує.
Вправний майстер закохався
У княгиню молоду.
Навіть свататись зібрався
І накликав тим біду.
Бо княгиня – вража сила,
Чорта лисого – сестра.
Зовні, як схід сонця, мила,
А в душі – як та мара.
Хитра, жадібна, злослива,
Ще й від заздрощів не спить.
То, як баба, буркотлива,
То весь день сидить й мовчить.
А вже гонору такого!..
Вистачить на цілий світ.
Що їй з коваля простого –
Подавай нам царський рід.
Інша б хлопця відпустила,
Якщо почуттів нема.
Ця ж, як стерво, підманила
І наказ такий дала:
— Чула, Грицю, я від люду,
Про дива, що в світі є.
Тож тоді твоєю буду,
Як твій молот закує
І з найкращого металу
Диво-квітку, як живу,
Принесеш мені до ставу,
Тоді заміж і піду.
Загадала, не згадала,
Плечем білим повела,
Стало хлопцю й місця мало –
Сон і спокій увела.
В день кує коваль долота,
Коси, вила, стремена,
А вночі його робота
Життя й сили забира.
Наче обмарили хлопця.
Він з тих пір не їсть, не спить.
Закотилось красне Сонце –
Горн у кузні ніч димить.
Якось взимку до майстерні
Завітав багатий пан.
Звички всі його манірні,
Сріблом вишитий каптан.
Чобітки з тонкої шкіри,
Шапка – справжні соболя…
Скрині, наче чорні брили,
Занесли до коваля.
— Коні нас підводять, хлопче, –
Пан тютюн собі дістав
Й повідомив, що він хоче:
—Ти б кобилу підкував.
Що для коваля підкова –
Пара цвяхів, молоток.
Хай іде пуста розмова –
Є в кобили "чобіток".
Поки Гриць коня "взуває",
Сипле пан казки свої,
Як байкар, розповідає
Про далекії краї.
Про дива, що бачив в морі,
Як ходив в похід з царем,
Про царівну, що в покорі
Хан тримає, про гарем.
І про воду, що лікує
Всі хвороби на Землі,
І про свитку, що ховає
Дідько лисий у млині.
Млин старий, напіврозбитий
Приховався у гаю.
Кажуть люди – сам нечистий
Свитку там сховав свою.
І тепер, як місяць в небі
Зірочки розставить вряд,
Дідько міряє на себе
Схований в смітті наряд.
Чарівна, червона свитка,
Хоч на вигляд і стара,
Може виконати швидко
Три бажання у царя.
Одягни її на себе
Три бажання загадай –
Все омріяне до тебе
Принесе старий Бабай.
Слухав пана би і слухав
Цілу ніч і цілий день.
Не боліли б бідні вуха
Від заморських теревень.
Тільки Гриця не цікавлять
Ті небачені дива,
В серці хлопця балом правлять
Нездійснені почуття.
Раптом бачить: пан тримає
Квітку, що він, Гриць,скував,
На пелюстках світло грає…
—Хлопче, я б її придбав.
Заплачу все, скільки скажеш,
Подарую скакуна,
Збільшу вдвічі все, що маєш,
І все те, чого нема.
— Якби ж квітка вийшла вдала,—
Коваль голову схилив,—
Всіх скарбів було б замало,
Ти б навряд її купив.
А за це не треба плати,
Дай коня, як обіцяв,
Добру збрую, міцні лати…
Усе інше я вже мав.
Пан із кузні до світлиці,
Де княгиня молода,
А коваль покинув щипці
Та й поїхав до млина.
Поки Гриць через замети
Пробирається у гай,
Пан свої байки й куплети
Князю сипле в коровай.
Хвалить сам себе і хвалить,
Ходить гордо, як павич…
А княжна не спить і марить,
Щоб залишився панич.
Тож розмови повелися
Про придане, про житло…
Пан подумав і лишився.
Чом не збільшити майно?
Сонце водить хороводи,
Місяць зіроньки пасе.
Сховані під льодом води
Річка в океан несе.
Ліс дрімає, снігом вкритий,
По ярах мороз тріщить .
Сад, у білу шубу вдітий,
Тихо з вітром гомонить.
Яблуня питає грушу:
—Сестро мила, подивись,
Чию там замерзлу душу
Віхола жене у ліс.
Груша віти опустила:
— Не питай мене, сестра.
Хлопця дівка обмарила –
Він як знятий із хреста.
Третій день по колу ходить,
Щось шукає у гаю.
Завірюха хлопця водить,
Силу міряє свою.
Раптом вщухла Баба Біла .
Зачепившись за гілки,
Розірвала власні крила,
З снігом кинула мішки.
Місяць вийшов із-за хмари,
Освітив пусті поля.
Розійшлися злії чари,
Тиша по землі гуля.
Срібна місячна доріжка
Шлях проклала крізь сніги.
Вітер, як грайлива кішка,
Плутає усі сліди.
Бідний Гриць ледь ноги тягне,
Бо згубив в степу коня.
А свитина манить, манить
Серце й душу коваля.
Перейшов хлопчина річку,
Що замерзла до весни.
Проминув вербу-калічку
І розлогі ясени.
Сосни, що й в мороз зелені,
Клен розщеплений, старий…
І, нарешті, вийшов з тіні
Млин розвалений, бридкий.
Навкруги нема і сліду,
Тільки сніг та чорний зруб.
Та іще страшний із виду
Найстаріший в світі дуб.
Щоб хоч трішки відпочити,
Гриць забрався у дупло.
Очі ще не встиг стулити,
В лісі Лихо загуло.
Хухи снігу накрутили,
Поторача зашкребла.
Оха з Мавкою збудила
Потерчатова юрба.
Тож зібралися нечисті
Біля чортова млина.
Кожен має власні вісті,
Є й загальна новина:
Скоро сніг почне тікати,
Зима шубу забере.
Треба трави розіслати ,
Квіти вітер рознесе.
Підготовити місцини
Для пташок і для комах,
Розтопити сніг, льодини,
Що сховались по ярках.
Очерет сухий зірвати,
Розчесати мох старий.
Плісень зшити, підлатати,
Рознести пилок легкий.
Перевірити потрібно
Кожну ямку і ярок.
Працювати треба плідно,
Роблячи за кроком крок.
Розмовляють лісні духи,
Радяться старі й малі…
Раптом жваві, легкі Хухи
Коваля знайшли в дуплі.
—Хто такий? Звідкіля взявся?
Як потрапив ти сюди? –
Ох за всіх своїх озвався. –
Не привів би в гай Біди.
Мара хлопця заступила:
—Милий брате Лісовик,
Гриця дівка обмарила,
Хитрувати він не звик.
Має хлопець вмілі руки,
Вдачу – щиру і пряму…
—А іще, – озвались Хухи, –
Закохався на біду.
Посміхнулась Літавиця:
—Добре знаю коваля.
Моя подружка синиця
Принесла мені знання.
Цілу зиму цвірінчала,
Як у кузні, у вогні
Диво-квітка розцвітала
І згасала у воді.
—І я бачив ту лілею, –
Розсміявся Вовкулак.
Так, гарнішої від неї
Ліс не знає і байрак.
Тільки там життя немає,
Ні в стеблі, ні в пелюстках,
Хоч, як справжня, вона сяє, –
Не приваблює комах.
Ох хитає головою:
—Не потрібна нам зима,
Я зроблю, щоб Гриця долю,
Зігрівала Чар-Весна.
На, тримай, коваль, зернину.
Квітку від душі зроби
І у саму середину
Це зернятко поклади.
Хлопець низько уклонився,
Щиро дякує за все.
Ох зітхнув і посміхнувся:
—Літавиця віднесе,
Віднесе тебе додому,
Поки місяць і зірки.
Тільки не кажи нікому,
Де залишив ти сліди.
І не вір байкам про свитку.
Де ти бачив цих чортів?
Вони згинули із світу,
Промайнуло сім віків.
Гриць додому з подарунком,
А по небу до млина
Дідько з величезним клунком
Із-за хмари вирина. –
Всі нечисті шусть додолу,
Кожен замітає слід.
Бо не хочеться нікому
Чорту втрапить на обід.
День за днем минають дружно,
За зимою навесні
Правлять, як їм не сутужно,
Життя діточки малі.
Розкриваються до сонця
Першоцвіту пелюстки.
Крізь крижини, як в віконце,
Стукотять швидкі струмки.
У корінні народився
Життєдайний, свіжий сік.
І у подорож пустився
До гілок на цілий рік.
Від бурульок до струмочків
Із горбочка та в ярок
Зайці – сонячні клубочки –
Роблять за стрибком стрибок.
Перші кроки, перші пісні,
Перша квітка і трава.
Розцвірінькались синиці:
" Летимо! Пора, пора!"
А у князевій оселі
Стіл накрили на сто душ.
Танці і пісні веселі,
П'ють горілку, пиво, пунш.
Молодих вітають дружно
Князь і піддані його.
Слуги, як їм не сутужно,
П'ють за молодих вино.
А княгиня поряд з паном,
Як та сойка з горобцем.
Поманила тонким станом
І в полон взяла вінцем.
Поки на весіллі пана
Сумнів, як хижак гризе,
Гриць з найкращого металу
Квітку весняну кує.
День і ніч вогонь палає,
Молоточки стукотять,
Гнеться, ріжеться, ламає,
Жар-зірки у бік летять.
І, нарешті, на світанку,
Під веселий спів пташок,
Розпустилася на ганку
Квітка – сорок пелюсток.
Хоч з металу, а тендітна,
Як весняна сон-трава.
Кожна прожилка помітна,
Не холодна, а жива.
Першим запах диво-цвіту
Ще у кузні Гриць вдихнув.
І розвіялись по світу
Біль і зрада. Він забув
І про очі її сині,
Про медовії вуста.
В серце коваля віднині
Є комірочка пуста.
Другою торкнулась дива
Ольга – столяра дочка.
Стала, як зоря, красива,
Як вербиченька, гнучка.
Ще й закохана дівчина
Бачить Гриця уві сні.
Серце чисте, як краплина,
Як промінчик навесні.
Погляд з поглядом зустрівся,
Доторкнулися вуста,
Цвіт кохання засвітився,
В серці музика луна.
Гриць і Ольга – гарна пара!
Познайомились батьки…
Зашкварчало м'ясо, сало
І посмажились качки.
Риби, раків наловили,
Стіл накрили на весь світ.
Напекли і наварили,
Всіх гукнули на обід.
На весіллі, як годиться,
Побажали діточок,
Повні лантухи пшениці,
Повну загородь качок.
Дарували купу грошей
І пухові подушки.
З лісу Хухи повний кошик
Квітів гарних принесли.
Та княгиня – вража сила,
Як дізналась про дива, –
Пана ледь не задавила
І наказ такий дала:
—Гриця у палац гукайте.
Квітку хай несе мою,
А як прийде, то хапайте:
Цвіт –мені, Грицька – в тюрму.
Усе б сталось, як бажалось.
Та почули ті слова
Домовичка, що ховалась,
І прискіплива Мара.
Закрутилися нечисті,
Розшукали коваля:
—Принесли погані вісті,
Зле задумала княжна.
—Як відчуєш скрутну днину, -
Перелесник проказав, -
Кинь додолу насінину,
Що тобі наш батько дав.
Потім стій, не ворушися,
Хай реве і стогне все.
Якщо лячно, – посміхнися,
Сміх всі жахи віднесе.
Ще не встигли згинуть духи,
А вже крик в дворі гуля.
Двері розтрощили слуги
І схопили коваля.
Квітку чарівну забрали,
Розігнали бідний люд,
Кузню знищили, зламали
Затоптали все у бруд.
Хлопець довго не вагався
І княгині не чекав,
Кинув зерно і зірвався
Вітер, що все зле забрав.
Слуг, княжну, її хороми
Підняв геть у небеса,
Легко, швидко, без утоми
Переніс їх до млина.
З того часу на горбочку,
Де стояв палац княжни,
Одягає сад сорочку
І чарівні бачить сни.
Гриць на Ользі одружився,
В злагоді прожив свій вік.
Пан з княжною посварився,
В ліс поїхав і там зник.
А саму княжну із гаю
Дідько через рік забрав…
Може, я чого й не знаю,
Та, що знав, все розказав.