Не дівчина, не жона
Варвара Серафим — 7/10/2009 - 11:37
Збірка: В шухляду
“Пишу тобі, Юрку, із сонячної Італії. У мене все добре, дні тут сонячні, температура близько 35-ти градусів. Я добре вивчила мову, ходжу на роботу і не почуваю себе так уже й зле. Пересилаю тобі декілька тисяч доларів, що їх ти витратив на мене. Фінансова ситуація у мене стабільна –
маю гроші та маю мрію. Може, колись започаткую в Україні свою справу і зароблятиму не гірше, ніж тут.
Не вказую зворотної адреси, бо маю намір змінювати помешкання.
Усього тобі доброго.
Оксана”
***
Мій Юрко найкращий. Другого такого в цілому білому світі не відшукати. Не п’є, не курить, добре заробляє, тримається дому…
Так нам разом добре, як голуб’яткам у парі. Вранці будить мене поцілунком, а я його частую сніданком. Поснідаємо – та й порозбігаємося по роботах. Але й тоді не припиняємо спілкуватися – то смс-повідомленнями одне одного потішимо, то електронного листа напишемо. А ввечері йдемо на прогулянку –
в парк чи до озера, або у драматичний театр чи кінотеатр. Якщо ж утомлені, то дивимося вдома разом якийсь фільм або готуємо їсти щось смачненьке – чи його улюблені вареники, чи мій улюблений фарширований перець, чи ще щось…
На вихідних кудись їдемо: в гори чи в якесь містечко, де ми ще не були. Приїжджаємо втомлені, але з багатьма враженнями і сотнями фотографій.
Ми живемо в селі біля Тернополя в будинку, що самі собі його звели. Це було принципово для Юрка – не брати грошей ні в його батьків, ні в моїх.
Батьків навідуємо нечасто – спочатку вчилися, потім шукали роботу, працювали, ще згодом купували ділянку і зводили будинок… А поза цим усім потрібно ж іще знаходити час на наше кохання! Тому якщо й випадає нагода у вихідні відвідати рідних, то кожен їде на свою малу батьківщину – я до Львова, а Юрко до Чернівців.
***
Добре мені біля Юрчика і водночас дуже тяжко. Він людина зі складним, суворим характером. Його вказівки треба виконувати без обговорення. Не можна говорити йому про речі, про які йому не хочеться чути. Не можна мати багато подруг чи запрошувати їх у гості. Не читати книжок і не сидіти довго біля комп’ютера. Не їздити часто до батьків у гості…
Юрко багато заробляє – за нашими (українськими) мірками. А в мене зарплата маленька, чи не в десять разів менша, ніж у нього. Колись, за студентських років, йому пощастило потрапити на роботу в компанію, яка тільки розпочинала свою діяльність в Україні, тепер він керівник тернопільського підрозділу цієї фірми.
Я ж працюю журналістом, грошей нам платять небагато, а на роботу я йду раніше за Юрка і повертаюся пізніше. Доводиться їздити маршруткою, щоб зайвий раз не тривожити коханого, а на авто я собі ще не заробила.
Через гроші в нас іноді виникають конфлікти – Юрко вважає, що людина з червоним дипломом повинна заробляти більше, ніж отримую я. Після чергової сварки я розсилаю свої резюме у різні фірми, проходжу десятки співбесід, де доводжу, що можу бути ідеальним журналістом, дизайнером, продавцем, оператором мобільного зв’язку, прибиральницею чи офіс-менеджером.
Так я поміняла вже чотири роботи, але поки що нічого путнього не знайшла.
Юрко каже, що це відбувається через те, що я не хочу у своєму житті досягти більшого. А я з цим не погоджуюся, тому що насправді й так працюю у три зміни – зранку і ввечері домогосподаркою, вдень –
журналістом, а вночі – коханкою. Я фізично не зможу працювати на двох роботах, як вимагає цього Юрко.
У мене є мрія – я хочу заснувати видавничу фірму і створювати газети та журнали для українських дітей та молоді. Але для цього потрібні гроші, багато грошей. Але Юрко мені їх не позичатиме, бо це суперечить його переконанням про те, що людина має досягати успіху самостійно.
***
Ми разом уже п’ять років, а до того три роки були друзями. Після закінчення університету вирішили жити разом –
винайняли квартиру в затишному куточку Тернополя, потім за три роки звели будинок. І увесь цей час я хоч і не допомагала фінансово, але завжди була поруч.
Я готувала Юркові їсти і дбала про його одяг, прибирала наше помешкання, організовувала дозвілля. Я купувала продукти і побутову хімію, бо в Юрка на це завжди бракувало часу. Я поралася на городі, щоб на столі завжди були домашні огірки, помідори, морква, бурячок й інші овочі, щоб у коморі стояли довгі ряди консервацій.
При цьому я мала виглядати на всі 100% – мати гарно укладене волосся, скромний макіяж, доглянуті шкіру й нігті. Я привчила себе спати п’ять годин на добу – із шостої ранку мала годину для себе.
Увесь цей час Юрко був для мене всім – моїм коханням, надією, опорою, моїм життям.
Гнітить лише те, що ми досі не одружені. Раніше я намагалася про це говорити, але Юрко відразу починав злитися, кричати на мене. Одруження для нього – формальність, воно нічого не означає. Міг потім зі мною декілька днів не розмовляти. Тепер я не говорю з ним про те, що хотіла б стабільнішого статусу для себе, що я впевнена у своїх почуттях і вже, можливо, хотіла б донечку або синочка.
***
Я відгуляла на весіллях у всіх своїх двоюрідних сестер і братів: спочатку – у старших, а нещодавно – і в молодших. Дев’ять разів я стояла у храмі, коли брали церковний шлюб мої родичі, і дев’ять разів доводилося ховати сльози гіркоти і відчаю, видавати їх за сльози щастя і розчулення. Не мріяла ні про велике весілля, ні про білосніжну сукню чи фату, ні про гарні подарунки. Але так хотілося стати з ним рука до руки перед священиком, мати над головою корону і майже пошепки промовити сакраментальне “так”… Мої сестри і брати були настільки впевненими у своїх коханих, що присягнули на вірність перед Богом та людьми. Значить, у нас щось негаразд? Юрко жодного разу не приїхав зі мною на весілля у Львів, хоч його й запрошували.
Врешті, я змирилася зі своїм статусом і не дружини, і не коханки. Боляче ранило тільки те, що всі його друзі та знайомі вважали його холостяком, і якщо й запрошували кудись, то завжди самого. А він жодного разу не згадав про мене.
Мої родичі переймалися ситуацією, але не втручалися. Лише коли я приїжджала додому, то мама скрушно хитала головою і плакала, а я вдавала, що то не Юркове, а наше спільне рішення не одружуватися, оскільки одруження – це дурниця, а церковний шлюб нікому не потрібен.
Бабця ж запитувала: “Оксанко, а чи доживу я до твого весілля?.. Що ж ти так – не дівчина, не жона?..”
***
Весілля бабця не дочекалася, зате дочекалася іншого. Я залишила Юрка і поїхала в Італію на заробітки, ні з ким із рідні не попрощавшись. Це була офіційна версія, яку я вигадала для того, щоб не ранити близьких мені людей.
На дев’яту річницю нашого знайомства я відпросилася з роботи, щоби влаштувати коханому приємну несподіванку. Зайшла вранці в перукарню, зробила стильну зачіску, у крамниці придбала звабливу білизну, а в кондитерській – смачний торт.
Цілий день варила, смажила, запікала – хотіла, щоб вечеря була якнайсмачнішою. На стіл поставила італійський посуд, дві білі свічки і білосніжний букет троянд. Ввечері одягнула щонайкращу сукню, яка в мене була, і сіла чекати Юрка.
Він приїхав близько восьмої. Поставив своє авто в гараж й увійшов до будинку. Я не зустріла його у дверях, як це робила завжди, а чекала у вітальні – усміхнена і чарівна.
Проте, всупереч моїм очікуванням, Юркові не сподобався ні ідеально сервірований стіл, ні страви на столі. Він похмуро спитав мене, що це ще за вибрики. Щоб не спровокувати конфлікту, я не згадала про річницю знайомства, а тільки сказала, що приготувала йому незвичайну вечерю.
Юрко сів за стіл, почав мовчки їсти. Я намагалася жартувати – не відповідав на мої жарти. Через півгодини мовчанки відклав убік виделку і почав розмову. Він сказав, що я, мабуть, вигадала собі всілякі дурниці про нас і наше майбутнє – воно існує тільки в моїх мріях і фантазіях; що я –
особа безперспективна, оскільки нічого досі не досягла; що я лінива, бо не вмію організувати себе, щоб працювати на двох роботах; що я не піклуюся про нього так, як він на це заслуговує, а хата його, і заробляє він за двох; що я безвільна, бо так і не змогла схуднути із 60-ти кілограмів до 55-ти. “Ти мені не підходиш”, – підсумував він свій монолог, і запропонував заплатити за таксі, яке перевозитиме мої речі.
***
Ось і все, так закінчилася моя казка, померло моє особисте щастя. Не сказавши й слова, я зайшла до нашої спальні, взяла свій мобільний та гаманець, і вийшла з будинку, який іще мить тому був моїм домом. Викликала таксі, продиктувала шоферові адресу моєї найближчої подруги, і вже в неї у квартирі упала в безпам’ятство.
Прокинулася в лікарні, поруч була тільки Христина. Виявилося, що я була непритомною чотири доби. Батькам подруга не телефонувала, щоб їх не тривожити. Юрко на Христинині дзвінки не відповідав.
Я почала помалу усвідомлювати, що трапилося. Вірила і не вірила. Коли Христя пішла на роботу, я спустилася в аптеку і купила декілька скарифікаторів, нібито потрібних для аналізу крові. Мене знайшла сусідка по палаті –
в душовій кабіні, заюшену кров’ю, вже непритомну. Невдала спроба самогубства, психоневрологічний диспансер, а згодом і психіатрична лікарня. Декілька місяців нав’язливих ідей і всепоглинного болю. Я відмовлялася говорити, їсти, ходити… Мріяла тільки про те, щоб позбавити себе життя.
Через якийсь час трохи полегшало, мене виписали з лікарні, я зателефонувала батькам, які увесь цей час думали, що я в горах (так їм збрехала Христя), і сказала їм, що в мене все гаразд і що незабаром приїду в гості. Водночас почала готувати документи, потрібні для того, щоб виїхати до Італії, де в мене була знайома. Зняла з депозиту всі свої заощадження і поїхала, не взявши від Юрка ні своїх речей, ані свого одягу.
***
“Пишу тобі, Христю, із сонячної Італії. Я була цьогоріч у Тернополі, але не зайшла до тебе, бо перед тим поїхала до Юрка і була засмучена тим, що там побачила. На подвір’ї була Юля з дітьми, двома хлопчиками (пам’ятаєш мою приятельку Юлю?). Вона мене гарно зустріла, була трохи зніченою. Вони з Юрком уже три роки одружені. Я попросила її, щоб не розповідала чоловікові про мій візит. Відтоді минуло вже три місяці, але ще не було й дня, щоб я не плакала і не запитувала себе, чим я провинилася перед Господом, що зробила не так, що не судилося мені щастя з людиною, яку кохаю понад усе? Чи то моє безталання вроджене, чи набуте?.. Знаєш, щось таке недобре утворилося в мене в серці – чи глибока прірва, а чи пустирище, сповнене болю і відчаю… Знову думаю про те, що не можу жити в цім світі, не можу жити ТАК. Але тепер нема тебе поруч, щоб врятувати мене від самої себе. Отак, мабуть, судилося мені відійти у вічність – “не дівчина, не жона”, як казала моя бабця.
Прощай, люба подруго, молися за мою грішну душу, не розповідай правди моїм батькам і нехай тобі щастить.
Оксана”