Збірка: Почуття
Газон, що ріс біля дзеркальних крамничок та престижних офісів не могла врятувати від осені навіть вода. Та все ж його щедро поливали вранці та ввечері садівники. Такою ж безжалісною до свого волосся була і я, вирішивши перефарбуватися в яскраво-рудий колір. За моїм задумом, я мала нести людям, зі своїм осіннім кольором волосся та сонячним настроєм, радість. І мабуть, це в мене дуже добре виходило, аналізуючи життєрадісні посмішки оточуючих.
Але за цією маскою я ховала від самої себе невичерпний розпач від кохання, яке залишило в серці глибоку борозну. Й чим частіше я посміхалась, тим більше наповнювалась вона солоними слізьми моєї змученої душеньки. Й саме різнобарвна осінь дістала пережиті мною почуття з глибин й освіжила їх, прикропивши дощовими краплями… А пройшло вже два роки.
Більш безглуздого знайомства я ще не бачила ні в своєму житті, ні на телеекранах. Як говорять романтики – «він впав на мене з небес». Але от якби було не так боляче, то й для мене це здалося б романтичним. От тільки біль був нестерпним, я б, навіть, сказала пекельним. А щоб ви сказали, коли на вас з висоти трьох метрів впало 80 кг, а в вас самих якщо 50 буде, то й добре. Не розумію до сих пір, як це обійшлося без переломів, тому що я сама тоді подумала, що зібрати мої кісточки не зможе жоден хірург світу.
А сталося все через те, що цей «екстремал» на своєму скейті намагався повторити трюк, який бачив у «крутому» фільмі. Та проїхати на одному колесі по дахові, виявилося не так просто. Отже, я врятувала своє «кохання», інакше йому було б значно гірше ніж мені, однозначно.
Він був максималістом і звали його Максим. Тому й почуття поруч з ним були настільки неоднозначними, глибокими та яскравими, що я почала відчувати свою особистісну загибель вже на третьому побаченні. Він став просто необхідним мені, як порція інсуліну хворому, як нікотин курцю, як хмара дощу… Продовжувати? Та думаю, ви й так мене зрозуміли.
Я стала залежною від тієї порції адреналіну, яку він мені давав. Це ставало згубним і для мого життя. Я всюди ступала за ним, лише щоб бути поруч.
Одного разу я просто не пішла з ним на зустріч. Він навіть не зателефонував. І я зрозуміла, що не настільки потрібна йому, як він мені. Так все й закінчилося. Того ж дня я витерла його номер, стерла всі контакти, порвала наші фото – максималізм перейшов частково і на мене.
Та тільки й дня не проходить з того часу, щоб я себе не запитувала, чи варто було це робити: обривати всі зв’язки, викидати із життя найпрекрасніші його моменти. І тонучи в одноманітності життєвих буднів, щоранку жалкую про свій вчинок.
Сьогодні, як і зазвичай, я подібно блазню, жартую та посміхаюсь оточуючим, близьким, друзям. Й десь у віддалених закутках мозку мрію про волю та порцію адреналіну.
Поспішаючи на чергову зустріч, проходила через міський парк і побачила Максима, вперше за два роки. Його було не впізнати. Серйозний юнак з малям на руках, бавився з ним, мов з лялькою, підкидуючи до хмар і приспівуючи дитячу пісеньку.
Я пішла з парку з думкою: «Не діждалась і програла. Сьогодні ж перефарбуюсь. Досить посміхатись…»