А дощ виймає душу із лещат,
А дощ дзвенить джмелем крізь мокру шибу.
Колись, як дощ, мені одній тріщав
Про долю щось і все такого штибу.
Дорога схожа на стальне желе,
А люди схожі на сталеві голки.
У неба хмари – ніби під хмелем,
У неба очі – ніби у креолки.
Твій голос – ніби скрип чужих дверей,
І ключ від них в однім лиш тільки слові.
В душі не може бути клавіш play,
На рани більш не варто сипать солі.
І кожен знає, що чекає їх –
Героїв небульварного роману.
Героїв застарілих псевдокниг –
Як псевдослів і псевдомеломанів.
У день із мідних листям у траві,
У день із мідним сяйвом на обличчі,
Забудеш те, що мучило торік.
Забудеш те, що згадувала тричі.
І почуття, мов куля, в скроню б’є,
І знову ця приємна аритмія.
Кохання – це не Данте і Мольєр,
Це щось страшне – як в гоголівськім Вії.
Цей вітер змін зриває в мене дах,
Зриває сльози, наче листя сіре.
Цей вітер, мабуть, тільки у словах.
Ця куля – просто іграшка у тирі.