Протистояння
Ketonio — 30/09/2009 - 12:57
Збірка: Осіннє соло
Осінь та сонячні промені… Співіснування цих двох явищ в одному часі та просторі, спонукає до дій навіть мене з моєю постійною осінньою депресією, яка проявляє перші симптоми уже в двадцятих числах серпня, та цілковитою байдужістю до оточуючого світу. Сонячний осінній день мов нагадування про те, що все ще можна виправити, не все втрачено, ще лишилися сили для того, щоб чинити останній опір долі. В іншому випадку, час для зализування ран знайдеться – після вирішальної битви на мене чекатиме цілих три місяці штилю – зима.
Тож знову я вдягаю бронежелет на той м’яз, що ще називають серцем, кидаю до сумочки пачку цигарок (до сих пір не знаю навіщо, адже я взагалі не палю й не вбачаю в цьому нічого приємного), взуваю на високих підборах туфлі й виходжу в місто до мільйонів людей.
Сьогодні в мене побачення. Я вже не шукаю й не чекаю ніяких почуттів. Лише повагу до хлопця. Та й тієї останнім часом майже не відчуваю… Чи можна передати Вам, як боляче не відчувати радості, щастя, захоплення, кохання і навіть болі. В душі лише байдужість… До друзів, знайомих, оточуючих, світу і навіть до самої себе. Найпалкішим моїм бажанням є щиро засміятися. Смішно? Тільки мені ні трішки. Відчуваю себе бездушною масою. Я вже не живу, а лиш існую.
Втомилася від цих безрезультатних побачень. Ставлю над собою експерименти й все дарма. Мені всі байдужі! Та що ж, можливо цього разу буде інакше…
- Лесю! Лесюня! – позаду почувся знайомий голос.
Боюся повернутися, щоб не розчаруватися. Стою на місці. Тремчу, мов самотній листок на верхівці дерева від нальоту вітрів. Вихор думок закрутився в голові. Впіймати жодну за хвоста, щоб зрозуміти її зміст, не вдалося.
- Тільки б це був він… тільки він… він… він… - мов в гарячці стала повторювати про себе. Раптом холодні руки лягли на мої плечі. Палітра почуттів спалахнула в серці. Дивно. Біль ножем пронісся в грудях. Стих і розплився по всьому тілі щастям. Озирнулася. Нікого. Господи! Як же це так! Тільки-но повернула і втратила… Страх вдарив по вискам. Присіла, заплакала. Вперше за три роки…
- Сонечко, невже злякалася? Пробач, що налякав. Я не думав, що ти так відреагуєш. – Підвів і пригорнув. Вважав, що я злякалася його різкої появи… Втрати! Втрати повторної я злякалася!!! Але більше не відпущу. Поважаю! Кохаю! Відчуваю!