ЕСТЕТИКА
Нагадавши про себе, сховаєшся знову за обрієм…
Сніг морської піни і розсипані зоряні зернята…
Залиши мені смак твоїх губ і чорничного “Орбіту”,
й я чекатиму миті, коли ти до мене повернешся.
Пам’ятаєш, як було удвох нам і солодко, й тепло.
Ти п’єш черрі, амури, вода, мармурові печери.
Розпливалося сонце і небо барвистістю Тьєполо.
Й ти являлась мені Венерою Боттічеллі.
І, як страус в пісок, ми ховаємо голови в подушки…
І лише біля тебе я сплю без жахіття і остраху.
“Буду поруч з тобою завжди, ти – зі мною. Подумки…”
За вікном розливається тихо музика Ойстраха.
Ми дієзи малюєм на кахлях і на лінолеумі,
на столиках, встелених білими скатертинами –
готуємось грати з місяцем в хрестики-нолики,
де фігури будемо ставити власними тінями…
Я існую у світі малим і беззахисним хоббітом.
Ти ж принцеса, і правиш вродливими вільними ельфами.
Залиши мені смак твоїх губ і чорничного “Орбіту”.
Й стану я Арагорном з сталевими м’язами й нервами.
Витираючи очі вологі такими ж серветками,
і серветки, і очі стають не сухими, а мокрими…
Італійські пейзажі застигли Северами й Вестами…
Середземські створіння постають середземноморськими…
Напиши мені лист, і відправ, але справжньою поштою.
Я його берегтиму завжди й перед сном цілуватиму,
наче руки і ніжки твої, плавні лінії почерку…
Завтра ввечері вступиш уперше на землю Леванту...
І перед прощанням фарбуючи лаком нігтики,
рівноцінно цікавишся Петраркою і Лоренцо.
Вирішуєш: “Погляди будуть більш лаконічними…”
Назавжди залишаєш сьогодні Мою Флоренцію…
Скельця для виразу думки взяті у Врубеля,
й концерти Фрідріха линуть з полотен Менцеля.
Ненароком розбите тобою горнятко – улюблене –
репетиція-імітація мого розбитого серця.
Попрощаєшся мовчки з мінливими арнськими фресками,
й полетиш літаком – білим янголом-капустянкою,
до країни, де ходять панове з червоними фесками…
Я, з обіймів тебе випускаючи, вимовлю “Дякую…”