І вогкий вогник срібної сльози…
Сливові сни і їх вишневий відблиск…
І з острахом осінньої оси
ти вже ушосте починаєш відлік
моїм життям, яких, насправді, три…
Або одне – в обрамленні трилогій…
І відчуття невиграної гри
притлумлюється відчуттям тривоги…
Три вогкі вогники твоїх солодких сліз…
Солодких сліз, бо ти уся – солодка…
А злива тихо падає навскіс…
Вже сотий день просочується сльота
в мої думки… Кохання, як есе…
Ілюзій так багато і алюзій…
Та скелі почуттів не занесе
ніколи в світі марноти алювій…
Свободу видно крізь поверхню лінз,
що пам’ятають за життя Спінозу…
А необхідність – крізь прозорість сліз,
що бачиш і відвернутий спиною…
Я чую тишу, бачу голоси…
А розлучатись – боляче нестерпно…
Ти з острахом осінньої оси
читаєш, що лишилось від мистецтва
в моїх віршах… Розпачливий мороз…
Розпливчастий і падаючий морок…
І все, що так любив Ґюстав Моро…
Й короткий час – з прем’єрство Альдо Моро…
Метелик в ванній вже три дні живе,
спростовуючи міф про одноденність
життя метеликів. Дзеркальне “В”.
Автограф Вістлера. Набоков. N-ність
невимовлених слів-віршів-думок…
Моктейль з дощу і пелюсток, і вітру,
і твоїх поцілунків, й перемог,
і ідеалів, у які я вірю...
Нехай сльоза загубиться в дощі,
неначе голка у копиці сіна...
Любов співає ліриці-дочці
про слив і вишень вельони весільні...
“Розправ же крила і хутчіш лети,
моя тілесність, вічностями світу –
крізь мідних хмар розхристану латинь
до вохри сонця – золота санскриту…
Лети, щоб повернутися скоріш,
долаючи шоссе і залізниці,
в її обійми, в мій святий Париж,
щоб повернутись зі сльози в зіницю”.