Шість мільярдів людей
понавигадували собі
всеможливих батьківщин
і століттями вмирають
за велич і славу свого шматка землі.
І от, те, що вчора називали
батьком, чи, можливо, коханим,
сьогодні всього лише тіло
на одній із вулиць Кабулу –
обличчя у багнюці і в калюжі крові,
і цей, як зазначено вище,
батько, чи, можливо, коханий,
перетворився у річ, або, швидше,
у непотрібну річ, що смердить
і заважає дорожньому руху.
Або цей смердючий предмет,
що минулого року, ще будучи
чиїмось старшим братом,
наздогнав хуліганів, які відібрали
у малої сестрички м’яча, –
вона ще й досі пишається ним,
а він гниє серед вулиць Багдаду,
рясно здобривши пилюку
краплинами власного мозку.
І десь там пришвидшено дихає
чергове тіло, заблоковане спецназом
в одному з будинків у Махачкалі,
це тіло тремтить і не хоче вмирати,
але якась із цих батьківщин,
що всі зазвичай ненажери,
знову спрагло вимагає крові.
І всі ці молоді хлопці,
не в кожного з яких росте борода,
вже завтра, чи наступного тижня
помруть – байдуже де –
у чорних кварталах Нью-Йорку,
у Мексиці, Ріо-де-Жанейро,
в Шрі-Ланці, або ж в Сомалі, –
до кожного з них присмокталась
своя невситима батьківщина,
ніхто з них не має майбутнього.