Iще про осiнь
Оксана Доріченко — 28/08/2008 - 22:07
Жар – остогид.
Прохолода – за щастя.
Серце червоне, мов стигле яблуко,
Соком стікає- коханням із кров’ю.
Сточиться – то вже осінь...
Туга біля Чорного моря
Лана Петренко — 27/08/2008 - 14:11
Білосніжна піна хвиль
Розбивається об кам'янистий берег.
Поміж нами невідомість миль
І душі тривожний горе-шерех.
З моря вітер повіває,
Пестить золотисті локони волосся.
Біль у серці різко коливає
Зра розлука. Господи, боюся!
Тіло так жадає близькості,
Губи шерхнуть від кривавого чекання,
А в людській моральній низькості
Я смакую брудом й покаранням.
Золото південне заходу
Сонця виграє на кришталевих хвилях.
Час не стерпить бойового накоту
Швидкоплинності на срібних крилах.
Осіннє...
Вітер Ірина — 23/08/2008 - 14:27
Осіннє... Перламутр з шоколадом, мушлями, піском...
Та ніч, як мед, солодко-чиста. Аромат акацій.
Думки липкі - це оцет для наступних стацій,
Та ніч і вогкість на щоках небесних, витерта крилом...
Такий от напівсон - несправжній столяр ночі.
І осінь, вкрита спазмами печалі. Вивар для душі -
холодна сталь з троянд червоних
Вітер Ірина — 22/08/2008 - 13:43
глибини днів, занурених правиць
у воду щоб ледь-ледь змочити жаль
на кінчику озер без блискавиць
із присмаком солоності троянд
через вітрила що зтягнули місяць
по той бік світу й в поїздах
клаптями армії тривожну пісню
примусили тримати на вустах
холодна сталь з троянд червоних
ковтнула (чи востаннє) ту алею
*** *** ***
fantasy_world — 20/07/2008 - 13:55
Останнім сніданком моїм була осінь,
а потім я вмер у калюжі брудній,
обдовбаний, злий і голодний, і босий,
відвертались прохожі від мене усі.
Кожен день, кожна мить – прожиті намарно,
я продав все що мав, що не мав – те украв.
Прокурив і пропив все життя молоде,
а тепер вже старий і пора відійти.
Beautiful mind
Ihor Zubrytskyi — 25/06/2008 - 14:16
Ілюзорні спогади, тепліші за реальні.
А справжні люди видаються не такими.
В проекції минулого й дзеркал,
всі рівні, наче на страшному суді.
Де порух твій, той що тривожив тіло?
Де ти, що тільки що ступала мило?
Тебе нема, а може й не було?
Чому, скажи чому все зникло, все минуло!
У розумі живуть чужі світи,
Нестримані стихії
Вітер Ірина — 3/06/2008 - 23:09
Колись були?
Навіщо ми
Живем, жили?
Навіщо нам
Таємний знак?
Навіщо так
Літає птах?
Навіщо сни,
Навіщо ти,
Навіщо жити
І прийти?
Навіщо я,
Моє життя?
Моя вина,
І не твоя
Навіщо лиш?
Мене облиш
Навіщо стис?
Піднявся тиск.
Навіщо знов
Моя любов?
Навіщо кров
Пливе човном?
Навіщо
крок,
Коли ми знов
І сум кохання...
Оксана Доріченко — 3/06/2008 - 19:31
...І сум кохання,
й радість забуття.
І терени
невірності й сваволі...
І пелюстки
занедбаної долі
І знову —
необхідність каяття...
Вбивця часу
Ihor Zubrytskyi — 22/04/2008 - 23:19
Я вбиваю час щоденно,
його так жаль,
такий хороший і слухняний,
тільки от втікає постійно кудись.
І це дратує.
Тож я його вбиваю.
А він, падлюка, завжди оживає
і приходить й дзвонить в двері.
Займаюся марною справою, мабуть...
Краще б його не було,
а то надоїло уже вночі надвір йти,
щоб закопувати його.
Засипало, завіяло, снігами занесло
Tamara — 14/02/2008 - 19:57
Засипало, завіяло, снігами занесло
Далеке, недосяжне, перемріяне село.
Зі штормом океанами летить моє: Ау!..
Як
ви,
мої залишені?
Як
я
без вас живу?..
Iдуть сніги лапатії, мандрують по землі,