У пам’ять про
Джонатана
Ґреґорі
Брендіса
(1976 – 2003)

Sometimes, when I pick up a magazine at a newsstand, I get a flash: that’s me there. It’s like a joke, but it’s not, because it’s really me on the cover, on the page… at least, a version of me.

Jonathan Brandis1
(an intimate Q&A)

1Інколи, коли я беру журнал в кіоску, мене осяює: це ж я там. Здається, це – жарт, але ні, бо це справді я на обкладинці, на сторінці... принаймні, версія мене. (Джонатан Брендіс; миттєві Питання й Відповіді)

І

Коли здаватиметься, що від сонця вже нікуди не сховаєшся,
я увійду в це місто, принесу своє тіло, вкрите пилом і потом.
Серед брудних околиць мене зустрінуть обшарпані замурзані діти –
попросять долар, а на розі сліпий саксофоніст заграє щось із старого.
Увійду в той бар, що нагадує помийну яму, де за стійкою вже який рік
стоїть старий мексиканець – вже який рік старий;
спека стоятиме така, що навіть віскі із льодом стане густим і гарячим,
як розплавлений метал. Огрядні негритянки долатимуть сієсту в ліжку
перед своїм цілодобовим кабельним телебаченням із пультами в руках.

Сонячного весняного ранку Іринка прийшла в університет трохи схвильована. Вона не звертала уваги ні на викладачів, ні на студентів. Мляво зайшла в аудиторію, сховалася за колоною і так просиділа всі три пари, не встаючи з-за парти. На запитання подруг, чи не трапилося що-небудь із нею, відповідала коротким: “Ні”. Поцікавилися – та й забули. Безтурботна молодість взяла своє. Відбувши останню лекцію, натовп студентів висипав на університетську площу до пам’ятника Янекові Франкфуртському, на честь якого було названо навчальний заклад.

– Ой, це так важко пережити, розумієш, я була поряд з нею, коли це сталося…
– Справді?
– Так. Лариса вже кілька днів скаржилася на погане самопочуття і ось, сидимо ми в кав’ярні, тут вона як побіліє, я говорю "що з тобою", а вона не відповідає, а лише безглуздо хитає головою, а потім як не загримить на підлогу…
– Та невже… так зразу і впала…
– Я підскочила до неї, ну там допомогти підвестися чи що і раптом видалося що вона померла…
– Ого!!!

Сховано тінь у скриню
випито весь коньяк...
шубу потерту скинув
вистрілив ночі в спину -
милий сумний маніяк...

Вулиці, площі, парки...
у драму їх суєти
дописуючи ремарки
недопалком від цигарки -
з темрявою "на ти".

Замкнена міцно віра.
Хто віднайде ключі?
Смерті - твоя офіра
Хто подолає звіра
з ангелом на плечі?

Знову тривожать кроки
сковує страх як лід...
марні пручання, поки -
ти допиваєш спокій,
мовчки узявши слід.

Вперто продовжиш пошук
вкрадеш чиїсь зірки...
шизоїдально хорошу
долю - не перепрошуй
за любов свою - НАВПАКИ.

Ти помалу вбиваєш кохання,
Бо знаєш, що дивишся в ці очі в останнє.
Вона зрадила тебе, другого кохала,
І щастя з ним більше ніж з тобою мала.
А тепер в очах її смерть бачиш,
Ти її ніколи не пробачиш.
Хай здохне й не знатиме болю,
І не пізнає гірку долю,
Не твоя, хай дістанеться богу...
А ти крапку поставиш,
Й підеш з часом в ногу

Всі німецькі, польські, українські розмови подано під сучасною редакцією з метою спрощення сприймання матеріалу.

16 березня 1922 року

По сонячній весняній Личаківській прогулювалася пара: пан Яновіч і панна Ліберман.
– Кохання моє, неземне і захмарне, може вам треба чогось? Не хотіли б ви сходити в цукерню на розі?
– Дякую вам дуже, але мені світ і так з вами солодкий, тож не треба, давайте просто прогуляємося…
Вони йшли: вона трималася за нього, а він злегка помахував парасолькою, яку тримав у вільній руці.