Здавалося вже згасли ліхтарі,
немов дитячі мрії, почуття й тривоги
і поставали вздовж дороги -
сліпі й старі каменярі.
І нібито вони чекають ночі,
похмурені і не потрібні на землі,
сумні й забуті, сиві і старі,
чекають час коли відкрити очі.
Дощ намалює сльози ліхтарів,
і нагодує вдосталь самотою
роки натягтуть всі дроти струною
і згаснуть вулиці на честь сліпих вогнів.
Інколи так хочеться...
angel.studio — 8/09/2012 - 19:13
Інколи так хочеться кричати, що є сили,
Щоб тебе почули, не прогнали, незгубили.
Простягнути свої руки і обійняти цілий світ,
Розтопити, розтоптати, розкидати в серці лід.
Запекла боротьба серед думок у голові,
Вліво в право, з гори в низ, як зламане CD.
Потік невпинний, люди, час, пливе мимо очей,
Буденність сплело павутину густу, неначе клей.
І тільки ржавий цвях, тримає все і всіх кругом,
Вже стільки часу він один, терпит весь цей дурдом.
Дуже скоро буде все, покращення чекаєм,
А що нам, не звикати, ще стільки часу маєм.
Може кожен
Я. Мамай — 27/08/2012 - 22:40
Що я можу один?
Можу гори звернути,
Можу змінити світ,
розтопити лід рік та долин.
І могутньою голубою стихією,
Спінивши брудну каламуть,
Весь непотріб піднявши,
Знести в море з неймовірною силою.
Очистившись, українська земля
Зацвіте різнобарвними квітами,
Наповниться добром і теплом,
Наче відвідавши чарівного зілля.
І люди, не зовсім розумні тварини,
Будуть радіти - як діти бездумно,
брататися, обніматися один з одним,
стрічаю-чи нову, світлу днину.
А поки що, наполегливо та вперто,
потрібно долати повсякденність горя,
чому з тобою так завжди?
Ганнуся — 25/08/2012 - 15:59
Чому з тобою так завжди -
Коли ти треба, то тебе немає.
Ми ходимо по колу без мети,
А нас самотність потихеньку доїдає.
Ось зараз. Ти сидиш біля води.
Мене тобі не треба, бо є інші.
Але скажи мені, будь ласка, ну куди
Мені подіти кляті почуття і вІрші?
Навіщо я потрібна тобі тут,
Якщо тобі я виключно байдужа?
Ти перетворюєш мої слова на звук,
Але не можна так робити, друже!
Якщо ти хочеш, то скажи мені ось так,
Із витримкою бога чи героя,
Мовляв, мала, ті почуття - то брак
І я не буду поруч із тобою.
Хоча, ти вибачай, я геть забула -
Чи ти чужий, чи знов єдиний -
Не розумію вперто я.
Рахую до дзвінків хвилини,
Але лишаюсь не твоя.
Я знов пишу ці кляті строки,
І досі пам'ятаю сміх.
Але я не твоя, аж поки
На скроні нам не ляже сніг.
І в сивину не обернеться,
І не почуємо ми плач
Не наших діток, бо здається,
Що так і буде, ти пробач.
реквієм трирічному коханню
Ганнуся — 25/08/2012 - 15:49
І всі вірші, що я тобі писала,
Зійшли у небуття, згоріли там.
Наразі я усю себе зібрала
Докупи. Реквієм пишу я нам.
Зруйновано усе, що тріпотало,
Що дихало і що жило,
А на лиці красується забрало
І справжнє все від нас кудись пішло.
Замерзли руки, холодіє серце.
І впевнено нас пам'ять покида.
Ми стали схожі на пусті відерця -
Ти ж пам'ятаєш - у дітей в руках.
Колись настане день твого кохання
Ганнуся — 25/08/2012 - 15:45
"Колись настане день твого кохання" -
Їй обіцяли всі і всі клялись,
Та тільки щирі всі її благання
Дівались після півночі кудись.
"Колись народиш ти від мене сина" -
Всі їй казали й помилялися завжди,
А їй хотілось дуже, дуже сильно,
Щоб втримали і не пустили нікуди.
І їй ті клятви були непотрібні,
Які давали їй чоловіки,
А лиш хотілось відчувати - рідні
Вона і Він. Завжди. На всі віки.
А їй хотілось просто потонути
Хоча би раз, без пам'яті і мрій
В руках єдиного коханого. Заснути
І знати, що він вірний буде їй.
Не мрій! Не можна це робити.
Ви - діти. Ви ще зовсім діти.
Дві покалічені орбіти,
Які зливаються в одну.
Твоїм він буде чи не буде -
Не думай. Ви є різні люди.
І байдуже, що серце в груди
Вистукує: "про все скажи!"
Збуди його зрання цілунком,
І стань нарешті порятунком,
Його малесеньким притулком
Порозуміння і тепла.
І неважливо, що там далі -
Ти пишеш вірші досить вдалі,
Тобі байдужі з ним моралі
І ти закохана ущент.
І, може, ти йому не треба,
Та доторкнутися до неба
У тебе нелюдська потреба,
А він надав тобі цей шанс.
Він має тепле тіло й руки,
А я боюся, Осик, що ніколи
Не розучусь писать тобі вірші.
І пам'ятатиму усі твої приколи,
Та знов і знов торкатимусь душі.
І пам'ятатиму невипиту горілку,
І твій незатанцьований стрептиз,
І, наче пуповину, міцну нитку,
І літри ще не виплаканих сліз.
І ледь відчутну ніжність поміж нами,
І гори прози, що летять у ніч.
І поцілунки. То були не зради.
То було віршування віч-на-віч.
Згадаємо колись і посміхнемся.
Тоді Ми може будем, може - ні,
Але ніколи, так мені здається,
Не розучусь писать тобі вірші.
Кахана знай! (мій перший твір)
Гість — 21/08/2012 - 17:15
Кохана знай!
Проснувся серед ночі в країні сонця, моря і вина,
Ніч тихенька , спокІй і на балконі стою я,
Злегка спянілий від червоного вина,
Тет-а-тет з Болгарією я, о муза ти німа моя!
І тоді від чистого серця пишу, я тобі,
Ці слова які линуть з глибини душі,
Ті слова виражають мій внутрішній стан,
Кохана єдина навіки знай:
Я так люблю тебе за розум твій, за зваженість і обдуманість твоїх думок, люблю тебе за красоту цю неземну, за витонченість, тендітність, легкість за милість, доброту...
Кохана знай, що щастя ти моє і радість моєї душі і що :