Голод... Тим,хто помер голодною смертю в 1932-1933роках...
Василь Мацьків — 22/02/2013 - 21:42
Замучений батько дивився,страждав,
Як голод діток його поїдав...
Замучена матір скажено кричала,
Пальчик маленький в кутку доїдала...
Замучені люди хотіли ще жити.
Шукали прокляті кати-ворожбити,
Останню зернину,останню надію,
Що в році наступнім гадали посію...
Що в році наступнім вродить життя...
Йшли,викидали,без душі каяття,
Розлючений батько з криком на них,
Додав він родині своїй іще лих...
Із скроні стікає кров,мов рікою,
Залишилась бідная матір вдовою.
Наступного ранку прокинулись діти,
Матусю,годі на стелі висіти!...
Ходімо листочки не всі ще там з`їли!
«А в п’ятій (кімнаті) нічого не побачиш –
там і є твій кат.
Але повторюй і повторюй до безкінця
все, що хочеш йому сказати.
тільки не вір своїм очам:
Він там, де його немає».
В. Стус
+++
Я скажу йому зажерливому –
Сльози висохнуть на обличчі.
Він навчив мене маму любити
Більше всіх на просторах Безмежних.
Її духовність тисячолітню
Гостро відчувати, як своє;
Боронити це своє – болісне,
До одурі стискаючи печаль.
Він там, де його немає
Він всюди, він зворохоблює.
Він дає мені право на захист
Від свого злодійського єства.
Коли музи мовчать, говорять гармати
Я. Мамай — 8/01/2013 - 02:26
Коли музи мовчать, говорять гармати
У далекі тридцяті
Тих, хто батьків
тримався заповіту
Розбили, розхристали
І кинули по світу
Під тин жебракувати;
Всю українську свиту.
Письменники, поети,
Церковці та кадети,
Весь Нації цвіт
Спаплюжив пройдисвіт.
Відбувся дефіцит
Всього тверезого –
Закрили за залізні грати,
Залишили скалічених вмирати,
Живцем поховали України цвіт.
На зміну їм
гармат великих постріл –
Заговорила зброя –
не менш ніж перо гостра.
І різали горлянки
всім красноперам
з ранку –
нового дня страшного!!!
Закінчились набої
Для ворога нагода
І били бойовоє
Святити ножі
Я. Мамай — 8/01/2013 - 00:26
Фашизація Країни –
Це вже факт!
Перевертні та бандити
Вдягнули
Чорний фрак!
Сірими думками
Ріжуть
навпіл Сонце!
Затуляють рота,
Кляпом
та свинцем!
Фашизація Країни
Порушено такт!
Мутанти та злочинці
(Підступно)
Затисли неборак!
«Під людей «косять»1
Будують
Спільний барак!
Втягнули суспільство
В зловісний мрак!
Закликаю всіх!!!
Святити ножі -
У зеленій байрак!!!
Коричнева чума
Покрилась метастазами!!!
24.12.10р.
У місті з металевих кораблів, пливуть дахи у океані часу,
Лунають постріли очей, і з вікон падають прикраси,
Там поселився вітер і вогонь у склянці з льодом і водою
І грає серце в унісон із механічною життя струною.
Немає квітів і птахів нема, закрите небо на обід і ранок
Не зустрічає там ніхто, з очима ясними світанок.
І сліпнуть очі голубі, під світлом ламп із кожним роком,
Із кожним поглядом на світ, із кожним тихим серця кроком.
Зітре всі осі і пружини механізм, за мільйони років існування
Похилить очі, впавши на поріг, він вимкне всі мотори і бажання.
Кожна секунда, немов камінь,
чіпляється за шию трупами птахів,
які загублені у мріях,
з відкритими очами падали з дахів.
Кожна хвилина, наче крок у прірву,
глибоку і закидану сміттям,
куди пішов я – там і опинився,
всі мудреці назвали це життям.
Година – сипить сіль у очі,
ламає ребра й ноги до колін,
але все зникне співна ночі,
сповзуть всі тіні з моїх стін.
Квіти і граніт
Anastasiya_R — 10/10/2012 - 18:13
Учора на площі я бачила квіти.
Вони проросли крізь гранітні плити,
Пробились крізь сірість земного буття
І віру дали. На життя.
Стихав у динаміках голос далекий…
А я замерзала. Удень, серед спеки.
Я бачила тільки могутні ті квіти,
Що проросли із граніту.
Я не вела тим миттєвостям ліку,
Не чула ні шепоту, ні навіть крику.
У пам’яті моїй слід квіти лишали,
Що крізь граніт проростали.
Тоді я збагнула, що я маю крила!
І я над всім світом летіла. Летіла!
Стираючи грані буденних реалій,
Літала, питала – а що буде далі?
А квіти тягнулись до неба. Не знали,
Монолог янгола
Anastasiya_R — 10/10/2012 - 18:10
Переляканий погляд з-під опущених вій.
Не бійся. Нічого не буде.
Я знаю, я поруч. Закрию крильми.
Тебе не побачать злі люди.
Ти знаєш, хто я, хоч не бачиш мене.
Не чуєш, що я завжди поряд.
Ховаєшся там, де не видно людей,
Де темно, де холод і сморід.
Мені не дано зрозуміти тебе.
Захистити – ось все, що я вмію.
Чому ти така? Чому, поясни?
Кому ти віддала свої мрії?
Ти не кажеш, мовчиш. Я обніму тебе.
Дотику не відчуєш.
Тільки пізно вночі, при самотній свічі
Янгола намалюєш.
Зранку ти той малюнок на клапті порвеш.
Я кричатиму: «Нащо? Не треба!
Не йди
Vert Efner — 1/10/2012 - 16:22
Не йди, побудь зі мною,
так мало часу до зими...
Твоєю і осінньою красою
в душі топитиму сніги...
Не йди, побудь зі мною,
так швидко літечко втекло.
Воно, наповнене тобою
Забрало і твоє тепло....
Не йди, побудь моєю,
побудь ще трішки, до зими.
Я називатиму сім"єю
Ти, можеш говорити "ми".
Відшукати б твої очі, у нічному небі,
Доторкнутися до тебе, бо це дійсно треба.
Зазирнути на хвилину, в світ душі твоєї,
І дізнатись, грієш місце, для душі моєї ?!
Я тримаю твою руку у своїй долоні,
А сердечко кричить криком, стоне, плаче, стоне.
Час летить, не відпускаю, я ціню хвилини,
Бо ілюзія -це диво. Згасне, згине-згине...
Ніч навколо, все погасло, і тебе не має,
Лише спогади зігріють, коли біль настане...
Як згадаю...посміхаюсь, бо я відшукала,
Твої очі в небі синім, що так сумувала.
Лиш затримаю я подих, його ж так бракує...