дещо про кохання (перша спроба)
natali07 — 2/06/2009 - 22:57
Я хочу співати
Про радість кохання
На крилах літати
Із ночі до рання
І просто кричати
Безглузді зізнання
Й ніколи не знати
Емоцій прощання…
Та так не буває
Все в світі минає
Кохання не вічне…
Буває жорстоке
Сумне, одиноке
Й приносить страждання…
Вона привертала до себе увагу
Женчик Журер — 2/06/2009 - 11:48
Вона привертала до себе увагу
І ми, у бабусі поцупивши брагу,
Сиділи в таємній юнацькій барлозі,
Впивались і плакали, що ми не в змозі
Кохати цю панну і пестити груди,
І ми розуміли, що хтось-таки буде
Її цілувати, тримати за руку
Від цього у душу вдиралися круки
І дзьобами дзьобали, крякали гірко.
Тим часом, вночі, коли падала зірка,
З нас кожен хотів цілувати їй лоба.
І ми розуміли,що хтось вже так робить.
А панна всміхалася нам бідолахам,
Коли ми звертали на неї увагу.
Про ту, яка жила в чорно-білому світі, поки...
Lana — 25/05/2009 - 20:33
Вона жила в чорно-білому світі,
Говорила завжди тільки "так", або"ні",
ЇЇ профіль нагадува Ніфертіті,
Навіть з грифом "секретно" писала пісні.
В свій світ чорно-білий вона не пускала,
Пила каву без цукру і не спала вночі,
По карнизу над містом сонним гуляла,
У клітці в квартирі в неї жили сичі.
Та сталося те, що статися мало,-
Вона закохалась, банально і враз-
Побачила світ кольоровим, хіба цього мало?
Карніз облупила, сичів відпустила,
Замість кави-пила червоне вино,
Ось, це і все, а ви що хотіли?
Чаша вина
Оленка Сумненька — 18/05/2009 - 16:48
У молодості п'єм вино життя
Так, наче не закінчиться ніколи.
Нема за смілі вчинки каяття,
Важливі лиш біг-мак та пляшка коли.
А зрілість десь втрачає смак вина,
Рутина з головою поглинає,
Безвиході й байдужості стіна
Потроху радість до життя стирає.
Лиш старість, наче вправний сомелье
Розмірено вино життя глитає.
Минуле і теперішнє своє
Та ба – майбутнє майже точно знає.
І смерть приносить в чаші нам вино
Та вже, на жаль, не випити його.
Загублено-смішна..
Зчаровано прекрасна…
Не тиха.. не гучна…
Безгрішна.. майже вчасна..
Дощами вмита..
Вкрита сном..
Під небом…- неосяжна
Затьмарена світів єством…
Вона..
Небесна пташка
Сонет
Олександра — 16/05/2009 - 18:32
Курличе журавель на стрісі хати,
А вітерець гойдає віти ів.
Я більш за все хочу її кохати.
Подумавши про це, я тихо сів!
Ту, де родився, де живу,
Ту, де я перший раз сказав люблю,
Ту, Батьківщину вічну, молоду!
Для неї я завжди усе зроблю!
Рідні простори буду я долати,
Ліси саджати, годувать пташок.
Я буду дівчину одну кохати
Вона мені пробачить стільки помилок!
Я буду жити тільки для того,
Щоб всі хотіли, досягти мого!
Сонет
Олександра — 16/05/2009 - 18:31
Закрию очі, дивовижна сила!
Безмежний вимір кількості доріг.
Наповнює цю тишу моя мила
Життєва вдача, хто б її зберіг?
Одну з доріг ти вибрати повинен!
Нести з собою прикрість, дивний сміх!
Якщо же ти спіткнешся, ти не винен,
Але даш привід для страшних утіх!
Підтримки не чекай, її не треба!
По цій дорозі, знаю, зможеш ти пройти!
Ти та хмаринка серед всього неба
По вітру тихо можеш шлях знайти.
Життєвий шлях обрати важко,
А гідно йти по ньому тяжко!
Приходив відчай і стріляв мені у скроню,
Свинцем холодним цілився удушу,
Пігулками поїв із беладонни
І говорив мені :"Скорися, мусиш".
З горища на старій вілоончелі
Він нерви натягнув мої як струни,
Страшний і гарний, як Кентавр у Ботічелі
Підступно убивав, а я встигала залишати руни:
" Не піддавайтесь відчаю, благаю,
Кентаврів не любіть, я заклинаю"
І довго ще струна про це бриніла,
Копита били землю та не вбили.
Сонет.
Черезова Варвара — 12/05/2009 - 09:12
Знімай мене незмінно у ч.б.
Бо колір – це розмиті акварелі.
У них так важко віднайти себе.
Так само як і втриматись на стелі.
Знімай мене, допоки я така:
Усміхнена й руда, аж сліпить очі.
Нерівний фон і флойдівський плакат.
Знімай мене допоки я ще хочу…
І падає на ліжко звук і тінь.
І позувати, знаєш, трохи лінь.
Ці ракурси і пози… Поза грою.
Знімай мене, допоки я така…
І тисне кнопку впевнена рука.
Прошу, запам’ятай мене такою.
В полоні часу
Mari4ka — 8/05/2009 - 12:54
Здається, навколо людей багато,
Насправді - нікогісінько нема,
І кожна мить мені - як свято,
Невже до цього призвела сама?
Хтозна, як колесо Фортуни обернеться,
чи мир настане, а чи знов - війна,
При зустрічі, що скоро обірветься,
Й забута буде, як завжди,
І слова на прощання не знайдеться...
Ти знову йдеш. прошу тебе, зажди,
На вулиці вже вечір,
Залишся ще на мить, не йди,
Осяде знову сум на мої плечі,
і змиє геть усі твої сліди...