"Ма-ма ми-ла ра-ми"
Lana — 16/06/2009 - 22:11
Її звали Марія. Тепер її вже нема. Вона похована в Палермо, столиці мальовничого острова Сиція. Італійська кам'яниста, нагріта сонцем земля, стала їй останнім прихистком. Вона так хотіла сюди приїхати... На роботу. І приїхала, не знаючи, що смертельно хвора. Мила вікна в готелях, прибирала і встигла віддати борги та ще насклдати трохи грошей.
Реальність
Mari4ka — 16/06/2009 - 10:21
І в сновидіння приходить до мене янгол. Він являється, і, розбиваючи на друзки несуттєві стереотипи, чекає моєї відповіді. Слідує моїми світами, не дозволяючи зосередитись, забути про те, що він – тут, поряд і чекає ні на мить.
Зникає почуття страху, випаровується тривожність і ніхто не здатен втиснутись бодай словом у наш простір.
І я знаю напевне, що завдячую цим божевільним спокоєм тільки тембру його голосу і шоколадному золоту тих очей, які, побачивши хоч раз, приречений пам’ятати до передостаннього стуку серця.
Дощ, просто дощ
Mari4ka — 16/06/2009 - 10:19
А я все ж маю причину не морщити носика і замикати в полоні губ ці (чомусь солоні) краплини дощу хоч би й посеред білого дня! Якщо ви досі не зрозуміли, яку радість можна отримувати від того, що змок до нитки, коли вже з брови стікає струмінець на щоки, а укладка волосся прийняла форму «тут було відро води», то…Пишіть – пропало.
Ще напівсплячи зав'язала шнурівку і підвелась. Поглянула на стежку, з якої хотіла почати біг, востаннє на повні груди вдихнула свіжого повітря і рушила. Спочатку повільно, потім, набираючи швидкість, вона насолоджувалась прекрасним ранком. Розсікаєш повітря обличчям, мчишся по кривій протоптаній доріжці то вниз, то вгору, підвладна поворотам і гілякам, що деколи трапляють під ноги. В русі відчуваєш подих вітру, а зупинившись споглядаєш його відсутність. Біжиш тільки вперед, не знаючи, що чекає за поворотом. Біжиш у вічність, вона попереду.
an instant
Gloria — 13/06/2009 - 01:51
Одна мить. Вдих, видих.
Надійшов оксиген, вмить пройшов по гортані, трахеї, бронхах і потрапив прямо до альвеол. Зчепився з гемоглобіном і почав обхід по організму. Спочатку до серця малим колом, потім великим в аорту і далі по всіх розгалуженнях, далі і далі, доки не дістався до самої клітини. Ось відбувся газообмін, і кров, вже з вуглекислим газом, повертаєтся назад до серця великим колом, а звідти малим у легені.
Одна мить. Вколола палець.
Про рівність чоловіків і жінок
68 — 12/06/2009 - 17:23
Вже багато років світ розвивається в рамках ринкової економіки. Довгий час, згідно із законами цієї економіки, існувала формула: все, що не білий чоловік, є об’єктом товарно-грошових відносин.
Завдяки одному, згодом застреленому в театрі, діячеві з часом ця формула змінилась: все, що не чоловік, є об’єктом товарно-грошових відносин.
Про пропаганду
68 — 12/06/2009 - 00:58
Пропаганда всюди. Я, як носій соціального «я», ніколи не вийду з-під влади пропаганди. Жити в суспільстві означає жити в пропаганді.
Пропаганда – як дао – всюди і ніде, велике і мале, вічне і неіснуюче. Пропаганда існує не поза нами, вона з нами, вона у нас.
Пропаганда – це як жрецтво. Контроль над пропагндою – привілегій вищих, брамінських, каст. Пропаганда – це загальна змова. Пропаганда – це бути в ній.
З давніх часів однією із найвагоміших сфер життєдіяльності людини було виготовлення речей. Своїми руками, спрямованістю своєї думки людина виокремлює один фрагмент реальності, вилучає його із числа неживих елементів космосу, перетворюючи в річ. Те, що вчора було частинкою природи, те, що вчора було маленьким елементом нерухомого космічного ладу, раптом відлучилося від свого середовища і стало чимось принципово новим, отримало нове буття.
Таргани в голові
Vert Efner — 9/06/2009 - 21:23
Таргани в голові
За вікном грім. На душі печаль і сум. І там і там холодно.
Блискавка радості дарує мить світла у темряві. Все одно, що сірником топити лід. Хоча дякую і за це.
Думки захаращують голову. Роблять її важкою, наганяють меланхолічні сльози і агресивний суїцид. І, неначе, таргани на світлі розбігаються від блискавки.
Ізіда Благословенна
Kseniaster — 13/05/2009 - 18:51
Місячне сяйво нестерпним смутком вливалося до кімнати. Далекий таємничий срібний супутник, мерехтливе світло якого пробуджувало десь на клітинному рівні древню жагу. У-у-у-у… Виття. Моє? Та ж ні… Тіло відчувало, воно прагло. І не було цьому пояснення. Потужна енергія розривала усе моє єство. Повернувшись звечора додому, зачинилася в кімнаті, мов чекала на щось. Дійсно, моторошне відчуття переслідувало з моменту заходу сонця. І ось, настав довгоочікуваний момент. Місяць…