Казковим принцом Оля ніколи не марила. Казки були не для неї. То більше, що мала принца живого, справжнього. Він, щоправда, про це не відав. Ходили до однієї школи, мешкали в одному будинку, а він і не підозрював…
Акваріум.
Анна Фіалка — 19/06/2010 - 17:32
Присвячено моєму минулому.
-Красиво чи не так ? – спитав він мене зі очима розцяцькованої дитини, яка насолоджується новою примхою..
-Ну звісно,Віталіку -відповіла звично і стримано(я вміла бути стриманою хоча ,б на людях)
-Ти тільки подивись !-продовжував він –
Це, певно, вже десята ніч, як я не сплю. Або двадцята, хтозна – я втратив лік часові, точніше – час зробився моїм ворогом і я урвав з ним стосунки. Ніч... лежу перед нею висотаний, марний, наче невиліковнохворий на операційному столі, і вона вільна чинити зі мною, що заманеться. Ніч-хірург. Невправний, недовчений. І ніякий гемоняка не дав мені знеболювального! Я гризу ковдру й шматую простирадло. Мені болить. Та хірург не зважає. Ні, певно це вже двадцята ніч. А може сота...
Сьогодні передбачався день полювання і баба Ониська, як і завжди в цей день, кинулась удосвіта, зготувала собі вівсяної кашки, без апетиту, а більше за звичкою, поснідала і вийшла на подвір’я, коли роса після паркої літньої ночі не встигла ще й висохнути. Роса стояла довго, бо подвір’я ховалося в тіні старезної груші, яка покривала своєю галузистою кроною ледь не все бабине обійстя, і мерехтливі лякливі зайчики, прошмигуючи між листям, увесь день танцювали й переливалися на стінах бабиної хати, на вікнах, на траві, на чорнобривцях обіч хвіртки, зазирали в кожнісінький куточок.
денисова любов
Курінний — 14/06/2010 - 08:27
– Диви, диви, – велика тепла Наталчина цицька торкається кістлявого Денисового ліктя, – знов на зупинці чергує. Альонка Мірошниченкова. Ну згадай, я тобі казала! Диви, зараз у якусь „номарку” впурхне. О, бач, сідає! А ти не вірив. Боже, де стид людський, бідна Мірошниченчиха!
– Ти гляди, – прицмокує язиком Денис. – Справді!
У Миколи заболіла нога. Болить і крутить, клята, наче ще й жилу потягує десь аж зі спини. Уже й до баби Ганьки, ворожки і знахарки чорнознаменитої, ходив, та якогось натирання смердокапосного дала – не пособило! І в лікаренці був. Катька, небога, тягала його там по кабінетах, і мацали Миколі ногу і просвічували, мазі виписували – дорогущі! Не помогло! Болить. Хіба лише як соточку дерболизне – попустить, і то ненадовго. Через якусь часину знов бісова нога „наркозу” просить, а де візьмеш? Лізка, жінка, гнівиться: „На якого ти мені, – каже, – беня п’яний здався? Який з тебе толк?
Борщ зі Стефки
Биндас Оля — 11/06/2010 - 15:13
Колись у мене була киця, звали її Альфінка ( хай земля їй буде пухом)))).Вреднота була ше та…Коли ми її брали у сусідів - то думали , що це кіт. Я була ше дитям і не розумілась у котячих документах, батьки і сусіди теж були недосвідченими у такому , тому ми з чистою совістю взяли її і назвали Альфом (Колись такий серіал був про кумедного прибульця з планети Мельмак). Поступово у Альфа з’являлись ознаки протилежної статі. Згодом народились котенята, потім через деякий час ще і ще. Альфінка раз в квартал давала виводки з 5-7 котенят. От в одному із таких з’явилася Стефка.
«Мачуха»
Коли наше життя різко змінюється, ми, самі того не бажаючи, впадаємо в крайнощі. Так сталося і з Олесею. Одного вечора її татко запросив до них на вечерю свою нову подругу. Низенька, елегантно одягнена темноволоса жінка не сподобалася десятирічній дівчинці з першого погляду. З її обличчя зникла звична безтурботна усмішка, а це не віщувало нічого доброго.
Ти десь тут, ти біля мене.
ОсьЯ — 26/05/2010 - 22:41
Ти віриш у долю? Надіюсь що віриш, і надіюсь, що вона спільна для нас обох. Але тебе нема, і таке враження, що половину чогось мого, такого цінного і потрібного, ти тримаєш у собі. Я бачу твої фото, чую твій голос, знаю, яку музику ти любиш , а які книги навіть на дух не переносиш. Але я не знаю хто ти… і найгірше, ти ніколи не повідаєш мені цього, ніколи я насправді не загляну у твої очі, скільки б не старалась у них дивитись. Але мені неважливо хто ти, який насправді, бо навіть якщо ти найгірший у світі, то я така сама. Ти є моєю частиною, вершиною і сенсом.
Карагулька
Юрій Кирик — 26/05/2010 - 08:31
- Петро Панасовичу! – не стримав радісного окрику взрівши невисокого на зріст й дуже вертлявого чоловічка.
- О і я дуже радий нашій зустрічі, пане журналіст. Ми, ж мабуть, років із двадцять не бачились! Швиденько нирнули в невеличку кав’ярню, благо їх у місці на кожному кроці.
- Що замовимо? Коньячку, горілочки? – запитую
-Що ви, що ви! Я й на дух її не переношу, проклятущу!
- І давно, Петре Панасовичу? – запитую з посмішкою.
- Та років так із десять уже. Вилікувався начисто.
- Невже доктор Довженко допоміг?