Дорогою твого життя
Ольга Фещенко — 25/07/2010 - 17:06
Нікуди не поспішаючи вона йшла однією з мільйонів однаково-сірих асфальтованих доріг. Повз неї то швидше, то повільніше проходили люди, минали автівки, місто жило своїм звичним життям. Вона йшла тою, багато разів латаною, та все ж з новими й новими вибоїнами дорогою і міркувала про інші дороги. Про те, які вони? Гірші чи кращі? Про те, як дороги перетинають одна-одну, десь зустрічаються, а десь зовсім розходяться назавжди, щоб вже більш ніколи не перетнутися, неначе людські долі.
Червонороті сливи
RomsonDead — 25/07/2010 - 14:28
Вірші про природу – це агро-вірші!…
Коли купуєш дім – дивишся в першу чергу на його стан, придатність для проживання в ньому, звертаєш увагу на рік його зведення, забезпечення санвузлами (враховуючи наявність газопроводу), на інтер’єри з вікон, на сусідів, врешті-решт, але коли купуєш хату саме таки в селі, то основну масу своєї уваги витрачаєш на розмір городу, саду, подвір’я!.. – вічна провінційна істина, як-не-як!
***
RomsonDead — 25/07/2010 - 14:24
Жила колись в Чернігівській області Леся…
-Називайте мене Леслі! – казала вона своїм друзям, що разу, коли переглядала мексиканський телесеріал, а йшов він виключно по понеділкам, середам та п’ятницям – як триразове харчування.
Розповіла вона якось мені одну історію про свого діда/про свою собаку, тобто про себе:
Зоряний хлопчик
roshko — 13/07/2010 - 09:28
Юрко жив на небі з того дня, як мати позбавила його життя. Господь дав йому дуже хорошу роботу і хлопець з радістю її виконував. Але одне його в цій роботі дуже засмучувало – це, коли треба було обрізати ниточки зірочок людини, яка помирала. А інші зірочки Юрко протирав від бруду, плями на них свідчили, що в житті людини труднощі, і вона страждає. Вдень зорі обривались самі і падали на землю, але цього ніхто не бачив. А вночі хлопчина працював над ними: одні запалював та чистив, а іншим обрізав нитки життя.
Невчасний дощ
Курінний — 2/07/2010 - 16:20
Він сидів у тихому „залевадному” магазинчику, де для спраглих ковтнути на місці поставили кілька столиків, сьорбав „Чернігівське” й одну за одною смалив терпку „Приму” без фільтра. І не відчував смаку ні пива ні курива. Взагалі погано уявляв, як він сюди завіявся та що робить – після сказаного Сашком, втратив орієнтування як у часі так і в просторі. Досмоктав чергову цигарку, загасив у калюжці розлитого питва недопалок і ковтнув з пляшки. „Де я? – роззирнувся понуро. – Що я? Чого не йду додому? Куди? – перепитав сам у себе, – додому? Хіба він у тебе є? ”
джмелик і велосипед
Курінний — 1/07/2010 - 16:28
Нічого доброго ранок Джмеликові не обіцяв. Предки після голосної вчорашньої пиятики хропіли, що аж шибки дрижали на вікнах. Батько басив а мати виводила якісь, мало не солов’їнії трелі. Стояв запаморочливий дух алкогольних випарів і холодного тютюнового диму. Вмився, поторохтів на кухні каструлями, закинув портфеля в сарайчик та й подався на базар – у школу твердо вирішив не йти ще зучора. А чого туди йти? Сказала ж керівничка: „Без батьків не приходь!”, от Джмелик і не пішов, не тягтиме ж він насправді батька до школи, предок на керівничку як дихне, то вона й зомліє!
Вона повинна була жити
lybomurko — 28/06/2010 - 15:31
Автобус з обласного центру вирушав точно по графіку, плавно набираючи швидкість та впевнено маневруючи між десятками йому подібних машин, котрі або іще спочивали у вранішній напівдрімоті, або після довгої нічної дороги відхекувалися у приємній прохолоді.
ФОТКА НА ЗГАДКУ
Lana — 27/06/2010 - 12:29
"У мені живе твій метелик,
Він часом вилітає вночі,
Ліловий із жовто-зеленим,
І спить на моїй щоці."
Він таки їхав… Поїзд врізався, як чорна гадина, в сутінки прілого вересневого дня. Парко. Він в цьому поїзді, разом з ним. Летів? Куди? Хіба можна потрапити в віртуальність у купе швидкого поїзда? А може?.. Він не знав…. Просто їхав. Бо вона покликала, а може пожартувала, як завжди... Чого він тут, у цьому замкненому просторі , на верхній полиці?.. Так безнадійно, безглуздо, так чудернацьки-загадково, так безапеляційно, діаграмно-імпульсивно.
Бабина Олеся
roshko — 26/06/2010 - 00:12
Березень. Надворі весна. Вчора шпаки прилетіли і весело свистять на старій стрісі в баби Орисі. Вже багато років вона зимою сидить у хаті, а весною, коли виходить, то найперше, що робить – стереже свою березу, щоб хтось не пив її кров.
«Вона трохи походить, постереже, а далі втомиться і піде до хати» - думалось мені. – «Я побіжу, зроблю дірку і втечу. Хай за ніч сік у баночку тече».