День народження
Варвара Серафим — 13/04/2009 - 14:10
Збірка: В шухляду
Сонячного весняного ранку Іринка прийшла в університет трохи схвильована. Вона не звертала уваги ні на викладачів, ні на студентів. Мляво зайшла в аудиторію, сховалася за колоною і так просиділа всі три пари, не встаючи з-за парти. На запитання подруг, чи не трапилося що-небудь із нею, відповідала коротким: “Ні”. Поцікавилися – та й забули. Безтурботна молодість взяла своє. Відбувши останню лекцію, натовп студентів висипав на університетську площу до пам’ятника Янекові Франкфуртському, на честь якого було названо навчальний заклад.
Лише Іра затрималася. Поклавши руки на парту, закрилася ними від усього світу і нарешті дала волю сльозам...
***
“Ірино, чи можете ви хоча б приблизно описати послідовність подій святкування вашого дня народження?”
Слідчий дивився уважно і, здавалось, співчутливо...
Не хотіла підставляти нікого із давно знайомих і, здавалось, близьких людей... Мовчала...
Намагався пояснити, що це співмешканка Катя переконала написати заяву у міліцію, переконуючи, що винні мають бути покарані за вчинене. Сама ж не хотіла думати про те, що сталося. Досі боліла душа, пекли синці, але вперто відмовлялася виносити свій біль на публіку, адже дізнаються знайомі, сусіди, покарані будуть вахтери за те, що дали дозвіл на свято в кімнаті для навчання у студентському гуртожитку №1, де мешкала.
***
А все відбувалося так, як завжди, – студенти, гуртожиток, трохи алкоголю... Ні, не як завжди, бо ж не завжди Ірі виповнюватиметься 18, а лише раз у житті. І треба було той єдиний раз як слід відсвяткувати. Запросила усіх-усіх-усіх: гуртожитське товариство, декілька однокурсників і, звісно, найкращого друга Юрка. Мало бути весело. Екстравагантна, багата на фантазію Іра навигадувала безліч конкурсів, забавок для гостей. Фрукти, солодощі, вино – ось і весь святковий стіл. А, проте, ніхто не скаржився на брак їжі, бо й того було забагато.
– Потанцюймо?
Захоплено дивилися на Іринку Юркові очі…
– Так, звісно.
Повільно кружляли під музику, трохи схожу на вальс. Розмовляли про нісенітниці, жартували.
Хтось незнайомий, глянувши збоку, подумав би, що закохані до нестями. Проте запрошені знали, що Юрко й Іра – найкращі друзі. Хоча й почував Юрко щось більше до дівчини, та вона не давала йому нагоди висловити його почуття. Бачила, розуміла, та не хотіла романтичною інтригою руйнувати дружбу.
Врешті, не такий ідеал собі намріяла. Ні, він класний, із ним цікаво, весело, завжди є про що поговорити і не соромно на люди вийти. Проте уявляла хлопця швидше в ролі старшого брата, а не кавалера.
– Ірусю, заграй-но нам щось на гітарі!
А чому б і ні? Взяла інструмент, посідали в коридорі, сперлися по обидва боки на стіни... Спочатку лірична та сумна “Тополя”, потім декілька композицій з російського року.
Музика в гуртожитку – справа корисна і потрібна. На неї студенти збігаються, як мухи на мед. А якщо ще хтось із них на гітарі вміє! Так було й того вечора, коли до святкування долучився Андрій із друзями. Попросив гітару, виконав майстерно щось у стилі фламенко, чим прихилив до себе серця слухачів.
“Гарний хлопець”, – подумала Іра. Гарний і талановитий.
Увесь той час, що юнак розважав компанію, дивилася на нього. Цього ніхто не помічав – усі ж бо веселилися. Лише Юрко кидав іноді важкі погляди з-під насуплених брів.
Божевільна ідея піти уночі на гойдалки виявилася тут доречною. І подруга Катя побігла у кімнату взяти декілька светриків для дівчат, щоб не померзли.
Близько першої молоді люди вийшли з гуртожитку і попрямували на вулицю Гречаної Печери. Там, де вона закінчується, починається велике провалля. Над проваллям – гойдалки. А вниз веде лише одна вузесенька стежинка – у темний ліс, який називають Кагорівський.
Дядько Степан, який чергував на прохідній, доброзичливо пообіцяв впустити компанію у гуртожиток після півночі. Уродини, все-таки.
Йти до провалля недовго – лише 20–25 хвилин. Уже на половині шляху гості поділилися парами. “Хлопчик-дівчинка”, якщо не вистачало хлопчиків – “дівчинка-дівчинка”. Йти на гойдалки хотілося не всім так сильно, як спочатку. Вирішили гуляти, де кому хочеться, а о третій годині –
зібратися біля гуртожитку, щоб не будити Степана-вахтера декілька разів, а зайти в будинок цілою компанією.
– То що? Гойдалки відміняються? – Іра взяла Андрія під руку.
– Про мене... Можна і на гойдалки, – якось байдуже відреагував він.
Трохи повагавшись, Юрко вирішив піти з ними. Знав, що буде зайвим і що Іра, мабуть, має плани на вечір – сподобався їй гітарист, ой, як сподобався. Але пізня година і малознайомий кавалер подруги змусили його хвилюватися за її безпеку.
Дівчина була не проти податися на гойдалки утрьох (найкращий друг – він і в Африці друг, негарно казати йому: “Ти тут зайвий”.
– Купімо ще пива! – запропонував
Юрко.
– Мало тобі? – зі сміхом відповіла Іринка.
Купили по пляшці “Портера”. Гірке. Міцне. Тобто таке, як має бути. І Юрко вже перестав кидати на Андрія сповнені неприязні погляди. А Андрій, врешті, помітив особливу увагу до своєї персони з боку Ірини.
Ось і провалля. Тут темно, але гарно. Під ногами – безодня. Над безоднею гойдалки. І відчуття таке, що лише крок – і полетиш у ту безодню, в ту темінь, висвітлити яку не можуть ні місяць, ні зірки, що розсипані вгорі намистинками.
– Гойдалки лише дві? – мовила розчаровано Іра. – А як же ми утрьох гойдатимемося?
Андрій знайшов вихід із ситуації:
– Нічого, ви гойдайтеся, а я збоку постою, а потім поміняємося.
– Це не діло! Йди сюди, удвох помістимося. Пригадую, якось у Кирпатих горах так гойдалася із подругою. Сісти треба одне навпроти одного, а ноги вільно помістяться за спиною у партнера.
– Модна ідея, – скептично промовив Юрко... – Може, б вона ще й ноги розсунула для тебе, гітаристе юний…
Ірину шокувала агресивна фраза із вуст найкращого друга…
– Можу й розсунути, а тобі яке до того діло? Попрошу не лізти в моє особисте життя!
Андрій зреагував швидко. Добряче напідпитку, вирішив не давати себе в образу.
– Ти чого? Та мені твоя Ірка потрібна, як зайцеві стоп-сигнал… Вішається тут… Та якщо хочеш її – то бери, а мені до вас діла нема…
– Ах ти ж….
Зіскочили із гойдалок. Першим ударив Юрко. Не втрапив. Андрій довго не думав, недарма, крім гри на гітарі, боксом третій рік займався…
Тишу вечора розітнув пронизливий крик. Кричала Іра:
– Ідіоти-и-и-и!!! Геть руки одне від одного!!!
Іра з дитинства не терпіла насильства. Помітила, що на неї не звертають уваги. З нервів не знала, що робити, і вирішила піти геть. Не бачила перед собою дороги. Сльози застилали обличчя. Йшла у бік лісу. Було байдуже. Заспокоїлася вже у Кагорівському, сівши на якусь колоду. Було темно. Трохи страшно. Точно не пам’ятала, в який бік повертатися. Мобільний? Його свідомо не взяла із собою, щоб не загубити. Тим паче, що і спідничка і гольф не мали кишень.
Раптом дівчина почула якийсь шелест за собою, схожий на потріскування сухих гілок під підошвами. Озирнутися не встигла – відчула, що хтось обійняв її ніжно за плечі. Притулив до себе.
– Хто то? Ти, Юрку, – стривожено запитала.
У відповідь – мовчання.
– Андрій? То ти, Андрію?
...
Обійняв сильніше, стало важко дихати… Злякалася, а коли відчула на шиї перший поцілунок, почала опиратися… Було темно. Обличчя нападника не бачила. За комплекцією то міг бути як Юрко, так і Андрій. Важке дихання і стримана боротьба. Досі сподівалася, що то все жарт, що вирішив хтось із них її просто трохи налякати…
Повалив на вологу весняну траву. Притиснув вагою тіла. Крик. Удар у плече. Сильно стиснув руки. Відчула різкий біль – будуть синці. Далі не пам’ятала. Довго тривав той жах чи лише кілька хвилин? Усе єство дівчини затопив пекучий біль…
***
О третій ночі біля гуртожитку зібралася чимала компанія, як і домовлялися. Вирішили заходити в будинок разом, та бракувало Іри, Каті, Юрка й Андрія. Через декілька хвилин прибіг захеканий Юрко.
– Ой, у тебе ж брова розсічена, кров! – злякано вигукнула якась із дівчат. Заметушилися…
– Де ж ти так? Чому?
– Так, нічого, “впав, отямився, гіпс”, – пожартував хлопець.
Минуло ще чверть години, прийшла Катя. Весело запитала, чи святкування ще триватиме. З вигляду Юрка зрозуміла, що щось не так…
– Іра? Хтось бачив Іру? А Андрія?
– Ах, він сволота, – зціпивши зуби, вигукнув Юрій. – Треба їх знайти!
Вирішили, що Ірину шукатимуть Катя із Юрком, а решта гостей підуть у гуртожиток.
***
Йшли швидко, мовчки. Прямували до гойдалок.
– То що із твоєю бровою і де Ірина? – агресивно запитала Катя.
– До чого тут Іра до моєї брови?
– Думаєш, не підозрюю, що трапилося? Думаєш, відмажешся?
– Катько, здуріла чи що? Випила забагато, напевне, та й фантазуєш...
Нічна вулиця здавалася б безлюдною, якби не самотня постать чоловіка, що курив на зупинці. Раптом він вигукнув:
– Молоді люди. А що це ви тут серед ночі поробляєте? Чому не спите?
– Анатолію Михайловичу?
– Невже злякалися. Нічого-нічого, завтра я вам на практичних покажу, де раки зимують, –
пожартував асистент кафедри, на якій навчалися студентки.
Він проживав у тому ж гуртожитку, що й дівчата, був аспірантом і цьогоріч мав захищати наукову роботу.
– Анатолію Михайловичу, Іра зникла, Ярченко...
Пояснили викладачеві ситуацію. Вирішив продовжувати пошуки із студентами.
Ось і гойдалки. Від них лише дві стежки веде. Одна до Гречаної Печери, потім на вулицю Бджолину, до гуртожитків. Інша – у Кагорський ліс.
У темряві шукали дівчину. Катя у її зникненні звинувачувала Юрка. Ледве Анатолій зупинив її словесні напади, що от-от переросли б у сварку.
– Ірино-о-о-о!
– Іро-о-о-о!
– Агов!
Уже близько четвертої знайшли дівчину, що лежала, зібгавшись біля стовбура поваленого дерева.
Приглушено зойкнула Катя... Дівчина не ворухнулася. Лежала непорушно, наче нежива.
Підбіг Юрко:
– О, Боже! Катю? Анатолію Михайловичу! Робіть щось! Іро! Іринко! Скажи хоч слово! Дівчинко моя!
– Це ти винен, що залишив її без нагляду. А де Андрій?
Аспірант не все розумів з істеричних вигуків молодих людей. Вирішив з’ясувати, що з Іриною.
Дихає... Жива... Лише непритомна, напевне. Була одягнена, але якось недбало. Светрик навиворіт, розкуйовджене волосся…
Дівчина ледь чутно застогнала...
***
– Підозрювані є – Юрій та Андрій. Як ви вважаєте, хто винен?
Іра не знала, що й казати. Юрко? Ні, напевне. Він так переживав за неї, коли була в лікарні, плакав, пробачення просив за те, що не помітив її відсутності після бійки, що не захистив. Й Андрія звинувачувати не хотіла... хоча... напідпитку він міг би... мабуть, таки міг...
Та оперуповноважений кримінального розшуку Борис Попаденко вже знав відповідь на своє запитання. Допитавши обох хлопців, з’ясував, що після бійки Юрій пояснив Андрієві, наскільки близька і дорога йому Іра, що він її давно кохає і не втрачає надії на взаємність. Гітарист вибачився за різкі слова на адресу дівчини. Помітили, що її поруч нема. Вирішили, що пішла додому. Залишатися біля гойдалок не хотілося. Певні за безпеку іменинниці, розійшлися. Юрко ніби пішов блукати містом, Андрій подався у гуртожиток №7, де мешкав.
Зґвалтування трапилося приблизно із 2-ї до 3-ї ранку. Андрій має алібі – о 2-й черговий вахтер 7-го гуртожитку впустив його в будівлю. Трохи посварив хлопця за пізнє повернення, тому й запам’ятав Андрієве ім’я та прізвище. Співмешканці хлопця також засвідчили його присутність у кімнаті з 2-ї години і аж до ранку, поки по нього не прийшли працівники карного розшуку.
Інша річ – Юрій. У нього алібі немає. Навпаки... Розсічена брова – Андрій запевняє, що то не його рук справа. А чиїх тоді? Іриних? Ймовірно... Вірити словам Юрка про те, що спіткнувся на дорозі, немає сенсу.
До того ж, на допиті Юрій Листопадський поводився трохи дивно. Якийсь розгублений був, плутався у словах, неоднаково описував одні і ті ж події. Підкреслена увага до Іри –
швидше за все, спроба спокутувати вину перед дівчиною.
На збір студентів до гуртожитку спізнився на чверть години – рівно стільки часу потрібно, щоб добігти від Кагорського лісу до Бджолиної. Почувши про відсутність Іри, відразу звинуватив Андрія. Ніщо інше, як спосіб вигородити себе – “з хворої голови та на здорову”.
Зголосився піти на пошуки дівчини? Воно й не дивно. Завжди краще бути свідком, аніж обвинуваченим. І мотив є – сильні ревнощі, злість на Ірину та на її поведінку. У стані алкогольного сп’яніння міг і не до кінця розуміти, що робить.
***
Ірі того дня виповнилося 18. Уже повнолітня. Тож тривалий термін Юрієві Листопадському не “світив”. Та все ж дівчині було шкода приятеля. Не хотіла вірити в те, що то був він. А якщо й він –
байдуже, то його гріх...
– Може, я заяву заберу? – якось мовила несміливо Каті.
– Ти чого? Маєш всі клепки в голові? Він тобі стільки болю завдав!
На тому розмова закінчилася. Заяви не забрала. Юрко мав перебувати у слідчому ізоляторі ще трохи більше, ніж два місяці. Потім – три роки ув’язнення. Його виключили з університету, виписали з гуртожитку, від хлопця відреклися батьки. Вони ніяк не могли змиритися із вчинком сина.
***
Мила, люба, кохана зіронько-Іринко!
Вибач мені, нещасному, за те, що вкотре нагадую про себе. Знаю, що не мав би писати цього листа. Знаю, що не маю права... Моє життя зламане. Вирок винесено, і тепер я ув’язнений. Не маю шансів здобути вищу освіту, а Ти знаєш, як я навчався, – про червоний диплом мріяв... Кому потрібен оператор комп’ютерних технологій із кримінальним минулим?
Вибач за те, що пишу! Вибач, що люблю! Вибач, що залишив Тебе того вечора і поліз у ту дурнувату бійку. Ти мусиш мені вибачити, бо сам собі я ніколи цього не прощу. Але також мусиш зрозуміти – навіть п’яним, навіть у стані наркотичного дурману (ніколи не вживав наркотиків, але то так – гіпотетично), зі злості чи в агресії ніколи б Тебе не посмів зачепити!
Дівчинко кохана! Дозволь Тебе так називати, бо тут не маю іншої радості, аніж думати про Тебе, згадувати сонячні дні нашої дружби. Дівчинко моя... Я не знаю, хто з Тобою вчинив оте, через що я тут перебуваю, та обіцяю собі, Тобі й Богові, що помщуся. Три роки – не так багато. А на волі я зумію дати собі раду. І байдуже мені, знайома чи незнайома нам ця людина – моя рука не затремтить. Потраплю сюди ще раз. Цього разу надовше і заслужено. Але точно знатиму, що відімстив за Тебе і за себе.
Не звинувачую Тебе за ту заяву. Тобі, напевне, досі боляче... а проти мене свідчили всі – Катя, Андрій, Степан-вахтер, наші друзі...
Будь ласка, поговори з Катею. Чому вона вирішила в чомусь звинувачувати саме мене? Вона ж нічого не знала про зґвалтування, а накинулася так, ніби знала напевне. Тепер маю багато часу на роздуми, і її поведінка здається мені трохи дивною. Звідки стільки агресії до мене?
Закінчуватиму писати. Не очікую відповіді – бо скільки б я не писав, ти ні на що не відповідаєш.
Вибач за все. Люблю.
Твій Юрко, 15 листопада 20** року
***
Лист надійшов із запізненням на два дні. Саме в день останнього іспиту. Катя насупилася, побачивши на очах у подруги сльози. І так завжди: черговий лист – чергові сльози.
– Лишися того ровера! Гайда на дискотеку тут, між гуртожитками! – Спробувала якось відволікти дівчину.
Світломузика, свято, драйв. Дівчата ніби забули і про лист, і про події останніх місяців. А на повільний танець Іру запросив Анатолій Михайлович. Аспірант, виявляється, також вирішив зазирнути на студентську вечірку. А побачивши Іру, підійшов, поки її ніхто не встиг запросити.
Здавалось, що музика лунатиме вічно. І так добре і так хороше було дівчині поруч з Анатолієм. Дарма, що він був тоді в лісі – коли її шукали Катя з Юрком. Говорив на вушко, що давно вона йому подобається, що хотів би більше з нею спілкуватися, а не лише на парах, коли здає лабораторні.
Вийшли надвір, у квітневий вечір. Сперлася на нього. Обійняв дівчину за плечі. І нічого більше не треба обом для відчуття щастя... Поцілував у шию. Ніжно-ніжно... Тільки от...
З’явилося відчуття дежавю. Десь і колись це вже було. Відчувала вже на собі цей поцілунок і ці парфуми... Хюґо Босс, здається... Юрко ніколи не мав таких, він взагалі не парфумився. А ще в нього ніколи не було щетини – Анатолій завжди виглядав колючим.
– Що з тобою? Чому так напружилася, ніби втекти хочеш? – тепло запитав викладач.
– Ні, нічого, здалося...
Постояли ще хвилинку. Із приміщення вибігла весела, розпашіла Катя. Шукала Іру. Коли ж побачила її в обіймах Анатолія – обличчя змінилося, зробилося злим і жорстоким. Випалила на одному диханні:
– Кагорівського лісу тобі мало? Ти там також таким ніжним був?..
Затнулася. Зрозуміла, що бовкнула зайве. Та було пізно.
Анатолій побілів. Розімкнув обійми.
Іра вражено переводила погляд із подруги на викладача. “Таки знає подруга більше, ніж розповідала. Юрко! А що ж тоді Юрко? Бідолашний хлопець!”
Побігла у кімнату, вхопила мобільний – треба зателефонувати слідчому.
***
Як же він помилився! Оперуповноважений кримінального розшуку Борис Попаденко вкотре перечитував свідчення у справі зґвалтування Ірини Ярченко. Катерина цієї ночі також запізнилася до гуртожитку – вона бачила і конфлікт Юрка з Андрієм, і те, як Анатолій вийшов із-за куща, за яким також спостерігав і пішов услід за Ірою. Викладача вигородила, звинувативши Юрка. Коли в Ірини з’явилися сумніви – переконала її не забирати заяви. Все сходиться – якщо посадять Юрка, Анатолія Михайловича ніхто не зачіпатиме.
Мотив? Анатолій дуже подобався дівчині. Мала на нього плани. Навіть коли зґвалтував її однокімнатницю, не зникли почуття до нього. Та коли побачила його з Ірою на вечірці разом, скипіла. І спересердя вибалакала все, що мала намір тримати в таємниці.
Ще одна розмова із вахтером-Степаном, із якої стало відомо, що Анатолій вийшов із гуртожитку приблизно о пів на другу, а побачили його студенти на вулиці Гречаної Печери аж після третьої. Алібі в чоловіка не було. Врешті, Каті пообіцяли, що не звинуватять у приховуванні інформації під час слідства, якщо на суді правдиво свідчитиме. Дівчина погодилася.
Із Юрка зняли усі обвинувачення, випустили зі слідчого ізолятора, поновили в університеті. У гуртожиток поселятися він відмовився.
Іра теж виселилася із гуртожитку. Від Катерини. Менш ніж через півроку вони з Юрком почали зустрічатися. Згодом разом винайняли квартиру в районі Надзамча. Про те, що трапилося у Кагорівському, згадують, як про страшний сон.
Анатолія Михайловича Прудкого звинуватили у зґвалтуванні й винесли вирок – п’ять років позбавлення волі.
// усі герої оповіді вигадані. усі збіги у топонімах, іменах та часових рамках - випадкові.
2004 р.