Знову дощ. Дощ. Насправді я знаю, що це не тільки дощ. Настав і їх час. Дощ - вода. Вода - сльози. Сльози - вони самі. Дощем падають сльози. Вода може бути дощем сліз. Сльози моїх хмаринок. Вони хотіли не зникати назавжди. Та тільки заради цього і були. Тепер сльозами своїми витрачають себе. Зникають... Дощем своїх сліз прикрили самих себе від мене, щоб я не зміг полічити. Ці не будуть полічені. Не їх вина. Не можуть залишатися надовго. Не дощ закінчиться, хмаринки зникнуть. Пройде, бо так треба для них самих. Я буду знову за ними спостерігати і милуватися... вони прекрасні. Вони теж живі. Деякі пропливають в небі наді мною, закриваючи собою сонце. Я торкаюся до них своїми думками про них. Багато, дуже багато... всіх не перелічиш. Я маю лічити їх. Хоча б деяких... хоча б одну... Чому я так роблю? Крім мене -ніхто. Я так чиню, бо помічаю їх. Мені жаль моїх хмаринок. Вони можуть зникнути не помічені. Перестануть бути, ставши водою, щоб потім з'явилися нові. Не ті вже що були будуть. Може тільки заради цього і залишаються іноді непоміченими. Сумно... може багато знати це ще й всього-на-всього сум. Не знаю... Я просто їх лічу. Я обрав себе для цього. Вони мені - казка, в якій я хочу жити... Полічені мною вже не зникнуть невідомими, бо вже я знаю про них. Всіх не злічиш, та все одно буду так. Мені жаль... зникають дощем ніким не шановані, навіть мною... жаль їхньої безлічі. Мабуть і дощ - згадка про тих, що зникають назавжди, ставши водою сліз. Водою, яка має бути майбутнім життям. З'являються нові, не відомі. А інакше, мабуть не цікаво я їх просто лічу... просто помічаю, і лічу. Мої хмаринки... живі... прекрасні пухнасті хмаринки...