Я і привид старого Чарлі
Консуело — 3/02/2009 - 13:46
Цибулячим лушпинням стали мої думки.
Марно їх збирати докупи - женуться вперед,
підхоплені вітром з чужих солоних морів.
Духи минулого Різдва, приходьте в гості!
Будьте, неначе вдома.
Та марно їх кликати - не впізнають.
Вони вже п"яні від крові старого Скруджа...
Про те, що було насправді,
не заведено говорити вголос.
Тим більше - писати. Авжеж?
На запертих повіках - могильні плити
забутих імен, облич, світів... Поряд -
нічого зайвого. Тільки туман.
У ньому зручно ховатися від них, або - від себе...
На долоні - дотик, невідчутий до кінця. Хто ти?
Ніхто... Просто туман.
Привіт.
Ти дійсно хочеш
дізнатися правду про небо?
Воно глибоке... і пахне, зовсім як море.
А може, море - то і є небо, що пролилося на землю
струмками солоних сліз або спогадів? Ні.
Так не буває, бо закони диктує фізика,
а вона - проти того, що важко пояснити
взаємодією речовин або опором тіла...
Та інколи навіть фізика безсило замовкає.
Тоді крізь запону туманів лунає голос: Земля!
І Летючий Голландець кидає якір...
Знову - вперше у цьому столітті.
Капітане, просимо в гості!
Будьте, як вдома! Усі ж свої...