Частина ІV. Зустріч
Консуело — 3/02/2009 - 12:18
- Торбинка з-під печива... Серветка... Ну де ж це... Коробка якась... Оооой, яка ж це тварина кинула сюди гарячий недопалок!!!!! Садюги, сучі діти! О, це вже щось цікавіше... Скуштуємо...
Великий рудий собака зосереджено порпався в сміттєвій урні. Йому саме трапився недоїдок хот-дога, але про значення назви він, звісно, не міг здогадуватись. Пес був спадковим мешканцем вулиці, з випнутими ребрами і голодним виразом гостровухої морди.
Довкола снували люди, але він давно навчився їх ігнорувати. Це було схоже на підтримання збройного нейтралітету. Кілька гірких уроків минулого виявилися достатньою ціною за велику життєву мудрість, ну ви знаєте, про лайно, і наслідки близького з ним знайомства...
- Тьху, гидота ж яка! Як вони можуть це їсти! Те, що тут править за м"ясо, раніше, певно, було халявою старого чобота!
Він трохи знав про такі халяви, бо часто надибував їх на звалищах, а за часів своєї молодості, не такої-то й далекої - то й гриз, бувало, заради розваги.
Проковтнув залишок булки, скривився.
- Невже сьогодні не знайдеться нічого кращого? От життя, хоч стій, хоч падай!
Встромив голову в іржавий бачок, винишпорюючи там хоч щось їстівне. Запах був малоприємний, але йому було не до вибірок.
І тут зненацька... В його голові чітко пролунав веселий голос:
- Привіт! Як тебе звати?
Бабуня деякий час зацікавлено спостерігала за собакою, який нишпорив у смітнику. Їй було його шкода, ясна річ, але водночас і трохи брала злість.
- От нікчема! Замість того, щоб покинути це все та гайнути у ліс, на пошуки свободи і чистого повітря, порпається тут у відходах.
Прислухалася. В його мозку яскраво-червоним пульсував один-єдиний наполегливий сигнал:
- Їсти!!!!
Бідолаха... Бабуня не втрималась і підійшла ближче. Було щось у ньому... Незвичне, чи що... Якась сила, неусвідомлена енергетика, наче неяскраве, тихе світло. Відьмі вже доводилось зустрічати подібні явища, але переважно у малих дітей, а ще - у котів та змій, і світло було щоразу іншим.
У дітей - рожевуватим зі сріблястими прожилками і пахло наче ванільним кремом, у котів - лимонно-жовтим, колючим, у змій - насиченого фіоолетового відтінку та.. небезпечним.
У цього собаки світло було геть іншим. Теплим і доброзичливим, та водночас настороженим, відособленим від оточуючого світу, забутим.
Вона просто не могла його тут залишити. Нізащо.
Тому й вирішила для початку познайомитись.
Собака підвів голову. У його очах читалося запитання і подив. Але не страх.
- Прииивіт...
Він їй відповів. Дуже слабко, майже нечутно, але все таки... Це було саме воно, світло. Глибокий бурштин, з гірчичними іскорками.
- Хочеш бути моїм другом? - подумала-запитала бабуня?
Собака зміряв незнайомку оціннюючим поглядом.
Людина, але... дивна якась. Не така, як усі.
Схоже, вона виликала у нього симпатію. Але напевно важко було судити. Занадто загадковими були його проникливі очі.
Сумні очі без натяку на духовну неповноцінність, як заведено думати.
- Не знаю... А як це - другом?
- Ходімо, я тебе навчу.
На хвилину собака ніби зник з її внутрішнього поля зору, затих.
- Зараз дремене і тільки я його й бачила. - подумала чаклунка.
- Гаразд. Пішли, - думка-образ виплила у її свідомості - вони крокують разом по залюдненій вулиці назустріч полудневому сонцю...
- Взагалі-то у мене байк... Та нічого, щось вигадаємо.
- Даю тобі шанс, а далі - час покаже. От тільки їсти все одно хочеться...
Бабуня всміхнулась.
- Зараз пообідаємо, - пообіцяла вона новому другові та попрямувала до найближчого кафе.
- Хот-догів ти не любиш, це я вже знаю. А як щодо пельменів і сирної запіканки?
Пес промовчав.
Слова були зайвими. Люди дуже їх переоцінюють, от вам моя лапа...
(Далі буде)