Боюся нещасних людей. Вони вміють знищувати чужі життя. Втікаю від них, як від лиха, стрімголов, не повертаючись.
Не хочу жити в місті. Там мало Бога. Не відчуваю його присутності. Вона закатана у асфальт. Зв'язок слабкий, тому породжує тривогу.
Хочу додому. Там, у моїй кімнаті, живе спокій. Під ліжком ховається сон. В щілинах стін мешкає сміх.
Не витримую поглядів перехожих, тому дивлюся тільки вперед. Не шукаю чужих очей. Кажуть: "Відьма". Краще бути відьмою, чим спостерігати сповільнену смерть душі. Рідко бачу життя у чужих очах, тому не дивлюся у них, боюся нещасних людей.
Дивно, але щасливою бути важко. Воно забуте людьми, тому інші бачать у моїй посмішці риси божевілля. Це віддаляє мене від них. Але чомусь люди сприймають моє серце, як магазин. Стоять у черзі за чимось незрозумілим. Не отримуючи, зникають. Обривається зв'язок між душами. Не розуміють, що забирають частину моєї. Потім вона довго кровоточить.
Вмію зникати. Ховатися у думках. Інколи так занурююся, що навіть фізичного тіла не видно. Назавжди піти не можу. Тримає любов.
Все важче сприймати людей, які не поважають свого життя. З кожним днем все менше їх розумію. Не хочу розуміти. Забути. Викреслити. Не маю сили змінювати. Та й права не маю.
Інколи здається, що цинічно обманюю себе. Живу ж як інші. Тільки ця думка все рідше мене навідує. Цілковита впевненість у своєму щасті почала давати плоди.
Але й досі боюся нещасних людей. Навчусь конфісковувати в них біль, стану безстрашною, а поки що боюсь.