БІЛЬ СЕРЦЯ
( Межирич )
Поема.
1.12.07. - 18.04.08
В серці - доля Батьківщини ,
Не мавшої святої волі ,
П’янкої наче вітер в полі ,
Моєї безталанної країни ,
Дітей своїх що не зігріла ,
Неначе їх і не любила !
Тепер , мов сирота –небога ,
Стоїш як сотні літ назад ,
Немов неходжена дорога
І в дивину панів розбрат ,
Вчорашніх і сьогденних владарів ,
Країну всю розпаювавших ,
За звичай обдуривши трударів ,
Багатства їм напрацювавших !
Стрівайте , знайдуть десь ідею ,
Щоб знову ошукать людей ,
А ми про добру мрієм фею ,
Щоб нам співала , як Орфей ...
Коли на роздоріжжі вікових доріг
Зі східом захід сходились шляхами ,
Тобі Богдан на шиї зашморгнув батіг ,
Ізвитий візантійськими царями .
Приниження , свавілля та кріпацтво ,
Кровопускання люті без числа -
Ось Переяславське багатство ,
Що українцям рада принесла !
Та навідь посполиті з грізними царями ,
Всі їх поплічники з хортами і псарями ,
Вогнем й мечем приборкавши свободу ,
Як більшовики , голодом не нищили народу !
Більшовиків страшна рука
І досі пам’ятна , ще мислить заважає ,
Та й мумію безбожного божка
Довічний спадкоємець не займає ...
Межирич - старе козацькеє село ,
Двори по сотням там шикують
Так , ніби курені гуртують;
Моє дитинство тут пройшло
В навчанні тим простим наукам ,
Що мудрий дід дає онукам ,
Серед ланів безкрайних і в полях ,
На луках Псла і в вікових гаях .
Ще до Мазепи жили тут реєстрові козаки ,
Служили вірно гетьманам , царям ;
Садиби мали , над горою збудували храм ,
Розводили коней і землю обробляли залюбки
2 Поки не звали сурми їх в полки .
Родила нива гарні врожаї
Пшениці , жита , гречки та вівса ,
Соняшники встромлялись майже в небеса !
Весь клин громадою ділився на паї ,
Дістався кожному щоб шмат землі
Під збіжжя , під садок і коноплі ,
Та пай дававсь лише чоловікам в сім’ї .
Наступний переділ п’ять літ тоді чекали :
На світ хто народивсь, а хто помер ,
Хто згинув на війні , а хто тепер
Мав лоб голить , то піп і соцький знали .
Сини закон батьків не зневажали ,
Хоч мало хто читати вмів .
За плугом кожний тут ходив ,
Бо ледацюг не поважали .
Із уст в вуста , із сивої старої давнини
Доходили перекази од шведської війни ,
(Як водиться , розповідав онукам дід ) .
Бувальщина славетна залишала слід
У розумі , а молодецтво, доблесть козаків ,
Їх волелюбність , що не знала впину ,
Самопожертва у лиху годину
По за цензурою , із глибини віків ,
Святою правдою , як життєдійна сила ,
Зміцняла гартом молоді серця ,
Вливала гордість їм за діда і отця ,
А батьківська земля і дорога , і мила
Навік , назавжди душу полонила ,
В краю чужім її забути боронила ,
Тримала міцно , геть не відпускала ,
Через роки до дому повертала ...
Вже так давно , в невинну юну пору ,
Шукав цвіт- папороть травневої ночі ,
Щоб мать майбутнього чарівнії ключі ,
Та ранком вийшов на високу гору
І став , красою зачарований землі .
З- за обрію засяяло веселе сонце ,
Так ,як відчинилось золоте віконце ,
В гаю затьохкали гучніше солов’ї ,
Ліс задзвенів весінніми піснями ,
Зозуля бавилась чужими днями ,
Десь здалеку озвалась перепілка ,
Ось із села їй відгукнулася сопілка ,
Вже й жайворонок з піснею здіймавсь
В високу неосяжну голубінь ,
Іржав в лугах грайливий кінь ,
І сам творець замилувавсь ,
За хмарою перлиною що плив ,
Ланів зелених ніжною красою ,
3 Садів , умитих свіжою росою ,
І тихо край благословив ...
Весною Псьол підходив до села ;
Московка вмить містки змивала ,
Собою землі сінокосні напувала ,
Й Дніпру вологу снігову несла .
Вода давала травам сили
Густіше й вище виростать ,
А люди , як траву скосили ,
Худобу гнали випасать .
По сагах чистих і глибоких ,
В’юнів ловили і линів золотобоких .
Качки виводились в очеретах ,
Вночі там скиглив сонний птах ,
Полохав босоногих сторожат ,
Що коней берегли і лошенят .
Вогонь багаття , в небі Шлях Чумацький ,
Пригоди і казки , до них куліш козацький -
Щасливеє дитинство , доки ти
Не знаєш страху , болю , гіркоти .
Здається , як учора з дідом розмовляв
Під липою . Був літній теплий день ,
Гули невтомні бджоли і ніби він співав
Своїх улюблених старих пісень
Про вільних , необачних козаків
Та кілька Котляревського рядків ,
Із “Енеїди “. Дід вправно майстрував
Верб’яну вершу для рибалок ,
Маленький кошик під сніданок -
Так він від справ відпочивав ,
Даремно час не марнував
Й мене навчив без діла не сидіть,
Навчив з собою книжечку носить-
Завжди щоб щось кориснеє читав ...
З війни тоді пройшло чимало часу ,
Та в хатах ще світився каганець ,
Бо ні електрики , ні в лампи гасу
В пятидесятих , у самісінький кінець ,
В село не підписав партійний олівець .
Бабуся на обід мочила сухарі ,
Бо хліба свіжого не мали трударі .
( В той час країною Микита керував
Та кукурудзою всі ниви засівав !) .
Її питали ми , наївнії онуки ,
Чому , як в місті хліба напечуть ,
Селянам й крихти не везуть ,
Чому потріскані її ласкаві руки ,
Чому лякають так прості питання ,
І де обіцяні оповідання
4 Про те , як у колгоспі працювалось ?
Бабусі тут нічого не лишалось
Як тільки чоловіка погукать ,
Щоб швидше ділом нас зайнять .
( Дідусь наш пасічником був ,
І по садку бджолиний гамір гув ,
Од вуликів повітряний місток
Простягся ланцюжочком на ставок ,
Де бджоли п’ють прозору воду
Та повертають на господу
З цілющим медом , запашним ,
До чорних сухарів таким смачним! )
Забувши з ляку про димар,
Дід дістає старий Кобзар ,
Довгенько в книгу загляда ,
І мовчки зверху окулярів погляда
На хлопців . Ті вже замовчали ,
Нових питаннь не додавали ,
Бо дід Петро тепер не шуткував,
Мовляв , постарієш , як все узнав !
... В окопах , перша як ревла війна ,
За самодержця , імператора- царя
Дід поту , крові залишив сповна ,
Й до дому повернувсь , як жевріла зоря
Свободи , волі України , і новина
Із Київа , не близькими шляхами
До Слобожанщини дійшла
Й заволоділа головами ;
Та з півночі , од Крут
Більшовиків посунулась навала
Й на сім десятилітть свободу закувала ...
Тоді гвинтівка владу породила
Що гречкосіїв не любила :
Од віку п’яний старший брат
Гнув українців на свій лад .
А волі дуже забажавших ,
Та голосно про те сказавших
В Сибір , на Соловки заслали ,
А непокірних в землю закопали!
І тих ,хто з ранку працював ,
Горбом достаток здобував ,
Назвали мироїдом - куркулем
І рушили палить вогнем !
Прийшов з наганом комісар ,
Відомий волоцюга та злидар ,
Привів московський продзагін ,
Забрав худобу , збіжж’я він ...
Це добре дід ще пам’ятав ,
Але одразу не сказав ,
Бо в школі нас другому вчили
5 І ми не мали б йому віри !
Тому він знову взяв Кобзар ,
Тарасів ,, Сон “ нам прочитав ,
Як “ Первий “ Україну катував ,
В тяжкі кайдани закував ,
“ Вторая ” її ще дужче мордувала ,
Поки вкінець не доконала !
...Так дід Петро із року в рік
Рівняв світогляд в вірний бік ...
Проходять дні , літа минають ,
Чимало вод до моря потекло ,
Про ті події молоді не знають ,
Насправді чи було , чи не було ?
Як шила у мішку не заховать ,
Отак і правди нікуди дівать -
Спитай незгинувших в страшні часи ,
У полі працювавших до роси :
Хіба ж не вміли України сини
Житом засіять чорні лани ,
Щоб виросло хлібів на всіх ,
Щоб людям чувсь дитячиий сміх ,
Щоб кожні батько й мати
Вночі могли спокійно спати ?
У хлібороба свій , лихий прасунок :
Тяжкою працею багатcтв не заробить ,
Хвилиночки нема , щоб міг перепочить ,
А влада й непогода новий несуть рахунок !
Та він , за плугом ідучи , бадьоро заспіва ,
Засіявши поля , міркує про жнива ,
І кріпко , ще від батька знає -
Як воля є , то щастя на своїй землі шукай ,
В чужі краї за вищим небом не тікай ,
Під сонцем кращої й ріднішої немає !
Дідусь на конях гарно знався
І з розумом господарював ,
Ніякої роботи не цурався
І бідняком ніколи не бував .
Новий будинок , а не хатку ,
Побравшись з жінкою, побудував ,
Спромігшись доброго достатку ,
Ще й родичам допомагав .
Жили великою та дружною сім’єю -
Шістьох синів і двох дочок
З дружиною єдиною своєю
Дід випестив як квіточок -
Кмітливих , гарних , роботящих ,
Швидких на розум й не ледащих .
Молодші ще навчались в школі ,
Найменші бавились на волі -
6 Пасли гусей та кізочок ,
Ловили в річці пліточок ,
Росли привітними , не злими ,
Здоровими та показними .
Тут кожний мав свою турботу ,
Хоч і малу , але роботу !
Вставали з півнями щоранку ,
І коней в стайні напоївши ,
В хліву корівок подоївши ,
Усі збирались до сніданку
Та й йшли до справ своїх буденних ,
Важких , селянських і щоденних .
Тієї осені добрячий урожай зібрали ;
Вродився в полі хліб і яблука в садках ,
Трава по груди виростала на лужках ,
Небесні буревії спочивали
І працювать не заважали .
Посуха теж не турбувала :
Дощів та літнього тепла
Природа щедро роздала .
Біди ніщо не віщувало ,
Худоби люд тримав чимало ,
І до вареників сметани
Не шкодували тут селяни !
Трави на зиму накосивши
І в копи сіна навозивши ,
Батьки сватів вже засилають
Та молодим весілля грають .
Розправу над селом щоб змалювати
Потрібне справжнє Дантове перо,
Бо наче пекло до селян прийшло !
А де знайти слова , щоб розказати
Про розпач матері від голоду згасаючих дітей
І муки на погибель кинутих людей ,
Що хліб свій тяжко заробляли
Й від влади манни не чекали ?
Совдепська ж влада кров’ю будувала
Суспільство єдиномислячих рабів ,
Незгодних голодом вбивала ,
А їх дітей за гратами тримала
За п’ять нікчемних колосків !
...Тарас , як мучивсь і каравсь ,
Гіркими слізьми обливавсь ,
Вжахнувся б , міг би знать ,
Як будуть йти брати до брата
Шматок останній виривать ,
Що українці свого ката
В лихі часи і в миті свята
До віку будуть прославлять !
7 А всі царі , зловтішні лиходії ,
Яких поет гнівливо таврував ,
Ні день , ні ніч не спочивав ,
Що підданим вчиняли веремії
Та трішки пролили людської крові ,
Нехай були б собі здорові !
Провидцю дивно і незвично ,
Бо кріпкої руки ніколи не любили
Українці і не жили покірливо – опрічно ,
Оружно волю здобувать ходили ,
Своє життя не пожаліли б і віддать
За правду , і не побігли б руку “ лобизать”
Душившу їх , та полум’яного пророка ,
Що для боріння душі зміг з’єднать
У судні дні , не поталанило Україні надбать ,
Тож не з’явившись , чекає він нового строка .
Сатрап , у Києві кремлівський комісар ,
Прийшлець із вигнаних племен ,
Що розпорошені по світу із давен ,
Із метрополії отримав циркуляр ,
Що селянин - шкідливий клас ,
Бо даром не годує нас ,
А пролетар - він гегемон ,
Якщо в нагані є патрон !
... Холодним і сліпим осіннім ранком
Загін каральний сил НКВС
Тяжкою лавою неначе впав з небес !
Собаки рвались з ланцюгів під ганком ,
Прибігли попередить пастушки за мить ,
Та було пізно щось зробить ...
Начальник на муругому коні
Цупкіше натягнув кашкет ,
Крутнувшись по сухій стерні ,
Гукнув : “ Примикай багнет ,
Гвинтівку заряджай ,
Рівняйся , кроком вирушай !”
Узявши зброю як до бою ,
Загін багнетами притис село ,
Щоб й цуценятко не пройшло !
Солдати грізною ходою ,
Націлившись в господи та двори ,
Перегукнувшись між собою ,
В оселях нишпорить пішли !
...Село ще двічі розпинали :
Зерно , що для посіву зберегли ,
У грудні із комори потягли ,
Забравши огородину й харчі ,
8 Ізнехтував людяності закони ,
Безжалісні грабіжницькі загони !
Приречене село в розпуці
Стогнало довго ще вночі .
Голодомор безкровний , навісний ,
Вже кіготь нагострив страшний !
Дід згаслу люльку посмоктав ,
Ладунку з тютюном дістав ,
Узяв сірник , про щось згадав ,
Проте нічого не сказав.
Та ось дід люльку розпалив ,
Попихкав нею і заговорив,
Щоб тридцять другий знов
Жахіттям з небуття прийшов .
...Ще довго дід вагався розказати
Як дітлахів шукала мати ,
Та так нещасна й не знайшла ,
В світ за очі причинною пішла .
Ми подих свій затамували ,
Нічого діду не казали ;
Але тяжкий , незвичний жах
Стрибав в очах , як чорний птах ...
У той проклятий , безнадійний рік ,
Недобрий на помині назавжди ,
Хоч скільки б в ріках не спливло води ,
Був молодий дідусь ще чоловік .
Посівне як зернятко відбирали ,
Йому мов кров по краплі випускали !
Міцна рука стискалася в кулак ,
На спротив гордість поривалась ,
Та знав – без батька дітям вже ніяк ,
І жінка б вдовою у скруті залишалась ,
Нестерпну витерпів поталу ,
Собою всеж опанував ,
Вуста німотою скував ,
Й не потурав гарячому запалу .
А діти , не дослухавшись батьків ,
Снопи взялись у бурьяни тягти -
( Їм недостало сили щоб нести ),
Хотіли десь сховати від катів
Зерно своє добірне , золоте ,
Що живить людство , та за те
Нагаєм розбишаки їх хрестили !
Микола , наймолодший , слізьми обливавсь ,
На милосердя марно сподівавсь ,
Його цькували псами , мало не забили ...
Дід мовчки гнів угамував
Й нічого вголос не сказав ...
9 Що далі їм тепер робить ?
Синів покликав батько до наради ,
Роподілив на дві бригади ,
І вирішив , як до весни дожить .
Дорослі хлопці з батьком начолі
Пішли копати льох на пустирі ,
Дівчата визбирали в полі буряки ,
Вночі землею їх у схованці закрили ,
А зверху нагорнули в копу будяки .
Солодкі корені вночі пекли та їли ,
Бо вешталися скрізь і нишпорки – “сексоти” ,
Їм співчуваючі і безліч іншої сволоти .
Ось і зима , морозами скувалася земля ,
В селі вже щезли і собаки ,і коти ,
( Хоч і були вони малі брати ) .
Мов білим саваном укрилися поля
Й під сніг навік свої надії поховали
Нещасні , що порятунок тут шукали...
Селом примарами тинялися голодні ,
Знесилених і впавших при дорозі
В лютневі ночі , місячні й холодні ,
Партійці в яр відвозили на возі ,
Зневажливі , пихаті та мордаті ,
Бо хліба не забракло в їхній хаті !
А достеменно щоб події прояснити
( Щоб і нащадки могли знати ),
Архіви КПУ потрібно дослідити
Й прискіпливо , як слід порахувати ,
Скількох більшовиків забрав голодомор,
Що Україну кинули в розор ?
Віддам свою безсмертну душу чорту
Без грошей , даром , безкоштовно ,
Якщо він доведе , що цю когорту
Та їх партійних бонз , всіх поголовно
Із ніг валила не бридка сивуха !
Лужкови , симоненки чули , одчиняйте вуха!?
Ви б як кінці і не ховали ,
Киваючи на недорід та на посуху ,
На бабцю злу та на її “ проруху “
Загалу світовому краще б не брехали -
То був цинічний , людожерський план ,
Його вжахнувся б цар і бусурман :
По- сталінські підступно , голодом зламать
Селянство та приборкати людей -
“Хохол “ щоб затремтів , як вічний іудей !
Весна вже несміливо гралась
Першим теплим вітерцем ,
Проталини в снігу намалювала ,
Неначе чорним олівцем .
Живим здалося – є тепер надія ,
10 Але для багатьох була то лише мрія ...
В той час з Донбасу до села
Від односельця , шахтарем що працював
І як зумів, рідні допомагав ,
Надійна новина дійшла :
Він потайки повідомляв ,
Що голод місто не зайняв ,
Робітників там влада харчувала ,
По карткам , скупо , аби як ,
Шахтарськими пайками спокушала ,
Щоб від безодні стерся переляк ,
А на чутки про голод у селян
Кричала : “То брехня , облуда і обман !”
Та в схованці кінчались буряки ,
А ховрашків ще восени переловили ,
Весною ж навіть помирати незруки ,
Коли відновлює природа сили ,
Жити треба , боротися , не відступать ,
Діток будь що від смерті рятувать !
Дідусь вирішує рушати на Донбас ,
З синами йти на шахту працювать ,
Скрутний , недобрий подолати час
І всю сім’ю скоріше об’єднать ,
Та вдень виходить пішки із села
Ніяк вони не мали змоги ,
Бо перекриті всі були дороги ,
А недалеко од села “ чугунка “ колією йшла ,
Де награбоване везли зерно –
Текло рікою за кордон воно ...
Сироватка - непоказненький полустанок ,
Куди вночі з синами дід попрямував ,
Там потяги гальмують на світанок
І якщо ти усе як слід розрахував ,
Якщо ти молодий та спритний
І з малку кріпкий , не тендітний ,
На дах дерися чи в вагон ,
( Лінива варта спить або куняє
І навкруги не поглядає ) ,
Ховайсь щильніш й не виглядай з вікон.
Як поталанить , доїдеш зовсім без квитка -
“ Зайців “в вагоні варта не шука .
В дорогу мама всіх благословила ,
Опрісників з полови напекла ,
Своїми слізьми окропила
І кожного із сумом обняла ...
Сироватку вночі пройшовши ,
Товарний юзівський знайшовши ,
Відкривши двері і покидавши торби ,
Заплигнули усі слідом
11 І , заховавшись , їхали разом ,
Похнюплені та сповнені журби .
Ось владно сон захоплює свідомість ,
Здригнувся ешелон , мов звір залізний ,
Роздер повітря його поклик грізний
Й під стук коліс поніс їх в невідомість...
“Прокинься синку “,- батько шепотів ,
Тихенько кожного торкаючи в плече ,
“ Либонь, поїхали не розговлятись до сватів ,
І царство боже проспимо , як куля припече !”
На потязі зчинились гвалт і крики ,
Локомотив сповільнював свій хід ,
Заметушились охоронці , що шуліки ,
Десь ляснув постріл , підхватився дід :
“ Скоріш на ноги , почалась облава !”
Зіскочили , побігли , сховала їх канава ,
А далі лісом , вийшли на дорогу ,
Де їхав хтось у справах вже нового дня ,
І вирішивши взять пересторогу ,
З кущів розгледіли у яблуках коня ,
Підводу, ще бігло поруч лошеня ,
Й любенько розпитавши візника ,
Контору ліпшу розшукали ,
( Візник порадив краща де яка ) ,
Не дуже папірці у них питали
І підрядили працювать в копальню .
“ Вас будуть добре годувать “ , побіцяли
Їм на шахті , здалеку вказавши на їдальню ,
Й послали в штрек , вивчать кайло і обушок ,
І ось малий , вчоряшній пастушок
Став коногоном , свій опанував маршрут ;
Сильніших , старших всіх взяли в забій ,
Бо гинуло чимало люду в шахті тій :
Хрещених кісточок як не жаліли тут ,
Так й досі не жаліють , пам’ятаєте “ Засядько ” ?
Прибуток їм дорожче , ніж хрещений дядько !
А після зміни , в чорній вугільній пилюці
Утомлені й знекровлені у край ,
Тяглись в казарму по масній грязюці ,
Щось повечерявши і випивши ріденький чай ,
Лягали покотом і спали до гудка ,
Що з ранку гірників до шахти виклика !
Сяк -так обжившись і дещо заробивши ,
І маму з сестрами зуміли привезти ,
Домівку поспіхом шальовкою забивши ,
Покинули усе , лиш щоб себе спасти .
Жили майбутнім , злиденні дні перетерпіли ,
І пам’ятав з них кожен рідний дім ,
Шахтарський хліб вони не полюбили ,
Хоч і знайшли спасіння в нім .
12 Пройшов так рік , чи влада схаменулась ,
Чи “ куркулів “ згноїла до ноги ,
Сім’я в Межирич знову повернулась ,
Хоч як не лютували вороги .
Було сумне і болісне те вороття -
Біг вітер по господі й гнав сміття ,
Іржавий плуг тулився у дворі ,
Некопані городи , неорані поля ,
Не обізвався півник на зорі ,
Сусідів рідна прйняла земля .
Повсюдно пусті забиті хатки
Незгідливих , упертих хазяїв ,
Не побажавших мати й гадки
Про рай з чужих , оманливих країв .
Лише сузір’я , чисті й незворушні ,
Такі ж , як бачив їх Еней
І пильно роздивлявся Галілей ,
В шляхах небесних непорушні ,
І на земні не зважив чвари ,
Без втоми сіють предковічні чари .
Холодна зірка сяє в вишині ,
Невпинно мчить часу потік ,
Ось народилась пісня вдалині ,
Гірка сльоза скотилася з повік ...
Буття закони всюди непохитні,
Хоча загалу й непримітні :
Вже згинули до щастя гнавших
Насиллям та кривавим нагаєм
Утопії поводирів сліпих , а ми стаєм
Вільнішими від ман собі проклавших
Світлу путь буньдючних партократів ,
А кожний день , як з ранку встаємо ,
Цитат неправедних пророків не вчимо
Й не вихваляємо лукавих “ демократів .“
Прийшов, нарешті новочасний дух ,
Повіявши свіжішими вітрами ,
Дмухнув , щоб більшовицький чад ущух ,
Але кривавими ще марять прапорами !
І з півночі щодня клекоче хижа птиця ,
То хоче брат нас взяти до коліна !
А так вестися з нами не годиться -
Ніколи Малоруссю вже не буде Україна !
Орел , на дві голівки що охляв ,
Вже й не літав , лише кульгав ,
Бридку шияку все -таки підняв ,
І в Крим злостиво зиркає орел -
Не віриться йому , що вільні ми тепер ,
Не йме проротству , що глаголить з давніх літ :
Хто йде до нас з мечем , той згине од меча -
І тут поганський твій закінчиться політ !
13 Чечню забувши , гримають, рубаючи з плеча
Великовоїни з арбатського паркету ,
Напівбугайчики з бажанням заповітним -
“ Держать і не пущать “, а з братом треба буть привітним !
І думці підхопили естафету :
“Голодомору не було , ну , трішки перегнули” ,
А ви б у святці краще зазирнули
І чисту правду , голу , неприкриту ,
Увесь мерзенний бруд Кремля ,
Явили в решті решт усьому світу ,
І як тоді вас витрима сплюндрована земля ?
Кістки невинних у загублених могилах
Замовчані , укриті сірим прахом забуття ,
Як попіл Клааса , у серце грюкають і вимагають каяття
Прибічників катів в Москві і на Дніпровських схилах .
А ми вшануєм замордованих людей ,
Свічки свої запалим проти тьми ,
Згадаємо братів , сестер , безгрішних їх дітей ,
І хоч до вічності і не достукаємось ми ,
Наша любов , тепло їх душ у пам’ятнім вогні
Живим важливі , як скрижалі кам’яні !
На помин чарка – нехай стоїть ,
І вогник – пам’ять завжди горить...