Частина ІІІ. Терапія
Консуело — 28/01/2009 - 13:59
Глава 1
Прищавий юнак з нагельованою чуприною невдоволено підвів очі від монітора й окинув сумним поглядом потенційну клієнтку.
Йому шкода було відволікатися від улюбленого сайту, до того ж струнка чорноволоса металістка, що з’явилася на порозі офісу, аж ніяк не нагадувала неврастенічну, замучену депресіями та безкінечним голодуванням особу, - з тих, які переважно поповнювали контингент пацієнтів Професора М.
Бабуня спробувала привітно всміхнутися.
- Добридень вам. Я б хотіла побачитися з професором...
- Ви записувались?
- Ні, але мені конче потрібно проконсультуватись...
- Треба записатися. Професор - фахівець світового рівня, прийом у нього розписаний по хвилинах. І взагалі, я маю оцінити вашу кредитоспроможність...
- Ти про гроші, любчику? Не хвилюйся, вони в мене є.
Відьма сягнула рукою до кишені чорної шкірянки й дістала замшеву торбинку, що правила їй за гламурний гаманець.
Розкрила торбинку і на очах у занімілого секретаря на столі з"явилася блискуча металева кулька, величиною з горіх. Звісно, молодик не був ані професійним ювеліром, ані хіміком, проте запах прибуткової справи відчував як найвибагливіший дегустатор.
Золото, на його столі було найсправжнісіньке золото. І це в часи фінансової кризи! Таку клієнтку не можна було випускати з рук.
Пісна меланхолія на його мармизі щезла безслідно. Юнак умить перетворився у втілення самої люб"язності та завбачливості.
- Ну що ви, пані, гроші для нас не важать нічого. Головне - допомога людям... Знаєте, що я гадаю - зараз у професора ланч і він сам. Думаю, враховуючи ваш випадок, він не відмовиться з вами поспілкуватись...
- О, я була би вам дуже вдячна.
Секретар натиснув кнопку гучного зв"язку. Втім, це була чиста профанація, оскільки професор завжди спостерігав за всім, що відбувалося в приймальні. Він узагалі був дивакуватим персонажем, але бабуня ще про це не здогадувалася.
- Пане професор, у нас відвідувачка і у неї дуже особливий випадок... Чи не могли б ви як виняток прийняти її без запису?
- Особливий випадок? Хммммм... Ну хіба що дуже особливий?
- Саме так. Можна сказати, унікальний.
- Що ж, я її прийму. Хай заходить.
Глава 2
Молодик широко всміхнувся бабуні, підвівся і відчинив перед нею двері, оббиті помаранчевою шкірою (принаймні виглядала вона точно, як натуральна).
Бабуня переступила поріг і двері за її спиною безшумно зачинилися.
Вона опинилася у напівтемному приміщенні, його освітлювала єдина лампа, що стояла на письмовому столі посеред кімнати.
З інших меблів тут були книжкова шафа і традиційна кушетка, вкрита барвистою клаптиковою ковдрою.
За столом сидів чоловік у білому халаті.
- Доброго дня, пане професор, - привіталася бабуня.
- А-а, це ви, унікальний випадок... Як вас звати?
Питання було цілком прозаїчним, можна сказати, очікуваним, але все одно воно застало бабуню зненацька.
Сказати правду? Збрехати?
Як і всі ми в в таких ситуаціях, вона обрала останній варіант.
- Е-е... Елізабет Джонс - видихнула з полегшенням перше, що спало гна гадку.
- То пані - іноземка?
- Швидше за все, так.
- Хмм... Справді, цікаво, цікаво... Ну що ж, сідайте, прошу вас, - професор вказав їй на кушетку.
- Можете навіть лягти, якщо вас не обтяжить. Так ви швидше розслабитесь...
Кушетка була твердою і незручною, де-не-де з матрасу стирчали пружини і немислосердно вгризалися у спину бабусі, одразу нагадавши про невдалий досвід заняття йогою, коли вона спробувала лягти на голки і відтоді зненавиділа навіть слово "медитація".
- Почнемо. Отже, що вас привело до мене?
- Я б хотіла... позбутися певних проблем.
- Вони вас турбують?
- Так.
- Гаразд. Отже, розкажіть мені про себе. Щось таке, що нікому не розповідали.
- Важко отак одразу... Може, ви щось розкажете мені?
- Я? - професор вочевидь здивувався. - Я - допомагаю людям. І хочу допомогти вам, якщо це можливо.
- Можливо? Ви вірите, що таке слово справді існує? А якщо так, то є і слово "неможливо"?
- Саме так.
- Ось у цьому моя головна проблема, професоре. Я не знаю такого слова. Хоча й хотіла б...
- Розкажіть мені про ваше дитинство. Батьки приділяли вам достатньо уваги?
- Прошу, не треба про дитинство! Ну чому ви завжди починаєте копатися у шафах, де всі скелети давно розсипались на порох? Я й не пам"ятаю вже достоту, чи було воно в мене.
- Ваша свідомість блокує спогади... Це може свідчити про перенесений важкий психологічний удар.
- Удар? Та хто посмів би мене вдарити? Всі ж знали, що для мене накласти закляття вічного енурезу так само просто, як і викликати заїкання чи параліч... І це тоді, коли мої ровесники тільки вчилися сідлати першу мітлу...
- Ви приймаєте галюциногени? Транквілізатори? Токсичні речовини?
- О, я знаю деякі грибочки, напрочуд токсичні, а їх відвар може навіяти на вас спогади про те, як у минулому житті ви були блохою і пережили величезне розчарування, коли чолов"яга, на якому ви мешкали, зненацька почав лисіти...
Професор ще тримав себе в руках, але дивна клієнтка почала діяти йому на нерви. Мало хто здогадувався, яка тендітна і вразлива психіка у більшості психіатрів, просто диво, що вони досі не почали масово накладати на себе руки, або не організували спілку підпільних клептоманів чи щось подібне.
- Добре, спробуємо по-іншому. У вас є діти?
- Ні, на жаль. Хоча не можна сказати, що я не старалася. Та зі статевим вихованням у нас у школі були певні труднощі, а лелеки давно покинули наші ліси. Крім того, в мене є хатинка, тож я маю про кого дбати.
- Хатинка? Ви маєте на увазі ваш дім? Будинок? Це десь за містом?
- О, так, достатньо далеко за містом. Але будинком я б її не назвала. Швидше - секретар-референт... Цікаво, що вона там зараз сама робить? Нудиться, напевне... Якщо не полює на мишей у комірчині.
- Послухайте, я так далі не можу. Перестаньте гратися зі мною! Ви хочете, щоб я вам допоміг чи ні?
- Аякже, професоре, не хвилюйтеся ви так! Було б добре, якби ви і моїй хатині щось порадили, а то останнім часом вона дуже нервується, влаштовує істерики через дрібниці, плюється сажею з пічки...
- Забирайтеся! - професор геть посинів і весь тіпався, наче хробак на гачку. Бабуня не витримала і розреготалася.
А професор аж кипів. Йому явно пора було на збори активу клептоманської спілки.
- Геть! Щоб я вас більше не бачив! Шизофренічка! Вам у дурку пора для особливо небезпечних психопаток! - слина бризкала йому з рота на всі боки, вирячені очі шалено блищали.
- Схоже, саме час вшиватися звідси, - бабуня клацнула пальцями і за мить опинилася у сідлі свого байка.
А за її спиною професор якраз шпурляв у стіну важку бронзову попільничку.
- Та це йому потрібна домога, а не мені. Неврастенік. А я ж навіть не розповіла про лісовика-п"яничку, що останнім часом до мене залицяється і про...
Думка обірвалася. Щось відволікло її увагу і за мить бабуня вже забула про скаженого психіатра.
- Привіт. Як тебе звати? - ввічливо поцікавилася відьма.
(Далі - буде)