Він завжди боявся білих листків, тому і списував їх кривим почерком, розкидаючи потім по хаті. Це просто бісило її, але вона терпіла. Та й куди було діватися? Вони залишилися удвох на цілий світ. Їхній світ.
Інколи рядки з сторінок оживали і тоді кольорові ілюзії заповнювали квартиру. Вони співали, буянили, напивалися і часто билися під кінець; інколи ж просто тихо сиділи і сумували через власну долю і безвихідь у своєму ілюзорному існуванні.
Майстер ніколи не виходив на вулицю. Маргарита ж не боялася відкритого простору. Це було, мабуть, тому, що прийшла вона здалеку, він навіть не думав що таке можливо: блукати по сторінках. Але Маргарита блукала, тож часто не поверталася. Терпіння йому тяжко давалося, тому часто сумував за нею.
Довгих зимових вечорів вона завжди залишала Майстра одного, щоб той нарешті усвідомив усю трагедію свого писання. Як він додумався написати роман, де все людство помирає? Та ще й повірити в нього настільки, що окрім неї в нього нікого більше не залишилося?
Маргарита любила релігійні твори, особливо про Понтія Пилата, ситуація в яку той попав завжди її веселила і вона інколи говорила:
– Нє, ну ти уявляєш як йому весело жилося?
Майстер не уявляв. Він боявся фантазувати, тому що здогадувався, що у якійсь своїй думці він побажає, щоб вона зникла, але тоді це буде кінець для нього. Тож він не уявляв.
Одного разу вона пішла і не вернулася.
Цей день був особливим: Майстер розкидав по кімнаті чисті листки!
На одному з них побачив свою дорогу, ступив на неї і пішов. Він йшов білою пустотою і Ніщо огортало його м’яким покривалом.
Він ішов і врешті побачив чорний проміжок в білому просторі.
– Ти хочеш вийти? – суворо спитала Маргарита.
– Так.
Він ступив крок і прокинувся.
Маргарита ніжно спитала:
– Ти хочеш вийти? – усміхнулася, бо Майстер виглядав сконфужено.
– Так, – усміхнувся він і пішов до ванни вмиватися.