Ми розбили тимчасовий табір на вершині пагорба. Достатня відстань, щоб почувати себе в безпеці і не крутитися під ногами у сторожових роботів. Владислав з Жюльєном розкладали механічні будиночки-палатки. Іван з Олегом перевіряли спорядження, а я - Ніколас, чаклував над похідною плитою. Наближався вечір. Із Чорнобильського лісу доносилися страхітливі крики, пронизливі писки, гарчання та інші дикі звуки.
Я відкрив декілька саморозігрівних консерв з м’ясом і висипав їх вміст у казанок, в якому уже плавали очищена картопля та кусочки синтетичних овочів. Помішавши ложкою запашне вариво, я добавив трохи сушених спецій, вирощених на Марсі, та желатиновий тюбик з концентратом курячого смаку. Вечеря майже готова.
Десь внизу спалахували вогняні фонтани. У наступаючих сутінках вони виглядали маленькими вулканами. Це сторожові роботи знищували потвор, яку намагалися вирватись із зони відчуження. Над охоронним кільцем кружляла темна зграя “левітантів”. Пофиркуючи реактивними двигунами, майже безшумні автомати, охороняли повітряний простір. Своїми лазерними пушками вони розстрілювали крилатих істот-птахів, а частіше взагалі невідомо кого, які мали необережність порушувати невидиму на небі межу зони. Подихи вітру доносили сюди неприємні запахи горілої плоті.
Олег з Іваном залишили спорядження і зачаровані духом готової їжі прийшли поближче до мене, і до казанка. Владислав і Жюльєн врешті-решт запустили програму автоматичного планування і також підійшли до нас. Механічні будинки почали самостійно розкладатися, перетворюючись з маленьких чемоданчиків у просторі, проте надійні будівлі.
- Ви не уявляєте скільки треба наморочитися, щоб розкласти палатку, – сказав Жюльєн.
- Я тобі з самого початку казав прочитати інструкцію, – засміявся Владислав, – А він вперся рогом, мовляв сам розберуся, яку комбінацію цифр натискати. Якби не я, нам би довелося ночувати під голим небом.
Ми весело зареготали з непутьового Жюльєна. Він також весело усміхався, не сприймаючи наше дружнє кепкування занадто серйозно.
- Та вистарчить вам, – сказав я, показавши ложкою на казанок, – Сідаємо вечеряти, поки не застило.
Надіюся, ти нічого цього разу не переплутав? – весело спита Олег, – Ми ще не забули твого минулого наряду по кухні, коли ти замість солі насипав проносного порошку.
Знову всі засміялися, а я почервонів. Справді було таке діло. Ми тоді не спали цілу ніч…
- Давай краще сам попробуй своє вариво, – підтримав Олега Іван, – А ми трохи почекаємо – поглянемо на наслідки.
Не хочете вечеряти – не мусите, – сердито відрізав я. Якось не по-собі, коли не цінують твоєї праці. Ложкою я зачерпнув запашної смакоти. Що не кажи, але навіть така напівприродня їжа набагато смачніша, ніж звичні продукти з серії “Готова страва”.
- Їсти можна, – коротко сказав я, зачерпуючи ще раз, – Не бійтеся не отруїтесь.
- Так не чесно! – вигукнув Жюльєн, – Він зараз сам з’їсть усю вечерю!
- Де моя велика ложка?! – Олег рився у своєму похідному мішку, – У мене прокинувся вовчий апетит!
Ми швидко спорожнили казан. На небі з’явилися перші зірки. Голографічне полум’я над плитою поволі почало згасати. Я підкрутив часовий регулятор і воно спалахнуло зі свіжою силою. Немає нічого кращого, як бачити освітлені мерехтливим сяйвом обличчя друзів, які зібралися довкола, нехай і несправжнього, вогню. Подумати тільки, саме так чинили наші далекі предки сотні та тисячі років тому. Ми наче виконували якийсь прадавній магічний ритуал, закладений у наші гени. Веселощі поступово розвіялись. Усі посерйознішали і налаштувалися на дивний філософський лад.
- Мені трохи лячно, – признався я, – Наш завтрашній рейд в зону може закінчитися нещастям.
- Чому ж ти раніше мовчав? – ліниво і не дуже грізно запитав Олег, – Ніхто нікого не змушує. Ти можеш і не йти, але ми вважатимемо тебе плаксивою бабою.
- Справа не в цьому. Просто я ніколи точно не уявляв собі у що ми вляпалися. Це не вечірня суботня прогулянка по парку з дівчиною під руку. Все набагато серйозніше. Ще ніхто не повертався з Чорнобильського лісу. Я вже не говорю, щоб хтось добирався до Епіцентру…
- Усі вони виявилися слабодухими, або не уявляли що на них очікує, – сказав Іван, витягуючи з кобури важкий бластер, – Ми чудово підготувалися, наше спорядження цілком придатне для маленької війни. Подумай сам, з ким ми змагатимемось? З тупими тваринами та примітивними рослинами. Хіба вони можуть налякати справжніх відчайдухів? Ніколи в житті!
- Думаєш нам не страшно? – підтримав товаришів Жюльєн, – та екстремальні види спорту саме в цьому й полягають, що ти щохвилини ризикуєш відправитися на той світ. Це приємне відчуття, коли адреналін разом з кров’ю б’є по мозку… Невже може бути щось крутіше ніж подорож через зону до її Епіцентру і назад. Тільки ми. Разом. Більше ніхто у світі не наважиться повторити наш подвиг. Вони молитимуться на нас як до сучасних богів!
- Справжній екстрім, – протягнув Олег, смакуючи слова наче додаткову порцію вечері, – До речі, хто знає звідки взялася в зоні уся ця погань?
- Я щось чув… – сказав Іван, – Здається колись на цьому місці сталася велика аварія, чи то вибухнув атомний реактор, чи то проводили заборонені експерименти, використовуючи ядерні реакції…
- А я чув зовсім інше твердження, – перервав Івана Жюльєн, - Не вистарчало коштів для повного закриття ЧАЕС, от її і залишили напризволяще. Ніхто незнає чому, але за певний час утворилася теперішня зона з її аномальними мешканцями.
- Знаєте, я ось подумав, – обізвався Владислав, який до того мовчав, – те що ми задумали, насправді, незаконно…
- Та що ти, старий! – не витримав імпульсивний Жюльєн, – Ми ж не робимо нічого поганого! Подумаєш – ризикуємо своїм життям! Воно належить нам і ми маємо повне право розпоряджатися ним, як нам тільки заманеться! Тебе бентежать роботи?! Але вони не рухають людей! Згадай закони робототехніки! Ось дивись!
Жюльєн зірвався з місця, бігом спустився з пагорба і зупинився перед сторожовим роботом, розмахуючи руками і підстрибуючи. Робот не звертав на нього жодної уваги. Тоді він перетнув випалену смугу землі, карантинну територію, на кілька секунд зник серед чорних заростей чагарнику.
- Ей! Ти що здурів! – вигукнув я, – Повертайся назад!
Жюльєн послухав мене. Він швидко вибрався з кущів і піднявся до нас. Щось темніло у його руках.
– А ви боїтесь! – сказав він, сівши на своє місце, – У цьому немає нічого страшного. Я навіть подарунок вам приніс. Звичайний листочок з Чорнобильського лісу.
Жюльєн підсунув свій подарунок ближче до голографічного вогню, щоб ми змогли ним налюбуватися. Великий темно-зелений листок, схожий на фікусовий, ніби й нічим не відрізнявся від своїх нормальних побратимів. На місці відлому з нього солилася густа біла рідина.
- Саме так повинен поводитись справжній відчайдух.
Раптом принесений листок затремтів, з нього вилізли довгі міцні вусики, які наче ноги понесли його на людей. Земля де капав сік спалахнула химерним синім полум’ям. Не розгубився лише Іван, він швидко витягнув бластер, з яким ніколи не розлучався, і підсмажив енергетичним імпульсом темно-зелене невідомо-що. Листок кілька разів підстрибнув охоплений вогнем і врешті скорчився чорним попелом у передсмертній агонії.
Ми мовчали. Нас оповило неприємне відчуття близької небезпеки. Здавалося, що лише встигнеш вимовити слово, як невидима смерть, яка чигає десь поруч, накинеться на тебе.
Через деякий час Олег вимкнув несправжній вогонь над похідною піччю.
- Лягаємо спати, – сказав він, – Ранок завжди мудріший за вечір.
Ми розбрелися по будиночках. Перш ніж заснути я прислухався до звуків Чорнобильського лісу. Зона відчуження жила своїм життям. Цілу ніч мене мучили жахи.

– Вставай! Вставай! – розбудив мене механічним голосом будильник, вмонтований у низьку стелю. Я зліз з ліжка, швидко вмився, зодягнувся і вийшов на двір. Олег з Жюльєном одягали легкі, проте надзвичайно надійні бронежилети. Владислав заряджав свій бластер та перевіряв комплект батарей до нього. Іван готував легкий сніданок.
– Агов! Ніколас! – вигукнув він, – Як там твій страх?! Ти не передумав прогулятися по зоні?
при яскравому світлі сонця мої вчорашні страхи видавалися мареннями десятирічної дитини. І що це на мене таке найшло? Невже може бути щось краще за справжній екстрім? Особливо, коли тобі двадцять років і ти не робити вмієш нічого путнього. Обережність ніколи не помішає, але у всьому потрібно мати міру.
- Старий, я вилізу на трубу ЧАЕС і дивитимуся, як ти втікаєш геть з Чорнобильського лісу, – відповів я.
- О! Нарешті я тебе розумію! Вчора ти був сам не свій!
Буває.
- Буває, – погодився Іван, – сніданок готовий! Прошу не баритися, інакше ми Ніколасом самі з ним розправимось!
Перекусивши розведеним у воді та підігрітим концентратом бульйону, ми розпочали підготовку до вилазки. Сторожові роботи плавали серед сірої мли, наче космічні кораблі у просторах Всесвіту. Їхні чорні закоптілі корпуси виринали з пелени тумані і знову зникали. В повітрі пахло свіжістю. Навіть зона мовчала, жоден звук не порушував тиші. Сонце здійнялося над горизонтом, розігнало густий туман, що клубився в низу поміж дерев і висушило ранкову росу.
Я одягнув свій бронежилет, перевірив бластер, вистріливши декілька разів у землю, прихопив з собою запасні батареї та кілька банок самопідігрівних консерв, для відмітин нашого перебування у Епіцентрі. Мої друзі також закінчили приготування. Ми натягнули на голови шоломи та сіли на свої електроцикли на гусеничному ходу.
– Не забувайте, ми повинні триматися однією групою, – сказав Олег, – Ніхто не відбивається не звертає кудись вбік. Однією командою, щоб у випадку чого підстрахувати товариша. Слідкуйте один за одним, – він трохи промовчав, – Ну, з Богом!
Олег перший завів свою машину. За ним рушили Іван та Владислав. Замикали колону я з Жюльєном. Ми спустилися з пагорба і виїхали на карантинну територію. Туман майже повністю розвіявся. Ми об’їхали сталевих велетнів-роботів, які сьогодні не мали роботи. “Левітанти” зафіксували нас камерами спостереження, та впевнившись, що ми – люди полетіли далі. Ми їхали на зустріч з невідомим.

Жорстока трава неприємно шаруділа під гусеницями електроциклу. Своїм кольором вона більше нагадувала заржавіле залізо і це посеред літа, коли ще далеко до перших заморозків. Я не міг повірити своїм очам, тоненька смуга випаленої землі ховала за собою зовсім чужий невідомий нам світ. Ще кілька метрів і вже не тільки трава відрізнялася від тої, до якої ми звикли. Довкола нас, без вітру тріпотіли покручені кущі, їхні, отруйних кольорів, квіти оберталися за нами, слідкували за кожним нашим рухом. У чагарниках повзали темні тіні тварин. Я так і не зрозумів хто вони такі, бо вони уникали сонячного світла і постійно переховувались у сутінках чагарників. Помітивши нас, тварини почали дико верещати та гавкати, правда зовсім не схоже на голоси собак.
Іван витягнув бластер і кілька разів вистрілив по чагарниках. Вереск миттєво зник, проте у відповідь квіти виплюнули в нас цілу хмару загострених кісткоподібних дротиків, які градом затарабанили по шоломах та бронежилетах. Темні тіні в кущах зареготали нестримним диявольським реготом. Мені здалося, що вони насміхаються з нас.
– Нікого не поранило? – запитав по комунікаторі Владислав, – Дротики можуть бути отруйними.
Цього разу обійшлося. Олег звірився з компасом і звернув на північний схід. Ми наслідували його приклад. Кущі поводилися більш-менш миролюбно. Принаймні більше не пробували обстрілювати нас, але слідкувати не кинули. Нелюдський сміх та галас переслідували нас так само як і тошнотворний запах яскраво-рудих та фіолетово-червоних квітів. Несподівано ландшафт місцевості різко змінився. Рівнина залишилася позаду, перед нами відкривалася довга череда з крутих пагорбів, зарослих кострубатими ялинками вперемішку з якимись листовими деревами. Я увімкнув понижену передачу і поволі скотився у доволі стрімкий рівчак. На кілька секунд я втратив з поля зору своїх друзів… І перші неприємності не забарились.
Пролунав переляканий зойк Олега. Постріли, ревіння якогось чудовиська. Я добавив швидкість і майже вилетів на вершину наступного пагорба. Поруч зі мною нісся Жюльєн, з яким ми утворювали пару. Бластер сам по собі опинився в моїй руці. Дальше усе відбувалося, наче час сповільнив свій плин. Я побачив Івана та Владислава, які щось кричали і з усієї сили гатили енергетичними імпульсами по темно-зеленій туші, що схилилася над Олегом. Поруч лежав перевернутий електроцикл. Бабах! Бабах! Бабах! Це я розрядив свій бластер у зубату потвору. Жюльєн відкрив вогонь одночасно зі мною. Він кричить на повний голос триповерхові мати. Я теж не мовчу.
Навіть під безперестанним обстрілом чудовисько зводиться на задні лапи, підтримуючи короткими передніми руками (ногами?) розпростерте закривавлене тіло нашого друга. Темно-зелена спина покрилася численними чорними отворами ран, хижак похитнувся і звалився на землю.
– Допо-о-можі-і-ть, – донісся до нас кволий голос Олега.
За мить ми вже чіплялися за рогову луску, відкидаючи набік мертву потвору. Олег ще дихав, хоча являв собою жалюгідне видовище. Бронежилет на грудях світився великою червоною дірою. Було видно як шалено тріпочеться серце крізь проламані та розтрощені залишки ребер. На шиї виднілися три широкі полоси, з яких витікала кров. Олег останнім зусиллям відкрив очі і невидимим поглядом вперся у небо.
– Ви повинні дійти до Епіцентру, – прошепотіли його безкровні вуста, – Ви ж відчайдухи… Екстрима…
Він закашлявся, захлинаючись слиною та кров’ю. Я з Іваном допомогли йому підвестись і зайняти сидяче положення. Олег відхаркував, від чого червона калюжа довкола нього постійно збільшувалась. По тілу пробігла судорога. Ще одна. Олег міцніше вчепився за нас. Ми бачили як він боровся з неминучою смертю, але так і не зміг її здолати. Його очі закрилися і він покинув нас.
– Вбивця! Ненавиджу тебе! – Жюльєн щосили копав закоченілу тварину, – Ненавиджу!
Він плюнув на покриту бурими плямами пащеку чудовиська з трьома рядами зубів та довгим висунутим роздвоєним язиком. Витягнув бластер і вистрілив у голову ненависного створіння. Сірі згустки мініатюрного мозку розлетілися по пагорбі. Жюльєн плакав. У нас усіх текли сльози по обличчю. Кожен переживав трагедію і волів сам опинитись на місці Олега, тільки щоб спасти друга.
- Ми мусимо його поховати, – сказав я, – Ніколи собі не пробачу, якщо залишу тіло Олега просто так, на поталу диким звірям.
- Ми його не залишимо, – сказав Владислав.
Він зніс закривавлений труп у рівчак і бластером зрізав першу груду землі з його стінок. Ми підтримали його ініціативу. Працювали, аж поки над Олегом не виріс невеличкий курган.
– Прощавай друже, – прошепотів я, – нехай вічність буде для тебе хоча і довгою, проте приємною мандрівкою.
Жюльєн вистрілив бластером вгору, налякавши крилатих істот, які сиділи на навколишніх деревах. Вони здійняли галас і полетіли геть.
- Олег! Ми виконаємо твою останню волю! – крикнув він.
Ми ніколи тебе не забудемо, – тихо промовив Іван, – Ти завжди був неформальним лідером нашої групи. Ми дійдемо до Епіцентру, чого б це нам не коштувало.
Після хвилини мовчання, ми посідали на електроцикли і рушили в дорогу. Після нещасного випадку ми ще ближче трималися один до одного. Ми їхали з горба на горб, об’їжджали поодинокі дерева. Поруч з нами у високій траві вовтузились зубаті ховрахи, та оповиті смутком ми не звертали на них жодної уваги. Вони ж в свою чергу також намагалися уникати зустрічі з нами.
– Ви тільки погляньте! – захоплено вигукнув Владислав, – Перед нами залишки цивілізації!
Чорна асфальтована смуга виникла перед нами наче з нікуди. Місцями дорога покрилася тріщинами, чи взагалі перетворилася на купу уламків, проте не зважаючи на свій поважний вік доволі добре збереглася. Правда, подекуди ліс поволі завойовував її – молоді дерева пробивались крізь асфальт і тягнулися до сонця.
– Вона веде до ЧАЕС, – повідомив нас по комунікатору Іван, – Давайте поїдемо по ній… Так буде безпечніше.
Ми звернули на дорогу. Вона вела на північ. Я знав, що саме там знаходиться Епіцентр. Легенький вітерець бив у обличчя, приносячи з собою запахи торішнього листя та тихого тління. Над нами пролетіла зграя велетенських чорних метеликів, та, на щастя, вони не помітили нас серед крон дерев. Ліс все більше наступав на дорогу. Іноді вона взагалі перетворювалась на тоненьку стежку.
Раптом Владислав пригальмував, а потім взагалі зупинився. Він уважно вдивлявся у придорожні зарослі утворені хвощоподібними кущами. Здавалося, що він щось шукає. Ми також зупинились.
- Що з тобою, Владислав? – запитав Іван, в його голосі чулася прихована тривога.
- Нічого, просто я побачив свою сестру, – відповів він.
Що?! Що?! –здивувався Іван.
- Я побачив сестру, – прогарчав завжди спокійний Владислав.
- Але ж вона загинула більш ніж два роки тому! Ти сам нам говорив про це! Катастрофа на підводній човні, який возив її клас на екскурсію по океанському дну!
- Вона кличе мене, – не своїм голосом продовжував Владислав, – Просить, щоб я захистив її від жахіть.
Ми злізли з електроциклів і підійшли ближче.
– Зазирніть у його зірниці, – видавив з себе я, – Його щось загіпнотизувало… Він знаходиться у глибокому трансі…
Маруся! Я йду до тебе! Не бійся, нічого лихого з тобою не станеться! – Владислав кинувся у зарослі. Ми спробували його затримати та він вирвався і зник серед зелених гілок. Коли ми прорвались, то побачили лише розірваний бронежилет та погнутий шолом. Жодних інших слідів. Навіть крові.
- Повертаємось до машин, – скомандував Іван, – Йому вже нічим не допоможемо.
Нас чекав черговий сюрприз. Електроцикли лежали перевернутими, а деталі з них розкидані – розкидані по асфальті. При нашому наближенні три пухнасті тварини, схожі на білок, схопили приготовлені оберемки ізольованих дротів і зникли у заростях хвощу.

- Може плюнемо на все і заберемось додому? – запропонував я.
- Як хочеш, – відповів Жюльєн, – Але я не поверну назад. Я дойду до Епіцентру як і обіцяв Олегові, або … загину.
Він сильно змінився за останні години. Смерть двох наших друзів вибила його з колії. Погляд зробився відчуженим, у голосі чулися хриплі нотки та надриви. Здавалося, ніби Жюльєн постійно перебуває на грані істерики. Цілком можливо, що так воно і було.
– Я також залишаюся, – сумно прошепотів Іван, – Ми понесли занадто великі втрати, щоб просто кинути усе і піти під три чорти. Ми ніколи не наважимось на другу спробу. До того ж повернення не обов’язково означатиме уникнення смерті. Особливо тепер, коли зіпсовані електроцикли. Ми з Жюльєном спробуємо добратися до ЧАЕС і цим довести, що людина сильніша за зону. Навіть, якщо про це ніхто не дізнається. Ти, Ніколас, можеш поступати як вважаєш за потрібне. Ми тебе не звинувачуємо.
Перед моїми очима засвітилася сумна картина, на якій я пояснюю їхнім батькам, що трапилося з моїми друзями – їхніми синами. Вони дивляться на мене з німим докором, наче ставлять мені у вину мою слабодухість і зрадливе бажання залишитися в живих. Стурбовані батьківські обличчя покриті пеленою безконечної печалі… Тихі схлипування матерів… Відчуття провини та безперервні відвідування примар, колись залишених напризволяще…
– Тоді пройдемо свій шлях до кінця, – рішуче промовив я.
Ми йшли по зруйнованій дорозі, що вела нас до кінцевої мети. Бластери тримали напоготові, щоб у любий момент мати змогу відкрити вогонь. За кожним деревом, за кожним кущем на нас чекала несподівана смерть, та ми уже не переймалися цим. Ліс довкола шарудів тихим спокійним шелестом, лише іноді хтось з його мешканців струшував повітря жахливим ревом, або пронизливим криком, що поступово переходив у глухе утробне булькання. Я відчував на собі зловісні погляди невидимих створінь.
– Коли помітите, що я поводжуся трохи дивно, або перебуваю під дією гіпнозу – пристрельте мене, – сказав Жюльєн, – Краще така смерть, ніж від зубів тутешніх потвор.
– Не знаю чи у нас вистарчить духу, я постара… – Іван не договорив.
Посеред дороги стояв, спершись на палицю, горбатий літній чоловік, одягнений у шкіру якоїсь пухнастої тварини. Побачивши нас, він зробив кілька кроків назад і підняв вгору руки. Палиця впала на потрісканий асфальт.
- Не стріляйте! Будь-ласка, не стріляйте! Я звичайна людина! – закричав він своїм старечим надтріснутим голосом. Легенький вітерець тріпав його довге сиве волосся та скуйовджену бороду. Він мав вигляд самітника, який щойно повернувся з пустелі.
- Хто ви такі, і що ви тут робите? – грубо запитав Іван. Його бластер був націлений на незнайомця. Той трохи заспокоївся, побачивши, що його не чекає негайна розправа і вже спокійніше пояснив:
- Я Анатолій Хамерзбейк. Я тут живу.
- У зоні ніхто не живе, – різко перебив його Жюльєн, – Крім кровожерливих мутантів…
- Думаєте, я сам захотів сюди переїхати? Якби не так, – дідуган підняв свою палиця і полегшено зітхнув спершись на неї, – Колись давно мене залишили тут помирати. Чудова альтернатива до смертної кари. Природа зробить усю роботу замість катів.
- Я ніколи не чув, щоб так страчували людей, – сказав я.
- Ще б, планетарний уряд тримає це у суворій таємниці. Сюди засилали лише відвертих злочинців, що з різних причин не піддавалися психологічному коригуванню особистості та закоренілих маніяків. Але вони прорахувалися. Я вижив і навіть навчився у цій страшній місцевості. Вже майже п’ятдесят років я воюю проти природи за своє існування.
- Ви колишній злочинець? – запитав Жюльєн. У його тоні я почув нотки співчуття. Справді жахливе покарання. Можливо, миттєва безболісна смерть була б не гіршим варіантом. Принаймні для мене.
Хамерзбейк здавлено хіхікнув.
– Було одне діло. Підкинув маленьку бомбочку у супермаркет. Тоді загинуло більше ніж сорок чоловік. Ріки крові на підлозі, куски розірваної плоті, жах переляканого натовпу… – він солодко примружив очі, згадуючи старі часи, – На це варто було подивитися.
Почуття жалю, яке тільки почало зароджуватись у моїй душі швидко розвіялось. У дідугана явно не все в порядку з головою, якщо він отримує задоволення від страждань інших людей. До нього можна відчувати лише неприязнь, або відверту ненависть.
– Але ж тепер тебе нічого не затримує в зоні, – сказав Жюльєн, – Ви можете спокійно вийти за її межі і продовжувати жити звичайним життям. Вам не доведеться кожної секунди озиратися по сторонам в очікуванні несподіваної смерті.
Хамерзбейк противно засміявся своїм чорним беззубим ротом. Справедливе та логічне зауваження Жюльєна чимось розсмішило його. Я, принаймні, не бачив нічого смішного в словах друга. Навпаки, це була одна з його найкращих порад, тому реакція дідугана видалася мені несподіваною та незрозумілою. Може роки самотності та постійної небезпеки вплинули на його психіку? Чого лише варті слова про маленьку бомбочку в супермаркеті? Він божевільний уже давно.
- Покинути зону! Ніколи не чув нічого подібного! Дурна маячня! Чому мені має бути краще десь там, а не тут?
- Ви б повернулися до суспільства і зажили повноцінним життям! – Жюльєн виглядав ображеним, – Вам не довелося б більше носити жалюгідні шкіри тварин, спати на деревах, на землі, чи де ви там спите. Вам створять комфортабельні умови.
- Я не можу покинути зону! – грізно викрикнув колишній злочинець. Його голос дивним чином змінився: став більш власним та молодим, – Думаєте, я залишився тією ж людиною, якою попав сюди? Ви помиляєтесь! Мені доводилося їсти видозмінені рослини, полювати за м’ясом мутантів не схожих на тварин, пити воду з чужорідними мікроелементами! Я змінився! Я далеко не той що колись! Я навіть не людина!
Самітник перемінився. Очі почервоніли, налились кров’ю, зморшки розгладились, піддаючись невідомій силі, що рвалася зсередини, рот скривила глузлива посмішка. Він випростався, кудись поділась його сутулість та горб. Палиця на яку він спирався стала зовсім не потрібна.
– Забирайтеся від мене геть! – викрикнув він, – Біжіть, якщо вам дороге життя! Біжіть! Втікайте!
Ми чимдуж побігли по дорозі. Відчуття страху переслідувало нас. Позаду нас роздавалися приступи несамовитого реготу. Нелюдський сміх підганяв нас вперед. Я ризикнув на кілька секунд зупинитись і озирнутись. Із тіла дідугана вирвалися довгі темні щупальці чорного туману. Вони тягнулися за нами, застилаючи місцевість сутінками, хоча до вечора ще було далеко.
- Ніколас, доганяй нас! – вигукнув Іван.
Я відірвався від чаруючого містикою видовища і побіг за ними. Регіт поволі стихав в далині.

Несподівано дорога обірвалася. Вона зникла у великому темному озері з каламутною водою. На поверхні озера плавали різнокольорові масні плями мазуту, а поруч з берегом здіймалися заржавілі труби незрозумілого призначення. Стояча вода розповсюджувала довкола себе різкий неповторний дух гниття. Мені навіть дихати перехотілося. Я вже не кажу про те, що сам вигляд озера викликав почуття відрази та спустошення.
- Нам доведеться його обійти, – виніс свій вирок Іван, – -- Попробуємо пробратися по берегу не заходячи до лісу.
- Щось мені не дуже подобається це озеро, – сказав я.
- А мене більше непокоять дерева, – сказав Жюльєн.
Справді, на корі ясенів та дубів жовтіли сотні жовтих цяток. Вони нагадували гнійні нариви на шкірі людини. Це мені також не сподобалось. Гола земля під ногами без жодних ознак трави наводила на тривожні роздуми.
- Я не збираюся повертатись до божевільного злочинця, якого ми залишили на півдорозі між озером та електроциклами.Треба було його одразу пристрелити.
Ви бачили, як він змінився після того як Жюльєн його розізлив?
- Я не помітив, – сказав Жюльєн.
- Я так перелякався, що не озирався назад, – сказав Іван.
- Мені важко описати його перетворення, та тепер я взагалі сумніваюся, що перед нами стояла людина.
- Можливо ти й правий, – підтримав мене Іван, – У Чорнобильському лісі неможливо бути впевненим у чомусь. Тут усе незвичне.
Ми йшли вздовж води, дихаючи смородом та важкими випарами озера. Берег петляв, іноді різко обривався. На потрісканому висохлому болоті знаходилися підозрілі сліди, отже тварини іноді приходили сюди на водопій. Форма та розміри слідів мені нічого не говорили. Правда, усі сліди, які нам попадалися виглядали давніми. У темних застиглих водах озера я бачив білі камінці. Спочатку я не звертав на них уваги, аж поки не зрозумів, що вони собою являють… черепи.
Несподівано я послизнувся і наче підкошений впав на землю. Саме це мене і врятувало від неминучої смерті. З озера зі швидкістю стріл вилетіли фіолетово-червоні щупальці, якоїсь підводної істоти. Вони присмокталися до Жюльєна, обкрутили його і зникли під водою. Одночасно на деревах полопали “гнійні нариви”, захляпуючи обличчя та незахищене тіло Івана жовтуватою слиззю. Вона на деякий час засліпила його. Доля Жюльєна нас обминула, потвора задовольнилася однією жертвою. Наразі.
Я підхопив осліпленого Івана і провів його подалі від обриву, на другу сторону озера, яке тепер просто кишіло життям. Темні тіні вовтузились у мулі розриваючи на куски нашого друга. На поверхню піднімалися десятки бульбашок. Вони наповнювали повітря ще більшим смородом.
Ми знову вийшли на знайому нам дорогу. Вона різко повертала вправо і розширювалась у велику площадку, інша її частина тягнулася між деревами на північ.
Іван поволі відходив зір частково повернувся до нього, хоча він бачив лише розмиті контури предметів та й ті у чорно-білих тонах. Ми звернули на площадку, щоб трохи перепочити і перевести дух. Вона була заставлена машинами, які людство використовувало у далекому минулому. Гелікоптери та бронетранспортери покрилися густим нальотом корозії та обросли кольоровими лишайниками. Деякі з них майже повністю розвалились, деякі лежали на боку. На потрісканому асфальті блистіли скалки розбитого скла та дрібні деталі. Кілька транспортерів осіло, зігнила броня провалилася у кабіни. Я торкнувся обшивки однієї машини і моя рука майже без супротиву занурилася у місиво струхлявілого металу. Від мого дотику машина затремтіла і розсипалася крупинками іржі. Тут ми знаходилися у відносній безпеці. Ліс ще не наважився на завоювання площадки.
- Чорт мене по-бери, – пробурмотів Іван, протираючи кулаками очі, – Що за мара на нас напала?
- Хто його знає, – відповів я, – Якесь чудовисько з озера. Воно затягнуло Жюльєна під воду.
- Жюльєн вже не з нами… Невдовзі всі ми там опинимось… Смерть переслідує нас на кожному кроці… Вони не зупиняться поки нас не повбивають… Ми для них чужі…
- Хто вони?
- Вони… Тварини… та рослини…Вони…
Я торкнувся долонею його чола. У нього була гарячка, він марив. Напевно, це наслідки жовтуватої слизі, якою його так щедро окропили. Вона одразу видалася мені підозрілою… і не даремно.
– Вогонь… Ти можеш його потушити?.. Він горить у середині мого… мене… Яка жахлива біль, – Іван дивився на мене, але уже не бачив мене. Він скривився, намагався трохи заспокоїти періодичні спазми, але біль не вщухав. На обличчі з’явилися червоні плями, на губах виступила кривава піна. Швидким рухом Іван витягнув з кобури бластер і вистрілив собі в голову. Його тіло ще трохи ворушилося, та врешті плавно опустилося на землю. Я залишився сам. Брати-відчайдухи залишили мене одного завойовувати Епіцентр зони відчуження. Один проти усіх небезпек Чорнобильського лісу.

Я йшов по дорозі, час від часу стріляючи по придорожніх заростях. Мені вже двічі доводилося міняти батареї бластера, та я не економив зарядів. Можливо саме завдяки цьому мені вдалося так глибоко зайти у лісові хащі. Налякані зброєю потвори переважно втікали з мого шляху. Навіть дерева відступали у тінь, намагаючись уникнути смертоносного спалаху енергії.
Від частого використання бластера наді мною утворилася хмара з отруйного озону. Я не звертав на це уваги. Бабах! Бабах! Крабоподібні створіння розлетілися на куски, лише залишки панцира диміли на дорозі. Бабах! Схожа на сонях рослина, яка дивно ворушила своєю квіткою, спалахнула яскравим полум’ям. Хоча вона і виглядала безпечною, я вирішив не ризикувати.
Вдалині темніла споруда ЧАЕС. Облізлі стіни, оповиті отруйним плющем, чорні труби, яким більше не дано диміти. Я майже дійшов! Забувши про обережність я побіг. Я дійшов до Епіцентру! Раптом я відчув легенький подих вітерцю та шарудіння шкіряних крил. Темна тінь накрила мене, довгі пазурі пробили бронежилет і залізли під ребра, ноги відірвалися від асфальту і мене підняло у повітря. Перемагаючи біль я зумів вивернутись і вистрілити у крилатого хижака. Мене захляпало противно теплою рідиною з різким неприємним запахом.
Хитаючись, я звівся на ноги. Сили покидали мене, та я вперто прямував до своєї мети. Я розумів, що все одно не виберуся із зони живим і вирішив померти виконуючи останню волю своїх друзів.
Я спіткнувся і впав. Спробував підвестись, але мені не вдалося. Коліна зрадливо тремтіли, руки не слухались. Все кінець. Я відчував поруч зі мною гаряче дихання – дихання смерті. Своєї смерті. Вона прийшла за мною… напруживши зір, я побачив у туманних обрисах пащеку багатоокого чудовиська. Зібравши залишки сили, кволою рукою я направив бластер і розпочав свій останній бій із суворою дійсністю.