Радощі сімейного життя
oleksa — 15/12/2008 - 20:08
Конкурс: Сатиричний аперитив
Ніщо у світі так не піднімає настрій як зустріч із стародавнім другом. Якщо на душі невесело, на обличчі – зажурена посмішка, все навкруги здається буденним, і, до того ж в кишені не густо, а пусто – вам просто терміново потрібно поспілкуватись із другом. Це людина, яка завжди допоможе, як то кажуть - „і словом, і ділом.” Звісно, якщо це справжній друг. Такого легко впізнати – надійний як скеля, винахідливий як лауреат Нобелевської премії, завжди в доброму гуморі – козак одним словом. Він же – володар жіночих сердець, лицар-завойовник. А ще він знає два-три прийоми самозахисту і може, при потребі, допомогти вам у скрутній ситуації, скажімо, покарати злодіїв, які наважились порушити життєвий простір вашої персони.
Такий друг може хильнути літру – другу оковитої, навіть не похитнутися, і після цього допомогти вам дістатись додому та ще біля півгодини розповідати вашій дружині про важливі справи, які вас затримали. Крім того, це спеціаліст з усіх життєвих питань, такий собі життєвий філософ. Він розкаже – де, коли, і що саме сказати, як себе поводити, а може коли й промовчати. Такий друг може вас критикувати за безглузді вчинки і, навіть, кепкувати з вашого розумного вигляду, та ще й робити це так майстерно, що ви ніколи на його слова не образитесь. Таким є справжній друг.
Стьопа Рудий був для мене саме таким другом. До того ж він був втіленням всіх найкращих якостей вітчизняного чоловіка, хоча сам досить скептично ставився до подібної оцінки. „Головне, щоб людина була хороша!” – часто наголошував він. А потім додавав: „Тільки ж мало нас таких залишилось – двоє!”.
Кумедний цей Стьопа. Все на світі знає, має дві вищі з половиною освіти, приємної зовнішності і взагалі - поважна людина, кандидат технічних наук між іншим. Колись із Стьопою ми часто збирались і за кухлем-другим пива обговорювали наше життя, ділились новинами, чутками (так-так, чоловіки теж це роблять!) і згадували наше дитинство – далеке, чарівне, світле.
У зв’язку з останніми подіями мого власного життя подібні вечірки стали рідкими, але все такими ж бажаними. Ми сиділи за столом і жваво розмовляли. Точніше говорив в основному я.
* * *
– Ех, Стьопа! Життя моє сумне! От віриш, немає в мене жодного дня, в який би я почував себе щасливою людиною, справжнім стовідсотковим чоловіком! З ранку до ночі тільки докори та повчання. І виховують мене, і навчають. Як у середній школі.
„Іване, не роби цього! Іване, не роби того! А це, Іване, роби не так!”. Хіба ж це життя? Я тобі так скажу, Стьопа, це не життя, це - ілюзія, міраж. Не життя, а уривок з бразильського серіалу.
Я заглянув у розумні очі Стьопи і продовжив:
- Ти ж мене знаєш, Стьопа! А? Пам’ятаєш, який я був жвавий. „ Веселун ”- дівчата з тридцять восьмої кімнати гуртожитку мене так і називали. Точно тобі кажу. „Веселун”. А де воно все поділося? Хтозна. Так, хороше тоді було!
- Хороше! – підтримав Стьопа.
- Стьопа, Стьопа! – продовжував я. – Не думав я, що так буде! По-іншому уявляв я своє майбутнє. По-іншому. Оце тобі і є реалії нашого життя. І за що тільки мені така нагорода? Хтозна.
А куди поділась та дівчина з якою я одружувався? Ти ж пам’ятаєш Той день, День мого весілля. Я і Наталка! Як двоє голубків біленьких, як двоє пташеняток закоханих літали на крилах кохання. Кружляли один біля одного, очей не могли відвести. Така була іділія!
Я – у білій сорочці, чорному костюмі, у модних лакованих черевиках, з квіточкою на правому плечі. Високий. Красивенний! З усмішкою на все моє файне обличчя. Так –так, його ще тоді не торкнулась буденність сімейного життя.
Ми в центрі уваги. Приємно.
Вона. В біленькій весільній сукенці, з зачіскою за п’ятдесят доларів від місцевого салону краси, з жовтенькою квіточкою. І от такими ми прямували до шлюбу дорогою кохання і вірності. Сусіди збирались цілими ватагами і дружньо мігрували до „загсу” щоб подивитись на таку гарну пару. Ото мабуть і наврочили...
А як ми тоді танцювали! Я виробляв таке „па”, що всі гості тільки дивувались, і сусіди, між іншим, також! Так, були часи!
- Були! Були часи! – підхопив Стьопа.
А я продовжував свою історію, свій героїчний епос, свою скорботну пісню, свій плач. Про радощі сімейного життя.
- Відверто кажучи, лише в першу шлюбну ніч я по-справжньому зрозумів, що мої справи кепські. Так-так. Але ти нічого поганого не подумай. Просто у нас різні темпераменти. І характери, як виявилось пізніше, також. Та що там характери! Ти ж бачиш Стьопа, як я схуд. Втратив під час сімейних непорозумінь кілограмів двадцять. А сьогоднішні дев’яносто мене аж ніяк не влаштовують!Ти ж пам’ятаєш, Стьопа, який файний хлопець я був. Красивенний! В чорному костюмі, в модних лакованих черевиках, з біленькою квіточкою..
А вона....стерво!!! Точно тобі кажу. Ти ж бачив її нещодавно. Хіба не зрозуміло - де поділись мої двадцять кілограмів? Немає вже тієї стрункої дівчини, немає.
– Це ж треба! Ну, скільки можна мене виховувати? „Іване, не роби цього! А це, Іване, роби не так!”. От ти, Стьопа, доросла розумна людина, поясни мені дурному, що тут такого – ну, прийшов додому два-три рази після дванадцятої години, точніше після шостої, так що? Стьопа, ти приходиш додому після дванадцятої години?
- Приходжу. Постійно, – підтвердив Стьопа.
- Бачиш. І я приходжу. Бо я чоловік. Господар в домі. Правильно. Господар...
- Я ж для родини все останнє готовий віддати!! Ну, було, щоправда, - якось захотів у гречку стрибнути до однієї там, на роботі, з відділу кадрів. І що ти думаєш? Поки я зважував усі свої можливості та доцільність цього сумнівного вчинку, так до неї встиг стрибнути наш бухгалтер - Петрович. Ну, з ним я ще розберуся.
- Іване! – почав Стьопа, – тут в мене є одна ідея.
- От, бачиш Стьопа, ти мене розумієш. Ти мій друг. А вона - не розуміє. Говорила, що я нічого не роблю, тільки вештаюсь туди-сюди, та ще й грошей не заробляю! Так життя ж таке, де його заробити ту копійчину, якщо всюди платять мізерну зарплатню! От так і живеш. І що його робити?
- Слухай мене уважно, – знову почав Стьопа, - є в мене ідея.
- Яка ідея? – скептично поцікавився я.
Стьопа поглянув навкруги, ніби хвилюючись, що хтось вкраде його слова і пошепки сказав:
-Я знаю як тобі допомогти.
- Стьопа, не жартуй. Це ж серйозні справи. Тут мова йде про моє життя, - я підвівся і почав швидко ходити по кімнаті.
Стьопа уважно подивився на мене і урочисто промовив:
- Я кажу тобі, є вихід!
- Стьопа! Не кидайся так легко словами. Не давай надію страждальцю, якщо вона залишиться тільки надією. Не кидай потребуючому кінця мотузки, якщо не спроможний витягнути його з ями, не…
- Іване Юхимовичу! – радісно обірвав мою промову Стьопа. – Пам’ятаєш Юрку, що навчався на нашому потоці, в сусідній групі. Він був там один серед дівчат.
- Це Коржиків? Той, що три роки назад одружився. Чому ж, пам’ятаю. Я його рік тому бачив. Худющий, з лиця блідий, ледве ноги тягнув за собою, мені навіть здалось, що він трохи посивів - і це всього за три роки! Що ж тоді про мене говорити. Сім років каторги...
- Так от слухай мене уважно, Іване! Юрка цей тепер життям задоволений на всі двісті відсотків. Він став файний, як молодець з казки – червонощокий, фізія – во! Очі світяться неначе два вогники, завжди веселий, в доброму гуморі. І на роботі стало все гаразд. На підвищення пішов. В люди поважні вийшов цей невдаха Юрка. Зрозуміло?
- Зрозуміло...
- А чому? - запитав Стьопа.
- Чому?
- Бо є на світі добрі люди! Ти ж пам’ятаєш те село, поблизу якого ми в дев’яносто сьомому відпочивали, Великі Комірці називається, там ще велике озеро з прозорою водою. Так от там, на краю села, біля самого лісу живе одна старушенція. Млявенька вже. Років дев’яносто має, не менше. Юрка до неї тоді і звернувся. Бо вона має хист незвичайний – допомагає різним людям. Влітку збирає лікарську травку, лісну ягідку, корінці всякі, робить з них чудодійний навар, щось там шепоче, пританцьовує, водить руками і, знаєш, допомагає. Так люди кажуть. До неї треба тобі їхати, до неї...
* * *
Старенька кульгавенька хатка заховалась від зайвих очей на краю села. Солом’яний дах почорнів від дощу, маленькі віконця притиснулись до самої землі, одна сторона хати похилилась під тиском незворотності часу, а інша стояла ще міцно, зберігаючи неповторний стиль справжньої української хатки, яких зараз залишилось і не так багато. З труби на горищі чорними кільцями до самого неба підіймався густий дим. В повітрі літали екзотичні пахощі, лоскотали носа і запрошували до оселі.
„Ех, була – не була ”.
– Є хто дома? – гукнув я.
- Авжеж є, синку, – почулось з самого черева цього казкового логовища.
- Заходь, якщо прийшов.
Пригнувшись, я зайшов у хату.
І одразу потрапив в саму гущу цього дивного запаху – поєднання свіжості солоного моря, солоду полуниць із вершками, свіжої кави, скошеного сіна і ще чогось, що не піддавалось дегустації. На грубі парували та гуркотіли кришками одразу декілька глиняних глечиків, сухі дрова весело тріскотіли, а довгі пелюстки яскраво – жовтого вогню буйно розквітали, даруючи навколо тепло, світло і відчуття домашнього комфорту. Мовчки я витягнув з кишені надірваного червоного папірця (у житті за все треба платити!) і поклав його на стола.
- Я на тебе чекала, синку! – старенька бабця стояла біля припічка і пильно дивилась на мене. Зморшкувате обличчя, порізане зморшками, світилось двома вогниками, з-під сірої хустини виглядали локони сивого волосся, ну, а в цілому вона була одягнута досить пристойно – в біленьку сорочку, дві - три спідниці і в якійсь чудні капці на ногах. Бабця посміхнулась і мені стало моторошно.
- Я на тебе чекала, синку.
Очі старенької дивились на мене і водночас в нікуди.
Я набрався сили і пробурмотів:
- В мене є деякі складнощі, які я хотів би вирішити...
-Я знаю твою проблему, синку, – кивнула стара і почала щось шепотіти. Дивні рухи її довгих рук мене миттєво заворожили, в моїх очах почали кружляти різнокольорові кола, у вухах почав зростати гучний шум.
„Що ж це відбувається!?”
- В твоєму домі не все гаразд, сварки, суперечки, непорозуміння. Я бачу це, – десь здалеку до мене доносився голос старенької.
- Але я допоможу тобі, п-и-й! – з цими словами стара простягнула мені маленький глечик. Я трохи покуштував гіркий напій і мені одразу стало тепло. Голос старенької змовк і мені залишився шепіт, тільки шепіт. Я вискочив з хати і швидко побіг вулицею. Але ще довго у вухах лунало її бурмотіння:
“Все буде гаразд. Ти не впізнаєш свою дружину. Вона буде іншою. Буде іншою...”
* * *
Я стояв під дверима власної квартири і уважно слухав. Тихо. Відчинивши двері, я увійшов і не роздягаючись попрямував у кухню. Дивно! Звідти були чутні: веселий спів, звук води з-під крану і брязкіт посуду, що, схоже, піддавався ретельній обробці. Я тихенько підійшов до кухні і обережно зазирнув до неї.
Біля кухонного столу спиною до мене стояла незнайома білявка, з гарною зачіскою, модно одягнута, і зовсім не схожа на мою дружину, принаймні на перший погляд. Весело співаючи, вона мила посуд. Я обережно запитав:
- Наталка, це ти?
Незнайомка повернулась до мене, подарувала мені чарівну посмішку і просто відповіла:
-Ну, звичайно я, любий. А ти чекав когось іншого?
Я мало не зомлів. Ой, леле! Оце диво! Кожна клітинка мого заціплого тіла волала від нестерпних радощів. Це була таки моя дружина!!!! Але що з нею сталося? Звідки в неї стільки світлих променів, що на якусь мить засліпили мене?
Раптом в мою сторону полетіла тарілка і почалось:
- Де ж тебе це носило? Трутню гулящий!!! Ач, нічого йому робити. Нормальні чоловіки дома сидять, дружині допомагають, а він вештається вулицею!
- Натусік! – почав було я говорити, ухиляючись від другої тарілки.
- Ледацюга гулящий, годі вже байдики бити! А ну - ка, розкажи мені, куди ти премію свою розтринькав?
- Наталко ! – продовжив я, - яку ще премію? Я ж...
- Я до кого звертаюсь, га? Зустріла вашого бухгалтера, він говорить, що ви, Наталя Миколаївна, як грошей не даємо, а премію в цьому місяці? Я в шоці, кажу, ви, либонь, Петровичу з глузду з’їхали останнім експресом, а він мені, „шановна Наталя Миколаївна”, ти чуєш - „шановна!”. Це тобі не просто так, а тому, що всі мене поважають, крім тебе, звісно... „Шановна Наталя Миколаївна, чоловік ваш, Іван Юхимович, всі гроші отримує до останньої копійки.” До речі, Іване, що він там про гречку патякав?
- Та я...
- Я до кого звертаюсь, га? Сиджу тут в квартирі, думаю - може щось не так роблю, га? Може в мені захована причина оцих отих знущань та непорозумінь? Вирішила – приведу себе в порядок, салон краси відвідала, мало не вперше в житті такий грандіозний манікюр зробила, волосся пофарбувала, одяг пристойний знайшла, а він навіть не помітив!! Отак і вирішуй щось змінити в своєму житті!!!
Раптом вона пильно глянула на мене і суворо запитала:
- А чому це ти взутий? Я тут все помила, витерла всю пилюку, а він..
“Ну, Стьопа! Допоміг!!!” – з такими невеселими думками я пішов роздягатись.
Оце вам і є - радощі сімейного життя.